Тенденція до розширення глобальної торгівлі часто вважається нездоланною силою. Це не так. Ми раніше вже йшли цією дорогою, однак світова система торгівлі була зруйнована війнами і політичною боротьбою. Один із періодів найшвидшого розвитку глобалізації був наприкінці ХІХ — початку ХХ століття. Джон Міклтвейт і Едріан Вулдридж, автори книги «A Future Perfect», зазначали: «Озирніться на сто років назад, і ви побачите світ, що за багатьма економічними показниками був більш глобальним, ніж нинішній. Тоді ви могли подорожувати без паспортів, золотий стандарт був міжнародною валютою, а технологія (автомобілі, поїзди, кораблі й телефони) робила світ неймовірно малим». На жаль, зазначили вони, «Та велика ілюзія розбилася на друзки на полях бою на річці Сомма[269]»[270].
Політичні кордони все ще мають значення. Уряди можуть зачинити двері перед глобалізацією, як вони це робили раніше. Це стане ганьбою і для багатих, і для бідних країн однаковою мірою.
Розділ 13
Економіка розвитку:
багатство і бідність націй
Давайте коротко поглянемо на життя Нашона Зімби, чоловіка двадцяти п’яти років, який живе зі своєю дружиною й маленькою донькою в Малаві. Він безперечно дуже працьовита людина. Як описує журнал The Economist, він збудував свій дім: викопував глину, формував з неї блоки й висушував на сонці, щоб отримати цеглу. Він зробив собі цемент, також із глини. Він зрізав гілки, щоб зробити балки, й поклав на них стріху зі сизалю чи трави. Єдина промислова деталь — металева сокира. Працюючи самотужки й одночасно вирощуючи продукти для сім’ї, містер Зімба звів будинок, темний усередині, маленький, холодний узимку, спекотний улітку, із водопостачанням лише від тропічних дощів, що проходять крізь дах[271].
При всій такій роботі містер Зімба бідний. Його дохід 2000 року склав приблизно 40 доларів. І він навряд чи один такий. ВВП на душу населення в Малаві був менше 200 доларів на час написання тієї статті. Навіть нині загальне економічне виробництво в країні сягає лише 12 мільярдів доларів — приблизно половину економіки штату Вермонт. Щоб комусь наївному не здавалося, що таке існування до приємного просте, слід зазначити, що 30 % дітей у Малаві недоїдають, а більше двох дітей з кожних десяти вмирають, не досягнувши п’ятирічного віку.
Згідно з Продуктовою й сільськогосподарською організацією ООН, у світі мільярд людей не має достатньо їжі. Абсолютна більшість таких людей живе в країнах, що розвиваються, приблизно половина — в Індії та Китаї. Як таке може бути? У той час, коли ми можемо розщепити атомне ядро, здійснити політ на Місяць і розшифрувати людський геном, як може бути, що два мільярди людей живуть менш ніж на два долари в день?[272]
Коротка відповідь — що їхні економіки зазнали краху. В основі створення добробуту — процес використання ресурсів, включно з людськими талантами, і створення речей, що мають вартість для людини. Бідна економіка не призначена для цього. У своїй чудовій книзі про економічний розвиток «The Elusive Quest for Growth» економіст Світового банку Вільям Істерлі описує вуличну сценку в Лахорі, Пакистан:
Люди заповнюють ринки в старому місті, де проходи настільки вузькі, що натовп поглинає автомобіль. Люди купують, люди продають, люди їдять, люди готують їжу. Кожна вулиця, кожен прохід заставлений магазинами, кожен магазин заповнений людьми. Це приватна економіка зі значною динамікою[273].
