Нема нічого внутрішньо притаманного «хорошого» або «поганого» у сильній чи слабкій валюті відносно того, що прогнозує ПКС. Недооцінена валюта стимулює експорт (а отже, галузі, що його виробляють). Водночас дешева валюта піднімає вартість імпорту, що погано для споживачів. (Іронія в тому, що слабка валюта може також зашкодити експортерам, оскільки робить імпорт потрібних матеріалів чи сировини дорожчим.) Уряд, що навмисне утримує свою валюту недооціненою, фактично оподатковує споживачів імпорту і субсидує виробників експорту. Переоцінена валюта робить протилежне — штучно здешевлює імпорт та експортує менш конкурентоздатні товари решті світу. Маніпуляції з валютою схожі на будь-які інші види втручання уряду: вони можуть слугувати для досягнення певних конструктивних економічних цілей або відволікати ресурси економіки від їхнього найефективнішого використання. Чи будете ви підтримувати податок, що знімає значну плату з кожного імпортованого товару, який ви купуєте, і скеровує надходження до фірм, які виробляють експорт?
Як уряди впливають на силу своїх валют? В основі ринки валют схожі на будь-які інші ринки: курс обміну — це функція попиту на певну валюту відносно її пропозиції. Найважливіші чинники, що впливають на відносний попит на валюту, — це глобальні економічні сили. Країна з економікою, що швидко розвивається, часто матиме валюту, яка зміцнюється. Значний розвиток показує інвесторам нові можливості, що приваблюють капітал з решти світу. Щоб зробити ці місцеві інвестиції (наприклад, побудувати завод у Коста-Рика чи купити російські акції), іноземні інвестори повинні спочатку купити місцеву валюту. Коли ж економіка слабшає, відбувається протилежне. Інвестори забирають свої капітали в інше місце, продаючи на прощання місцеву валюту.
За всіх інших рівних умов високий попит на експорт країни зумовить посилення її валюти. Наприклад, коли світові ціни на нафту зростають, видобувачі нафти на Близькому Сході накопичують величезні суми в доларах. (Міжнародні ціни на нафту виражаються в доларах.) Коли ці прибутки переводяться в місцеву валюту, скажімо, в Саудівській Аравії, вони зумовлюють зростання їхнього ріалу відносно долара.
Вищі відсоткові ставки, на які в короткотерміновій перспективі може вплинути Федеральний резерв у США чи подібний центральний банк в іншій країні, роблять валюту більш цінною. За всіх інших рівних умов вищі відсоткові ставки забезпечують інвесторам вищі прибутки від капіталу, що приваблює фонди до країни. Припустімо, що британський фунт можна обміняти на 1,50 долара, а реальна віддача від урядових облігацій і в Об’єднаному Королівстві, і в Сполучених Штатах становить 3 %. Якщо британський уряд використає монетарну політику, щоб підняти свої короткотермінові відсоткові ставки до 4 %, американські інвестори спокусяться на продаж облігацій Скарбниці США і купівлю британських облігацій. Якщо в глобальній економіці нічого не зміниться (малоймовірний сценарій), то підвищення попиту на британський фунт зумовить його посилення відносно долара.
Звичайно, виcлів «за всіх інших рівних умов» — це фраза, що ніколи не вживається щодо глобальної економіки. В економістів жахливо погані результати в передбаченні змін курсу обміну, зокрема, тому, що надто багато складних глобальних явищ впливають на ринки обміну валюти одночасно. Наприклад, економіка США була «нульовою точкою» для глобальної рецесії, що почалася в 2007 році. При такому поганому стані економіки США можна було очікувати, що долар знизиться відносно основних глобальних валют. Насправді облігації Скарбниці США — безпечне місце для збереження капіталу під час економічних негараздів. Тож коли почала розгортатися фінансова криза, інвестори з усього світу «прибігли за безпекою» до Скарбниці США, зумовлюючи підйом американського долара, попри труднощі в американській економіці.
