Економісти почали називати негативний вплив багатих природних ресурсів «голландською хворобою», поспостерігавши за економічними впливами відкритих Нідерландами в 1950-х роках у Північному морі величезних покладів природного газу. Сплеск експорту природного газу підняв вартість голландського гульдена (оскільки решті світу знадобилося більше гульденів, щоб купувати голландський природний газ), зробивши життя інших експортерів важчим. Уряд також використовував доходи від газу для збільшення соціальних витрат, що підняло внески соціального забезпечення від роботодавців і тому збільшило їхні виробничі витрати. Голландія тривалий час була нацією торговців, її експорт давав понад 50 % ВВП. До 1970-х років інші експортні галузі, традиційна кров економіки, стали значно менш конкурентоздатними. Одна стаття на теми бізнесу зазначала: «Газ настільки роздув і спотворив функціонування економіки, що став змішаним благословенням для торговельної нації»[296].
Нарешті й, мабуть, найважливіше, що країни можуть використовувати доходи від природних ресурсів, щоб самим розвиватися, — однак їм це не вдається. Гроші, які можна було б пустити на публічні інвестиції з величезними прибутками — на освіту, охорону здоров’я, водогін і каналізацію, імунізацію, інфраструктуру, — найчастіше розтринькуються. Після того, як Світовий банк допоміг збудувати нафтопровід, що починався в Чаді і простягався через Камерун до океану, президент Чаду Ідріс Дебі використав перші 4,5 мільйона доларів нафтових грошей на купівлю зброї для боротьби з повстанцями[297].
Демократія. Чи забезпечення точності руху потягів важить більше для економічного розвитку бідних країн, ніж такі дрібниці, як свобода слова й політичне представництво? Ні, якраз справедливе протилежне. Демократія — запобіжник від найнебезпечніших економічних політик, таких, як безправна експропріація майна й добробуту. Амартія Сен, професор економіки й філософії в Гарварді, отримав Нобелівську премію з економіки 1998 року за декілька серій праць щодо бідності та процвітання, однією з яких є його дослідження голодомору. Головний результат досліджень містера Сена вражає: найгірші голодування у світі не зумовлені неврожаєм — вони викликані порочними політичними системами, що не дозволяють ринку коригувати самого себе. Відносно невеликі аграрні проблеми стають катастрофами, бо імпорт не дозволяється, або цінам не дозволяється підніматися, або фермерам не дозволяють вирощувати альтернативні культури, або політика якимось іншим шляхом конфліктує з нормальною здатністю ринку коригувати самого себе. Він пише: «[Голод] ніколи не виникав у країні, що є незалежною, що регулярно проводить вибори, що має опозиційні партії, які висловлюють критику, і де дозволено газетам вільно повідомляти і ставити під сумнів мудрість урядових політик без ретельної цензури»[298]. Китай мав найбільший голод із усіх зареєстрованих в історії: тридцять мільйонів осіб померли в результаті «Великого стрибка» 1958—1961 років. В Індії не було голоду зі здобуття незалежності в 1947 році.
Відома стаття економіста Роберта Барро про економічний розвиток у ста країнах за багато десятиліть виявила, що базова демократія пов’язана з вищим економічним розвитком. Однак розвиненіші демократії мають дещо менші темпи зростання. Це спостереження узгоджується з нашим уявленням про те, як групи інтересів можуть просувати публічні політики, що не завжди дають користь економіці в цілому.
