Розділ 11
Міжнародна економіка:
чому чудова країна типу Ісландії вилітає в трубу?
1992 року Джордж Сорос заробив майже один мільярд доларів за один день для своїх інвестиційних фондів, якими керував. Більшості людей потрібно буде декілька тижнів, а то й місяців, щоб заробити мільярд. Сорос заробив свій мільярд за один день у жовтні, зробивши ставку на прогноз щодо майбутньої вартості британського фунта відносно інших валют. Він виявився правим, що зробило його найзнаменитішим «спекулянтом валютами» в історії.
Як він це зробив? 1992 року Британія була частиною Європейського механізму валютних курсів обміну, скорочено ERM. Ця угода була укладена для подолання великих флуктуацій у курсах обміну між європейськими країнами. Фірми виявили, що важко вести справи на континенті, якщо вони не можуть передбачити, яким буде ймовірний курс обміну між численними європейськими валютами. (Єдина валюта — євро — з’явилася десятьма роками пізніше). ERM створив орієнтири для курсів обміну між країнами, що взяли в ньому участь. Кожний уряд зобов’язувався дотримуватися таких публічних політик, які дозволяли б їхній валюті виходити на торги на міжнародному ринку валют у вузькому діапазоні навколо цього орієнтира. Наприклад, британський фунт стерлінгів був прив’язаний до 2,95 німецької марки й не повинен був падати нижче рівня 2,778 марки.
Британія перебувала в розпалі рецесії, її валюта втрачала свою вартість, оскільки міжнародні інвестори продавали фунти й шукали кращих можливостей деінде у світі. Валюта не відрізняється від будь-яких інших товарів: курс обміну, або «ціна», однієї валюти відносно іншої визначається пропозицією порівняно з попитом. Оскільки попит на фунти падав, тож знижувалася і ціна фунта на валютному ринку. Британський уряд заявив, що він «захищатиме фунт» від падіння нижче вартості, визначеної ERM. Сорос не повірив — і саме це стало мотивом для його величезної ставки.
У британського уряду було два інструменти для підтримки вартості фунта перед лицем тиску ринку, що вів до зниження: (1) уряд міг використати свої резерви інших іноземних валют, щоб купувати фунти, — тобто прямо збільшуючи попит на свою валюту; чи (2) використати монетарну політику, щоб підняти реальні відсоткові ставки, які, за всіх інших рівних умов, зробили би британські облігації (і фунти, необхідні, щоб їх купувати) привабливішими для глобальних інвесторів і привабили б капітал (або стримували його відтік).
Однак британці мали проблеми. Уряд уже витратив значні суми грошей, купуючи фунти: Банк Англії (Британський центральний банк) ризикнув витратити додаткові резерви іноземної валюти, не досягши при цьому значного ефекту. Підвищення відсоткових ставок більше не було привабливим для уряду варіантом. У британській економіці справи йшли погано, а підвищення відсоткових ставок під час рецесії ще більше сповільнило б економіку, усупереч економічній науці й, що гірше, політиці. Forbes так пояснював після закінчення всіх подій стратегію Сороса: «оскільки Британія й Італія [з подібними проблемами] боролись за те, щоб зробити свої валюти стабільнішими, вони змушені були утримувати високі відсоткові ставки, аби привабити долари іноземних інвесторів. Однак це підірвало їхню здатність стимулювати свої економіки, що вже слабшали»[221].
Тим не менш Прем’єр-міністр Джон Мейджор рішуче проголосив, що його «найвищою метою» було захистити цільову вартість фунта в ERM навіть попри те, що це завдання здавалося ще важчим. Сорос назвав це блефом уряду. Він побився об заклад, що британці фактично припинять спроби захистити фунт, і в цей момент його вартість різко впаде. Механіка його одноденної операції з доларами складна[222], однак суть абсолютно чітка: Сорос зробив велику ставку на те, що вартість фунта стерлінгів знизиться, і мав слушність[223]. 16 вересня 1992 року — у «чорну середу» — Британія вийшла з ERM, і фунт негайно втратив понад 10 % своєї вартості. Втрата фунта стала здобутком Сороса — визначний момент.
Міжнародна економічна наука не має відрізнятися від економічної науки всередині країни. Національні кордони — це політична демаркація, а не економічна. Транзакції через національні кордони все ж повинні давати вигоду обом сторонам, інакше вони не укладатимуть їх. Ви купуєте «Тойоту», бо вважаєте її хорошою машиною з хорошою ціною, а Toyota продає її, бо може отримати від цього прибуток. Капітали перетікають через міжнародні кордони з тих самих причин, що й деінде: інвестори шукають найбільшого можливого прибутку (з будь-яким даним рівнем ризику). Індивіди, фірми й уряди позичають фонди з-за кордону, бо це найдешевший спосіб «орендувати» капітал, необхідний для важливих інвестицій або оплати рахунків.
Усе, що я описав, може представляти штати Іллінойс чи Індіану, а не Китай і Сполучені Штати. Однак міжнародні транзакції мають додатковий рівень складності. Різні країни мають різні валюти; вони мають також різні інституції для створення й управління цими валютами. ФРС може створювати американський долар; вона може також багато що зробити з мексиканським песо. Ви купуєте свою «Тойоту» за долари. Toyota повинна платити японським робітникам і менеджерам у єнах. І тут справи стають цікавішими.
Американський долар — це лише шматок паперу. Він не підкріплений золотом, рисом, тенісними м’ячами або чимось іще з притаманною їм цінністю. Такими самими є євро, песо, рупія і будь-яка інша сучасна валюта. Коли індивіди та фірми починають торгувати через національні кордони, валюти потрібно обмінювати за певним курсом. Якщо американський долар — це шматок паперу і японська єна — також шматок паперу, то скільки американського паперу можна обміняти на японський папір?
