Ці дослідження охопили шістдесят чотири колишні колонії і виявили, що принаймні три чверті відмінності в їхньому нинішньому добробуті можна пояснити відмінністю їхніх інститутів управління. Своєю чергою,, якість цих урядових інститутів пояснюється, принаймні частково, початковою структурою осілості. Законодавчі витоки колонізаторів — британців, французів, бельгійців — мали незначний вплив (хоча британці виглядають краще, бо намагалися колонізувати більш дружні для поселення території).
В основному хороше врядування має значення. Світовий банк склав рейтинг 150 країн за шістьма широкими показниками управління, такими як підзвітність, регуляторний тягар, верховенство права, хабарі (корупція) тощо. Виявлено чіткий причинно-наслідковий зв’язок між кращим урядуванням і кращими результатами розвитку, як-от вищі доходи на душу населення, нижча дитяча смертність і вища письменність[277]. Ми не повинні любити Службу внутрішніх доходів, однак зобов’язані віддати їй, хоча й вимушено, належне.
Права власності. Приватна власність може сприйматися як притаманна багатим, але насправді вона може справляти вирішальний вплив на бідність. Розвинений світ сповнений прикладів неформальних прав власності — будинки чи підприємства, збудовані на землі, що перебуває у комунальній власності або придбана урядом і забута (типу селищ із бараків на околицях багатьох міст). Сім’ї та підприємці роблять значні інвестиції у свою «власність». Однак є радикальна відмінність між їхніми активами й активами у світі, що розвивається: ті власники не мають законних прав на свою власність. Вони не можуть легально здати її в оренду, розділити, продати чи віддати членам сім’ї, а найважливіше те, що вони не можуть використати її як фінансову заставу для отримання капіталу.
Перуанський економіст Ернандо де Сото переконливо доводив, що неформальні структури власності такого типу не можна ігнорувати. На його думку, загальна вартість власності, що перебуває в розпорядженні, але не є легальною в країнах, що розвиваються, становить понад дев’ять трильйонів доларів. Це величезне фінансове забезпечення, що марнується, або, як він каже, «мертвий капітал». Для того, щоб показати цю цифру в перспективі, скажемо, що це у 93 рази більше, ніж обсяги допомоги для розвитку, яку багаті країни надали країнам, що розвиваються, за останні тридцять років.
The Economist розповідає історію малавійської пари, що займається забоєм кіз. Оскільки бізнес просувається добре, вони хочуть його розширити. Однак, щоб це зробити, їм потрібні інвестиції в розмірі 250 доларів — на 50 доларів більше, ніж середній річний дохід на душу населення в Малаві. Ця пара «володіє» будинком, що вартий більше, ніж ця сума. Чи можуть вони взяти кредит під свою землю і бунгало, яке вони на ній побудували? Ні. Будинок стоїть на землі «загального користування», що не має формального статусу. Ця пара має контракт, підписаний головою села, однак не затверджений судом. The Economist продовжує:
Близько двох третин землі в Малаві перебуває в подібній власності. Люди зазвичай обробляють ту землю, яку обробляли їхні предки. Якщо виникають суперечки за межу, їх вирішує сільський голова. Якщо сім’я чинить усупереч правил племені, голова може відібрати її землю й віддати комусь іншому[278].
Ці неформальні права власності — як бартер: вони добре працюють у простому аграрному суспільстві, однак, на жаль, непридатні в умовах складнішої економіки. Погано, що бідні країни є бідними, але значно гірше, що їхні найцінніші активи використовуються значно менш продуктивно, ніж могли б.
Права власності мають ще одну менш очевидну перевагу: вони дають людям змогу витрачати менше часу на захист свого майна, що звільняє їх для продуктивніших дій. Між 1996 і 2003 роками перуанський уряд видав свідоцтва на право власності 1,2 мільйона міських поселенців, надаючи їм формальну власність на те, що вони раніше заявили як те, що їм належить. Гарвардський економіст Еріка Філд виявила, що права власності дали змогу жителям більше часу працювати на формальному ринку робочої сили. Вона припускає, що права власності дають більше гнучкості тим, хто раніше мав залишатися вдома чи займатися імпровізованим бізнесом поза домівкою, щоб захищати свою власність. Вона також робить ще одну заувагу: більшість програм призначені для допомоги бідним зменшити витрату сил у роботі. (Це дилема самарянина: якщо я допоможу вам із вашими труднощами, то у вас буде менше стимулів допомагати самим собі.) Забезпечення формальних прав власності робить протилежне: воно стимулює до роботи[279].
