Фолькер Кучер
Ґольдштайн
Oh God said to Abraham, “Kill me a son”
Abe says, “Man, you must be puttin’ me on”
God say, “No.” Abe say, “What?”
God say, “You can do what you want Abe, but
The next time you see me comin’ you better run”
“Don’t know what I want but I know how to get it”
Частина перша. «Злочин»
«Якщо справедливість було усунено,
то чим тоді є королівства, як не великими крадіжками,
бо чим тоді є крадіжки, як не маленькими королівствами?»
Августин, «Про місто Боже»
Пахло деревом, клеєм та свіжою фарбою. Вона була наодинці з темрявою та тишею. Усе, що вона могла чути, — це її дихання та тихе цокання годинника у кишені її куртки. Чоловік, здавалося, знову пішов, але вона вирішила ще трохи почекати і потягнулася, щоб відбувся приток крові до рук і ніг. Принаймні на вішаку не було тремпелів. Через щілину у дверях пробилося трохи світла, і вона витягла з куртки годинник. Невдовзі після дев’ятої нічний сторож мав би закінчити свій обхід нагорі, на шостому поверсі.
Відповіддю стало скреготіння ліфта, який так голосно загуркотів у темряві, що вона аж підстрибнула. Воно віддалялося. Він повертався вниз і протягом наступних кількох годин був зайнятий лише тим, що зачиняв віконниці на дверях та вітринах й стежив, щоб усе було зачинено і ніхто не намагався проникнути всередину.
Алекс обачно й обережно відчинила шафу й зазирнула у щілину, яка ставала дедалі ширшою. Бенні завжди казав, що обережність — це мати порцелянової скриньки. Неонові вивіски на Тауенцієнштрасе спрямовували у вікна стільки різнобарвного світла, що їй навіть не довелося вмикати ліхтарик, вона могла бачити все: розкішну спальню, яку вони тут облаштували, ліжко, настільки широке, що в ньому могла б спати ціла родина, килим, такий м’який, що її ноги потопали у ньому. Вона подумала про колючий кокосовий килимок перед ліжком, який їй довелося ділити з Карлом, коли вона ще жила зі своїми батьками, з чотирма людьми на занадто малій кількості квадратних метрів із занадто малою кількістю світла. Що могло статися з Карлом? Вона навіть не знала, чи шукали його копи після смерті Бекмана. Вона не тужила за родиною, але хотіла б побачити знову свого молодшого брата.
Алекс обернулася, її очі вловили рух десь на межі поля зору, і тоді вона впізнала велике дзеркало на туалетному столику, а в ньому — вісімнадцятирічну дівчину із зухвалим поглядом, ноги в мішкуватих штанях, волосся з груботканого льону, зібране докупи.
Вона криво посміхнулася своєму відображенню. Опинившись біля кінця багато обклеєного шпалерами листа фанери, призначеного для імітації стіни спальні, Алекс знову подивилася за ріг. Насправді це було непотрібно, оскільки нічний сторож робив би наступний обхід торгових залів тільки завтра вранці, ближче до кінця його зміни, вона дізналася про це від Каллі. Тут не було жодної душі. Протягом наступних кількох годин усе це належало їй та Бенні. Їй подобалося це відчуття.
Алекс без проблем зорієнтувалася, їй вистачило неспокійного зовнішнього світла, яке постійно мерехтіло мінливими фарбами. Раніше, коли тут ще було світло й повно народу, вона запам’ятала найголовніше. Попереду розташовувалися двері, що вели на південну сходову клітку, а там ліворуч, за стіною із візерунками штор, — ескалатори.
Усе було тихо, шум машин долітав до неї приглушеними й слабкими звуками, він був майже нереальний, глухе шепотіння з іншого світу, яке не мало нічого спільного із цим зачарованим світом. Вона увійшла до безлюдної зали зі шторами, яка теж була схожа на казковий замок, де висіли від стелі до підлоги довгі штори з оксамиту, тюлі та шовку. Ще маленькою дівчинкою вона стояла тут і дивувалася, тримаючи за руку свою матір, яка, як невдовзі дізналася мала Александра, ніколи не приходила щось купувати, а лише дивитися, дивуватися й мріяти. «Гарно роздивися все це, — сказала вона Алекс, — такі бідняки, як ми, не можуть собі цього дозволити. Але вони не можуть нам заборонити дивитися на це».
На багатому Заході ніколи не вистачало грошей на покупки, навіть у найкращі часи, коли батько ще мав роботу, а у матері була станція прибирання. Вони нечасто залишали свою Боксхагенерплац, а коли зрідка приїжджали на Захід — на Курфюрстендамм, в «КаДеВе» та на Тауенцієнштрасе{1} — для її батька це були лише символи марнотратного капіталізму, Захід був Вавилоном гріхів, яких він уникав, як диявол святої води. Без наполегливості матері впертий старий не погодився б і на кілька літніх візитів до зоопарку. Але Еміль Райнгольд також розумів, що пролетарським дітям не слід відмовляти в чудесах природи. Алекс ніколи не дивилася на істот, які мучилися за ґратами, навіть на білих ведмедів, про яких вона думала дорогою назад, тому що вся родина Райнгольдів регулярно йшла по Тауенцієнштрасе, перш ніж сісти в метро на Віттенбергплац і поїхати назад на схід. Уже з перших вітрин Еміль Райнгольд починав свою проповідь про надмірності капіталізму, тоді як Алекс та її мати замислено й замріяно розглядали ці вітрини. Вже тоді вітрини «КаДеВе» чарівним чином вабили Алекс. Тоді в очах матері можна було побачити давно згаслі мрії, наприклад, мрію про краще життя, про таке життя, яке їй точно не могла запропонувати диктатура пролетаріату. Батько ніколи нічого з цього не помічав. Або не хотів помічати. Він продовжував проповідувати, і його сини були уважними слухачами, особливо Карл, який завжди ставився до всього дуже серйозно. Карл, пролетарський принц, видатний комуніст. А тепер? Тепер йому доводиться ховатися від поліції, як і його молодшій сестрі-крадійці.