Інша надія для бідних країн у тропіках, каже містер Сакс, полягає в тому, щоб вийти з пастки натурального господарства, відкриваючи свою економіку для решти світу. Він зазначає: «Якби ця країна змогла вийти на вищі доходи через неаграрні сектори (наприклад, через суттєве розширення експорту промислової продукції), можна було б позбутися тягаря тропіків»[289]. І це знову веде нас до нашої старої знайомої — торгівлі.
Відкритість для торгівлі. Ми цілий розділ обговорювали теоретичні вигоди від торгівлі. Варто сказати, що ці уроки за останні десятиліття були втрачені урядами багатьох бідних країн. Хибна логіка протекціонізму приваблює — ідея, що заборона іноземних товарів зробить країну багатшою. Стратегії на кшталт «самодостатності» й «державного лідерства» були ознаками постколоніальних режимів, зокрема, в Індії та значній частині Африки. Торговельні бар’єри мали би «виплекати» вітчизняну промисловість, щоб вона змогла стати достатньо сильною перед лицем міжнародної конкуренції. Економічна наука каже нам, що компанії, убезпечені від конкуренції, не стають сильнішими: вони виростають жирними й ледачими. Політична наука каже, що коли промисловість «перебуває під опікою», вона завжди буде опікувана. Результатом, кажучи словами одного економіста, стає «переважно накладене на самого себе економічне вигнання»[290].
Виявляється, з великими затратами. Абсолютна більшість свідчень вказує на те, що відкрита економіка розвивається швидше, ніж закрита. В одному з найвпливовіших досліджень Джефрі Сакс, нинішній директор Інституту Землі в Колумбійському університеті, та Ендрю Ворнер, дослідник із Гарвардського центру міжнародного розвитку, порівняли економічні показники закритих економік, що визначалися за високими митними тарифами й іншими обмеженнями у торгівлі, з показниками відкритих економік. Серед бідних країн закриті економіки зростали щороку на 0,7 % на душу населення між 1970-ми й 1980-ми роками, тоді як відкриті економіки в той самий час зростали на 4,5 % на рік. Найцікавіше те, що, коли до того закриті економіки відкривали, розвиток прискорювався більш ніж на один відсоток на рік. Чесно кажучи, деякі провідні економісти підхопили ці дослідження, доповнивши їх зауваженнями, що економіка, закрита для торгівлі, має ще й багато інших проблем. Що робить розвиток у цих країнах таким повільним — брак торгівлі чи загальна макроекономічна дисфункція? По суті, чи дійсно торгівля спричинює розвиток, чи є щось, завдяки чому економіка розвивається? Зрештою, кількість проданих телевізорів різко зростає в період інтенсивного економічного росту, однак перегляд телевізійних програм не робить країну багатшою.
Дуже доречно нещодавно надрукована в American Economic Review, одному з найавторитетніших журналів у цій галузі, стаття називається «Чи зумовлює торгівля розвиток?» Так, відповідають автори. За всіх інших рівних умов, країни, що більше торгують, мають вищі доходи на душу населення[291]. Джефрі Френкель і Девід Ромер, економісти з Гарварду та Каліфорнійського університету в Берклі відповідно, доходять висновку: «Наші результати підтверджують важливість торгівлі й публічних політик, що стимулюють торгівлю».
У дослідників є ще багато приводів для суперечок. Саме цим дослідники і займаються. Водночас у нас є серйозні теоретичні причини вважати, що торгівля дає країнам вигоду, і прямі емпіричні свідчення того, що останніми десятиліттями саме торгівля відрізняє переможців від лузерів. Багаті країни повинні виконати свою місію, відкриваючи свою економіку для експорту з бідних країн. Містер Сакс закликав до «Нового договору для Африки». Він пише: «Поточна позиція багатих країн — надавати фінансову допомогу тропічній Африці, одночасно блокуючи шанси Африки на експорт текстилю, взуття, шкіри й інших трудомістких товарів, — може бути ще гіршою, ніж просто цинічна. Це може насправді в корені підривати шанси Африки на економічний розвиток»[292].
Відповідальна фіскальна й монетарна політики. Уряди, як і індивіди, потрапляють у серйозні клопоти, якщо послідовно допускають перевитрати на те, що не збільшує майбутню продуктивність. Як мінімум, великий дефіцит бюджету потребує від уряду багато позичати, що забирає капітал із рук приватних позичальників, які, ймовірно, використали б його з більшою ефективністю. Хронічне дефіцитне бюджетне фінансування також може вказувати на майбутні проблеми: підвищення податків (для виплати боргу), інфляцію (для зменшення вартості боргу) чи навіть дефолт (просто відмова повертати борг).
