У довготривалій перспективі ця ситуація приховує в собі серйозні ризики для обох сторін. Сполучені Штати стали величезною нацією-боржником. Боржники завжди вразливі перед мінливістю й потребами своїх кредиторів. Америка має звичку позичати, а Китай підгодовує її. Джеймс Фоллоуз зазначив: «Без мільярда китайських доларів на день Сполучені Штати не змогли б утримувати стабільність своєї економіки чи вберігати долар від колапсу»[237]. Ще гірше те, що Китай може загрожувати виставити на продаж свій величезний запас активів, деномінованих у доларах. Це мало б руйнівну дію. Як вказує Фоллоуз: «Їхні роки національних заощаджень утримуються в тих самих доларах, які можуть бути зруйновані; у паніці вони отримають назад лише малу частку перед тим, як вартість упаде». І все ж це надто потужна зброя, щоб давати її нації, із якою ми часто сперечаємося.
У китайців ситуація гірша. Припустимо, що борговий тягар Америки виростає вище того, що американські платники податків можуть (чи хочуть) заплатити. Уряд США може оголосити дефолт — просто відмовитись повертати борги. Це вельми малоймовірно, здебільшого тому, що є інший безвідповідальний варіант, тонший: Америка може «накачати» значну частину свого боргу перед Китаєм (та іншими кредиторами), надрукувавши гроші. Якщо ми безоглядно друкуватимемо гроші, валюта втратить свою вартість, а отже, і наші борги, деноміновані у доларах. Якщо інфляція підскочить до 20 %, то й реальна вартість того, що ми повинні повертати, знизиться на 20 %. Якщо інфляція буде 50 %, тоді половина нашого боргу Китаю фактично зникне. Чи ймовірний такий результат? Ні. Однак якби хтось був винен мені трильйон доларів і мав повноваження ці долари друкувати, я б дуже серйозно боявся інфляції.
Ці дисфункціональні економічні відносини закінчаться. Ключові питання — коли, чому і як. Джеймс Фоллоуз підсумував ситуацію, у якій ми зараз перебуваємо: «Фактично кожна людина в (багатих) Сполучених Штатах за останні приблизно десять років позичила близько чотирьох тисяч доларів у когось із (бідної) Народної Республіки Китай. Як і багато інших дисбалансів у економіці, цей не може тривати вічно, а отже, і не буде. Однак спосіб його завершення — раптовий проти поступового, з передбачуваних причин проти паніки, — матиме дуже різне значення для американської та китайської економік протягом наступних кількох років, не кажучи вже про спостерігачів у Європі й деінде»[238].
Враховуючи ставки, чи стежить хтось повноважний за цим? Так, але з них уже пісок сиплеться. Наприкінці Другої світової війни представники союзних націй зібралися в готелі Mt. Washington у Бреттон-Вудс, штат Нью-Гемпшир. (Це чудове місце і влітку, і взимку, якщо ви хочете трохи відпочити в Новій Англії.) Їхнім завданням було створити стабільну фінансову інфраструктуру для повоєнного світу. Вони створили дві міжнародні інституції, чи «дві сестри».
Інституція в центрі глобальної боротьби проти бідності — це Світовий банк у Вашингтоні. (Перший кредит на 250 мільйонів доларів був наданий Франції 1947 року для повоєнної реконструкції.) Світовий банк, власниками якого є 183 країни-члени, збирає капітал від своїх членів і через позики на ринках капіталу. Ці фонди позичаються країнам, що розвиваються, для проектів, які ймовірно стимулюватимуть економічний розвиток. Світовий банк перебуває у центрі багатьох питань міжнародного розвитку, про що йтиме мова у розділі 13.