Війна — це погано. А тепер — до реальних жахів. Частка вкрай бідних країн, втягнутих у збройні конфлікти, дуже велика. Пол Кольє, голова Оксфордського центру дослідження африканської економіки й автор книги «The Bottom Billion»[299], зазначає, що майже три чверті мільярда найбідніших людей охоплені громадянськими війнами нині чи нещодавно пройшли через них. Важко вести бізнес чи отримувати освіту в розпал війни. (Очевидно, що причинно-наслідковий зв’язок простягається в обидва боки: війна руйнує країну, а нація в руїнах з більшою ймовірністю впаде в громадянську війну.) І знову — природні ресурси можуть погіршити стан справ, фінансуючи озброєння й надаючи сторонам те, за що варто битися. (Кольє пустив в обіг сумнозвісну фразу: «Діаманти — це найкращі друзі бойовиків»[300].) Важливо те, що безпека є передумовою для позитивних дій, що ведуть до економічного процвітання. 2004 року The Economist опублікував статтю про труднощі ведення бізнесу в Сомалі, країні, що була в розпалі громадянської війни протягом тринадцяти років. У статті говорилося: «Є два способи вести бізнес у Сомалі. Ви можете заплатити місцевому військовому ватажку, не завжди вартому довіри, і сподіватися, що він утримає своїх бойовиків від убивства ваших працівників. Або ви можете послати його до біса й найняти свою власну міліцію»[301].
Вплив жінок. Уявіть собі двох фермерів з тисячею акрів на кожного. Один із них обробляє всю свою землю щороку, інший залишає половину своєї землі необробленою рік за роком. Хто матиме більший урожай? Це нехитре запитання. Той, хто використовує всю свою землю, може виростити більше. І як це стосується жінок? Білл Ґейтс встановив цей зв’язок, виступаючи на тему технологічного прогресу перед аудиторією, розділеною за статевим принципом, у Саудівській Аравії. Стаття в New York Times Magazine щодо ролі жінок в економічному розвитку переказує той випадок:
Чотири п’ятих усіх слухачів, чоловіки, сиділи з лівого боку. Одна п’ята — жінки, всі в чорних накидках і чадрах, — з правого. Перегородка розділяла обидві групи. Ближче до кінця, під час запитань і відповідей, один із учасників зазначив, що Саудівська Аравія повинна до 2010 року увійти в десятку перших країн у світі за технологічним розвитком, і запитав, чи реально цього досягти. «Ну, якщо ви не використовуєте повною мірою половину талантів своєї країни, — сказав Ґейтс, — вам не вдасться й наблизитися до верхньої десятки[302].
Саудівцям нема чого дивуватися. Звіт про людський розвиток арабського світу дійшов тих самих висновків (на значно більшій кількості сторінок) за кілька років до того. У звіті 2002 року декілька провідних арабських учених намагалися пояснити мізерні темпи розвитку в двадцяти двох країнах, що належать до Арабської Ліги. За попередні двадцять років реальний ріст доходів на душу населення складав нещасні 0,5 % на рік, менше, ніж у будь-якій іншій країні світу, за винятком Екваторіальної Африки. Однією з трьох ключових проблем, визначених авторами, був «статус жінок». (Іншими двома були брак політичних свобод і брак людського капіталу.) The Economist повідомив такі дані: «Одна з кожних двох арабських жінок усе ще не вміє ні читати, ні писати. Їхня участь у політичному й економічному житті своїх країн найнижча у світі»[303]. Інвестування в дівчат і жінок може бути подібним до обробки отієї другої половини тисячі акрів землі. Існує й інша, тонша (і трохи кумедна) сторона «жіночої влади». Жінки в країнах, що розвиваються (а можливо, і не лише в них), розумніше використовують свої гроші. Коли жінки стають багатшими, вони витрачають більше грошей на харчування сім’ї, медицину та житло. Коли багатшими стають чоловіки, вони більше витрачають на алкоголь і тютюн. Дійсно. В Кот д’Івуарі щодо цього був проведений тонкий експеримент, за яким чоловіки та жінки традиційно вирощували різні культури. В окремі роки врожаї у чоловіків були чудовими, в інші роки — у жінок дуже хорошими. Економіст із Массачусетського технологічного інституту Естер Дафло виявив, що коли був успішний рік у чоловіків, домогосподарства витрачали більше на алкоголь і цигарки, а коли в жінок, то домогосподарства більше витрачалися на продукти[304]. Фахівці з питань розвитку виявили, що коли давати гроші жінці як голові домогосподарства, вони будуть використані краще.
297
Norimitsu Onishi and Neela Banerjee, “Chad’s Wait for Its Oil Riches May Be Long,”
300
Paul Collier,
302
Nicholas D. Kristof and Sheryl WuDunn, “The Women’s Crusade,”