Співвідношення, за яким одну валюту можна обміняти на іншу, називається курсом обміну. Ми маємо логічний відправний пункт для оцінки відносної вартості різних валют. Японська єна має вартість, бо її можна використати, щоб купити товари, долар має вартість з тих самих причин. Отже, за теорією, ми можемо хотіти обміняти один долар на стільки єн, песо чи рублів, скільки їх потрібно, щоб купити приблизно такий самий обсяг товарів у відповідній країні. Якщо набір щоденних продуктів у Сполучених Штатах коштує 25 доларів, а порівняно такий самий набір у Росії — 750 рублів, тоді ми вважатимемо, що 25 доларів коштують приблизно 750 рублів (і один долар коштуватиме близько 30 рублів). Це теорія паритету купівельної спроможності, або ПКС.
За тією самою логікою, якщо вартість рубля втрачає 10 % своєї купівельної спроможності в Росії щороку, тоді як долар США зберігає свою вартість, то можна очікувати, що рубль втрачатиме вартість до долара США (чи знецінюватиметься) з тим самим показником. Тут нема ніякої вищої математики: якщо одна валюта купує менше товарів, ніж раніше, то кожний, торгуючи за цю валюту, вимагатиме більше її для компенсації зниження купівельної спроможності[224].
Я отримав якось цей урок, і в досить жорсткий спосіб. Я приїхав потягом з Гонконгу до Ґуанчжоу, Китай, навесні 1989 року. Тоді китайський уряд вимагав, щоб туристи міняли долари на женьміньбі[225] за жахливим «офіційним» курсом, що ніяк не був пов’язаний із відносною купівельною спроможністю обох валют. Задля вигоди дикі туристи зазвичай міняли гроші на чорному ринку. Я ретельно прочитав свій путівник, тож коли зійшов на станції в Ґуанчжоу, то приблизно знав, яким має бути курс обміну доларів на чорному ринку з урахуванням звичайних торгів. Я одразу знайшов торговця валютою і висловив відкрито свою пропозицію, яку торговець прийняв негайно. Він навіть не моргнув, не те, щоб сперечатися.
Виявилося, що мій путівник був старим: китайська валюта постійно втрачала свою вартість увесь час після його публікації. Я обміняв свої сто доларів на китайський еквівалент близько 13,50 долара.
Паритет купівельної спроможності — корисне поняття: це інструмент, який використовують офіційні агенції, щоб порівнювати різні країни між собою. Наприклад, коли ЦРУ або ООН збирають дані про середньодушовий дохід в інших країнах, а потім переводять ці цифри в долари, вони часто використовують ПКС, оскільки він дає найточніше уявлення про стандарти життя нації. Якщо хтось заробляє 10 000 йорданських динарів на рік, скільки доларів людина потребуватиме у Сполучених Штатах, щоб досягти такого самого рівня життя?
221
Thomas Jaffe and Dyan Machan, “How the Market Overwhelmed the Central Banks,”
222
Сорос позичив величезну суму в британських фунтах і негайно купив за неї сильніші валюти, такі, як німецька марка. Коли британці фактично вийшли з ERM і девальвували фунт, він обміняв свої валютні активи назад, отримавши більше фунтів, ніж на початку позичав. Він повернув свій борг і зберіг різницю. Числа свідчать про високу інтуїцію. Припустімо, що Сорос позичив 10 мільярдів фунтів і негайно обміняв їх на 10 мільярдів німецьких марок. (Знехтуємо курсами обміну й точними сумами, щоб легше оперувати числами.) Коли фунт девальвувався, його вартість впала більш ніж на 10 %, тобто фактично 10 мільярдів німецьких марок купили 11 мільярдів фунтів. Сорос обміняв свої 10 мільярдів німецьких марок на 11 мільярдів фунтів. Він повернув свою позику в розмірі 10 мільярдів фунтів і залишив мішок грошей собі (точніше сказати, своїм інвестиційним фондам). Сорос додав до заробленої валюти ще й ставку парі щодо того, як девальвація вплине на європейські акції й облігації. (Прим. авт.)
223
Anatole Kaletsky, “How Mr. Soros Made a Billion by Betting Against the Pound,”
224
Економісти розрізняють номінальний курс обміну, що є офіційним курсом, за яким одну валюту можна обміняти на іншу (числа, показані на табло в обмінному пункті), та реальний обмінний курс, що враховує інфляцію в обох країнах і тому є кращим індикатором змін купівельної спроможності валюти відносно інших валют. Наприклад, припустимо, що долар США можна поміняти у вашому місцевому банку на 10 песо. Ще припустимо, що (1) інфляція у США дорівнює нулю, а в Мексиці 10 % річних; і (2) через рік ваш місцевий банк обмінюватиме один долар на одинадцять песо. У номінальних термінах долар США піднявся відносно песо на 10 % (кожний долар купує на 10 % більше песо). Однак реальний курс обміну взагалі не змінився. Ви отримаєте на 10 % більше песо в обмінному пункті, ніж рік тому, однак через інфляцію протягом року кожне песо тепер купує на 10 % менше товарів, ніж раніше. Внаслідок цього загальна купівельна спроможність песо, які ви отримали від касира банку за свої сто доларів, точнісінько така сама, як і купівельна спроможність (меншої суми) песо, отриманих за ваші сто доларів рік тому. Усі звернення до курсів обміну для рівноваги в цьому розділі стосуються реального курсу обміну. (Прим. авт.).
225
Renminbi — узагальнена назва грошей у Китаї, прямий переклад — «народні гроші». Офіційна назва грошової одиниці в Китаї — юань.