Якщо Світовий банк є агенцією для світового добробуту, то його братерська організація, Міжнародний валютний фонд (МВФ), є пожежною частиною, відповідальною за врегулювання міжнародних фінансових криз. Ісландія зверталася до МВФ. Те саме робили Аргентина, Мексика й усі інші. МВФ також був створений у Бреттон-Вудс як кооперативна глобальна інституція. Члени платять внески у МВФ, у відповідь вони можуть позичати у скрутні часи «за умови, що вони здійснюватимуть економічні реформи, щоб усунути ці труднощі для свого власного добра і добра всіх членів». Від жодної країни ніколи не вимагалося прийняти позики або поради від МВФ чи від Світового банку. Обидві організації мають свою владу і вплив завдяки тим пряникам, які вони роздають.
Мало які інституції отримували стільки критики, як Світовий банк і МВФ, від вельми широкого політичного спектра. The Economist якось зазначив: «Якби країни, що розвиваються, отримували по долару за кожну пропозицію змінити “міжнародну фінансову архітектуру”, проблема бідності у третьому світі була б вирішеною»[239]. Консерватори звинувачують Світовий банк і МВФ у бюрократизмі, у тому, що вони тринькають гроші на проекти, які не змогли вивести країни з бідності. Вони також стверджують, що рятівні акції МВФ із самого початку роблять фінансові кризи ймовірнішими; інвестори необережно беруть міжнародні кредити, бо вірять, що МВФ прийде на допомогу, якщо країна потрапить у скруту. 2000 року Конгрес під проводом республіканців створив комісію, що рекомендувала скоротити і ретельно переглянути і Світовий банк, і Міжнародний валютний фонд[240].
На іншому кінці політичного спектра антиглобалізаційна коаліція звинувачує Світовий банк та МВФ у тому, що вони є лакеями капіталістів, примушуючи країни, що розвиваються, до глобалізації і кидаючи бідні країни під тягарем великих боргів у цьому процесі. Наради цих організацій стали приводом до насильницьких протестів. Коли ці дві інституції мали свою осінню нараду в Празі у 2000 році, місцеві ресторани Kentucky Fried Chicken та Pizza Hut замовили заміну своїх вікон завчасно.
Коли розгорталася глобальна рецесія 2007 року, Сполучені Штати критикували кілька європейських країн за те, що вони мало зробили для стимулювання розвитку своїх економік. Конкретна критика доволі суперечлива, однак усе ж вона вказує на важливий момент. Для того, щоб американська економіка відновилася, має відновитися і європейська економіка також. І японська. І китайська. І кожна інша велика економіка. Нації не є конкурентами в традиційному сенсі цього слова. Урешті-решт Red Sox ніколи не скаржитиметься, що Yankees[241] не зробили необхідного в міжсезоння, щоб поліпшити якість своєї гри. Бейсбол — це гра з нульовою сумою. Лише одна команда може виграти Світову серію. Міжнародна економіка має протилежний характер. Усі країни можуть із часом стати багатшими, навіть якщо окремі фірми в цих країнах конкуруватимуть за прибутки й ресурси. Глобальний ВВП постійно росте століттями. Ми разом стали багатшими, ніж були у 1500 році. Хто став біднішим, щоб це сталося? Ніхто. Мета глобальної економічної політики повинна бути в тому, щоб полегшити націям співробітництво між собою. Чим краще ми це робитимемо, тим багатшими й безпечнішими ставатимемо.
Розділ 12
Торгівля і глобалізація:
хороші новини про азійські потогінні підприємства
Уявіть собі блискучий винахід: машина, що може перетворювати зерно в стереоапаратуру. Якщо ця машина працюватиме на повну потужність, то перетворюватиме п’ятдесят бушелів зерна в DVD-плеєр. Або після перемикання на інший режим перетворюватиме півтори тисячі бушелів сої в чотиридверний седан. Однак ця машина ще більше різнобічна: при правильному програмуванні вона перетворить програмне забезпечення Windows на найкращі французькі вина. Чи Boeing 777 на досить свіжі фрукти й овочі, щоб місяцями годувати місто. Дійсно, найпривабливіше в цьому винаході те, що його можна встановити де завгодно й запрограмувати на перетворення того, що там росте чи виробляється, на предмети, які зазвичай значно важче здобути.