Країни можуть також виходити на ринок обміну валют напряму, купуючи або продаючи свою валюту, намагаючись змінити її відносну вартість, як це робив британський уряд у боротьбі з девальвацією 1992 року. Враховуючи величезні розміри ринку обміну валют, — буквально трильйони доларів у різних валютах переходять із рук у руки щодня, — більшість урядів не мають достатньо глибоких кишень, щоб щось змінити. Як дізнався британський уряд і багато інших, втручання у валютні справи може видаватися спробою нагріти холодну ванну, доливаючи по одній чайній ложці гарячої води, особливо коли спекулянти діють у протилежному напрямку. Коли британський уряд купував фунти, Сорос та інші продавали їх, ефективно доливаючи в ту саму ванну холодної води.
Ми все ще не відповіли на основне питання початку цього розділу: скільки єн повинен коштувати долар? Або скільки рублів? Чи крон? На це питання є багато можливих відповідей залежно значною мірою від механізму встановлення курсу обміну, який бере на озброєння конкретна країна. Для оцінки валют одна відносно одної можна використати цілий набір механізмів:
Золотий стандарт. Найпростішою системою, що допомагає зрозуміти, є золотий стандарт. Жодна сучасна індустріалізована країна більше не використовує золота (за винятком пам’ятних монет за завищеними цінами), однак протягом десятиліть після Другої світової війни золотий стандарт був прямим механізмом для координації обмінних курсів. Країни прив’язували свої валюти до фіксованої кількості золота й тим самим, непрямо, одну до одної. Це як математична задача на шкільному випускному екзамені: Якщо унція золота коштує 35 доларів в Америці й 350 франків у Франції, то який курс обміну між доларом і франком?
Однією з переваг золотого стандарту є те, що він дає передбачувані курси обміну. Він також захищає від інфляції: уряд не може друкувати нові гроші, якщо в нього немає достатнього золотого запасу для підтримки нової валюти. За цієї системи папір у вашому гаманці таки має притаманну йому вартість: ви можете вийняти свої 35 доларів і вимагати замість них унцію золота. «Золотий стандарт» гарно пасує, однак ця система призвела до катастрофічної монетарної політики під час Великої Депресії і може серйозно погіршити монетарну політику навіть у нормальних умовах. Коли валюта, підкріплена золотом, потрапляє в скруту (наприклад, через ослаблення економіки), іноземці починають вимагати золото замість паперу. Для того, щоб захистити національні золоті запаси, центральний банк мусить піднімати відсоткову ставку, навіть коли економіка, що слабшає, потребує протилежного. Економіст Пол Круґман, який отримав Нобелівську премію 2008 року за свої праці в галузі міжнародної торгівлі, нещодавно пояснював: «На початку 1930-х років цей менталітет змушував уряди піднімати відсоткові ставки і скорочувати витрати попри масове безробіття, намагаючись захистити свої золоті запаси. І навіть коли країни відійшли від золота, домінуючий менталітет змушував їх опиратися зменшенню ставок і створенню робочих місць»[230]. Якби Сполучені Штати використовували золотий стандарт у 2007 році, ФРС була б майже безсилою подолати кризу. При золотому стандарті центральний банк може завжди девальвувати свою валюту (наприклад, заявити, що унція золота варта більше доларів, ніж раніше), однак це фактично відкидає мету володіння в першу чергу золотим запасом.
1933 року Франклін Рузвельт відібрав у американців право міняти готівку на золото, однак нації зберегли це право, укладаючи міжнародні угоди. 1971 року Ричард Ніксон припинив і це. Інфляція у Сполучених Штатах робила долар менш бажаним, і маючи вибір між 35 доларами й унцією золота, іноземні уряди все частіше вимагали золото. Після вихідних, проведених у Кемп-Девіді в роздумах, Ніксон в односторонньому порядку «закрив золоте вікно». Іноземні уряди могли викупити золото за долари в п’ятницю, але не в понеділок. З того часу Сполучені Штати (та й усі інші індустріалізовані країни) оперують із «незабезпеченими золотом грішми», що й дає підстави казати, що ці долари — лише папірці.