Він також зазначає, що ця країна переважно неписьменна, погано забезпечена житлом і харчами. Пакистанський уряд зробив ядерну зброю, однак нездатен здійснити програму імунізації проти кору. «Чудові люди, — пише містер Істерлі. — Жахливий уряд». І саме цей жахливий уряд стає все небезпечнішим для решти світу. Ми можемо (ймовірно) безпечно ігнорувати Малаві. Але не Пакистан. Кожна країна має ресурси, принаймні мізки і наполегливу працю людей, що її населяють. Більшість країн, включно з найбіднішими націями на планеті, мають набагато більше ресурсів, ніж лише ці. У мене погані новини щодо цього: економісти не мають рецептів, як робити бідні країни багатими. Дійсно, в історії були вельми щасливі випадки, такі, як азійські «тигри» — Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і Тайвань, економіка яких зростала більш ніж на 8 % щороку протягом майже тридцяти років. Китай та Індія провели чудове десятиліття, принісши поліпшення сотням мільйонів людей. Однак у нас немає перевіреної формули розвитку, яку можна було б поширювати від однієї країни до іншої як правильний шлях до розвитку. Просто погляньте на Китай та Індію: одна є найбільшою в світі демократією, а інший узагалі недемократичний.
З іншого боку, ми добре розуміємо, що робить багаті країни багатими. Якщо скласти каталог публічних політик, спільних для функціональних економік, то в поле нашого зору потрапить запитання з розряду здорового глузду, поставлене Нобелівським лауреатом Дуґласом Нортом: «Чому б бідним країнам просто не здійснювати політик, що ведуть до збагачення?»[274]
Нижче наведено приклади таких вдалих політик, а в деяких випадках — ще й щасливі географічні дарунки, які, на думку економістів, що займаються питаннями розвитку, якраз і зумовлюють відмінності між процвітаючими й животіючими націями.
Ефективні урядові інститути. Щоб розвиватися і процвітати, країні потрібні закони, виконання законів, суди, основна інфраструктура, уряд, здатний збирати податки, а також здорова повага громадян до всіх цих речей. Інститути такого типу — це рейки, по яких рухається капіталізм. Вони повинні бути достатньо чесними. Корупція — не просто незручність, як її часом подають: це рак, що спотворює розміщення ресурсів, стримує інновації й відлякує іноземні інвестиції. У той час, як ставлення американців до свого уряду лежить в діапазоні від байдужості до ворожості, більшість інших країн хотіли б, щоб їхні уряди були такими ж хорошими, як зазначав оглядач міжнародних справ New York Times Томас Фрідман:
Я брав участь у семінарі два тижні тому в Університеті Нанкін у Китаї, й усе ще чую, як молода студентка-старшокурсниця вимагала відповіді на своє запитання: «Як ми можемо покінчити з усією нашою корупцією?» Чи знаєте ви, що ваша середня китаянка віддала б, щоб її столиця була схожа на Вашингтон із його достатньо чесною й ефективною бюрократією? Чи знаєте ви, наскільки незвичайними ми виглядаємо у світі, коли не мусимо платити бюрократам за отримання найпростішого дозволу?[275]
Зв’язок між урядовими інститутами й економічним розвитком став приводом для розумних та інтригуючих досліджень. Економісти Дарон Аджемоґлу, Саймон Джонсон і Джеймс Робінсон висловили гіпотезу, що на економічний успіх країн, що розвиваються, які раніше були колонізовані, вплинула якість інститутів, які залишили після себе колонізатори[276]. Європейські країни здійснювали різні політики колонізації в різних частинах світу залежно від того, наскільки гостинною була територія для поселень. У тих місцях, де європейці змогли осісти без серйозних труднощів, як, наприклад, у Сполучених Штатах, колонізатори створили інститути, що справляли позитивний і довготривалий вплив на економічний розвиток. Там, де європейці не могли з легкістю осісти через високий ступінь смертності від хвороб, як у Конго, колонізатори просто зосередилися на найшвидшому вивезенні додому максимальних обсягів цінностей, що привело до створення того, що ці автори називають «екстрактивними державами».
269
На річці Сомма у Франції з 1 липня по 18 листопада 1916 року точилася кривава битва між союзними військами Британії та Франції, з одного боку, і Німецької імперії, з іншого. Понад три мільйони осіб узяли в ній участь, а близько мільйона втратили життя або здоров’я, через що вона стала однією з найкривавіших баталій в історії людства.
270
John Micklethwait and Adrian Wooldridge, “Why the Globalization Backlash Is Stupid,”
273
William Easterly,
274
276
Daron Acemoglu, Simon Johnson, and James Robinson,