Ні — надмірному регулюванню. В уряду є багато справ, які треба робити, і ще більше — які робити не треба. Ринки повинні працювати на зняття обмежень. Погляньте на статті 575 і 615 російського Цивільного кодексу. Ці регулювання були б дуже важливими для вас, якби ви мали в Москві фірму, що займається такою простою справою, як встановлення автоматів для продажу штучних товарів. Стаття 575 забороняє фірмам надавати будь-що безкоштовно, у тому числі площу, яку фірма «дає» для Coca-Cola при встановленні торговельного автомата. Водночас стаття 615 забороняє суборенду власності без згоди власника приміщення; квадратний метр, на якому стоїть торговельний автомат, може вважатися суборендою. Крім того, податківець забороняє комерційним підприємствам (наприклад, торговельним автоматам) працювати без касового апарата. А оскільки продаж освіжаючих напоїв з автомата є роздрібною торгівлею, то вона підпадає під контроль пожежної, санітарної та служби безпеки[280].
Надмірне регулювання йде рука в руку з корупцією. Урядові чиновники встановлюють перешкоди, щоб можна було вимагати хабарів від тих, хто хоче перестрибнути чи обійти їх. Встановлення торговельних автоматів у Москві значно полегшується, якщо ви наймаєте правильну «службу безпеки». А як із відкриттям бізнесу в розвиненому[281] світі? І тут також перуанський економіст Ернандо де Сото виконав чудову роботу. Він разом зі співробітниками задокументували свої намагання відкрити кіоск із продажу одягу в передмісті Ліми як легально зареєстрований бізнес. Він і його співробітники заявили, що не будуть платити хабарів, аби їхні намагання відображали повні затрати, відповідно до закону. (В кінцевому підсумку в десяти випадках у них вимагали хабарі, й у двох випадках вони мусили їх заплатити, щоб не зірвати повністю свій проект.) Група працювала по шість годин на день протягом сорока двох тижнів, щоб отримати одинадцять різних дозволів від семи різних урядових установ. Їхні зусилля без урахування часу коштували 1231 долар, тобто у 31 раз більше за місячну мінімальну зарплатню в Перу, — і це все лише задля відкриття кіоску з одним продавцем[282].
У розділі 4 наведені всі причини, чому уряд повинен дотримуватися базових принципів. Класичне дослідження Гарвардського економіста Роберта Барро щодо економічного розвитку, проведене майже по ста країнах за тридцять років, виявило, що витрати на державне управління — загальні державні витрати мінус фінансування освіти й оборони — мали негативну кореляцію зі зростанням ВВП на душу населення. Він зробив висновок, що такі витрати (і необхідне оподаткування) навряд чи збільшують продуктивність і тому завдають шкоди замість користі. Азійські тигри, «п’ятизіркова команда» ліги економічного розвитку, досягли свого економічного підйому при витратах на державне управління на рівні 20 % ВВП. В інших куточках світу високі ставки податків, що застосовуються нерівномірно, спотворюють економіку і закладають ґрунт для хабарів та корупції. Багато бідних урядів могли б фактично отримувати більше надходжень, якби впровадили податки низькі, прості й легкі до збирання.
Інтернет має величезні можливості для поліпшення прозорості в усьому й особливо в бідних країнах. Такі прості речі, як інформація онлайн про розміщення коштів для конкретного місцевого проекту на зразок дороги чи медичного центру може дати громадянам змогу порівнювати те, що вони очікували, із тим, що відбувається насправді. «Ми отримали п’ять тисяч доларів на громадський центр? Це не схоже на громадський центр за п’ять тисяч. Давайте запитаємо мера».
277
Daniel Kaufmann, Aart Kraay, and Pablo Zoido-Lobatуn,
279
Erica Field, “Entitled to Work: Urban Property Rights and Labor Supply in Peru,” undated manuscript.
281
Схоже, тут помилка автора: мова йде про Перу, що належить до розряду «країн, які розвиваються».