Усі ці проблеми збігаються разом, якщо уряд починає багато позичати з-за кордону для фінансування свого марнотратства. Якщо іноземні інвестори втратять довіру й вирішать забрати свої гроші та піти додому, як це зазвичай роблять глобальні інвестори, тоді капітал, що фінансував дефіцит, висихає або стає неприпустимо дорогим. Коротше кажучи, музика замовкає. Уряд опиняється на порозі дефолту, що ми бачили на прикладах країн від Мексики до Туреччини. (До речі, є певні побоювання, що таке може трапитись і зі Сполученими Штатами.)
Щодо монетарної політики в розділі 10 було чітко змальовано небезпеки втрати контролю над грішми. Це в будь-якому разі трапляється. Аргентина — живий приклад безвідповідальної монетарної політики: з 1960 по 1994 рік середній індекс інфляції був 127 % на рік. Для наочності скажемо, що аргентинський інвестор, що мав заощадження, еквівалентні 1 мільярду доларів у 1960 році, і тримав їх в аргентинських песо до 1994 року, залишився б з еквівалентною купівельною спроможністю в одну тринадцяту цента. Економіст Вільям Істерлі зазначав: «Намагання мати нормальний розвиток при високій інфляції схоже на спробу виграти спринт на Олімпіаді, стрибаючи на одній нозі».
Природні ресурси мають менше значення, ніж ви вважаєте. Ізраїль, у якого фактично немає нафти, є значно багатшою країною, ніж практично всі його близькосхідні сусіди, у яких величезні запаси нафти. Ізраїльський ВВП на душу населення становить 28 300 доларів — порівняно з 20 500 у Саудівській Аравії й 12 800 в Ірані. Водночас бідні на ресурси Японія та Швейцарія стоять значно краще, ніж багата на ресурси Росія[293]. Чи погляньте на Анголу з її великими ресурсами. Країна отримує 3,5 мільярда доларів на рік від своєї нафтової промисловості[294]. Як це впливає на людей, що могли б мати вигоду від цього багатства? Більша частина нафтових грошей тратиться на фінансування нескінченної громадянської війни, що розорила країну. Ангола має найбільшу у світі частку громадян, скалічених наземними мінами (один зі 133). Третина дітей в Анголі помирають, не досягши віку п’яти років, а середня тривалість життя — сорок два роки. Великі райони столиці не мають електрики, водогону, каналізації та вивозу сміття[295].
Це не ретельно відібрані приклади, щоб вразити вас. Економісти вважають, що великі запаси природних ресурсів можуть стати фактично гальмом для розвитку. За всіх інших однакових умов, чудово виявити найбільші поклади цинку. Однак усе інше не є однаковим. Країни, багаті на товари споживання, змінилися завдяки досвіду в тому, що деякі шляхи можуть принести радше загрозу, ніж вигоду. Одне дослідження економічних показників у дев’яноста семи країнах за двадцять років показало, що розвиток був вищим у країнах, які мали менше запасів природних ресурсів. З вісімнадцяти перших країн із найшвидшим розвитком лише дві мали великі запаси природних ресурсів. Чому?
Мінеральні багатства змінюють економіку. По-перше, вони відволікають ресурси від інших галузей, таких, як виробництво і торгівля, що можуть бути вигіднішими для довготермінового розвитку. Наприклад, азійські тигри були бідними на ресурси, і їхній шлях до процвітання почався з експорту трудомістких товарів, поступово перейшовши на більш високотехнологічні товари. Ці країни поступово ставали багатшими. По-друге, багаті на ресурси економіки стають значно вразливішими до різких змін ціни на товари. Країна, що покладається на нафту, матиме серйозну напругу, якщо ціна бареля нафти впаде з 90 до 15 доларів. Водночас попит на національну валюту зростає, коли решта світу починає купувати її діаманти, боксити, нафту чи природний газ. Це зумовить подорожчання валюти, що, як ми вже знаємо, робить інші види експорту країни, як, наприклад, промислових товарів, дорожчими.
291
Jeffrey A. Frankel and David Romer, “Does Trade Cause Growth?”
293
Jeffrey D. Sachs and Andrew M. Warner, “The Big Push: Natural Resource Booms and Growth,”
295
Blaine Harden, “Angolan Paradox: Oil Wealth Only Adds to Misery,”