Зрештою Марлоу погодився. Ще одну перешкоду було подолано.
Але вирішальною була наступна.
У церкві Святого Норберта Рат був знайомий лише з пастором Варшавським, і той не дуже йшов на співпрацю.
— Я думав, що ви повернетеся, — сказав він, — тому я трохи підготувався.
— Значить, Ґольдштайна тут більше немає?
— Звичайно, ні. З вашого вчорашнього візиту.
— Де він?
— Чому я повинен вам це розкривати? Чому ви думаєте, що він більше не повернеться?
— Чому ви мені не вірите?
— Я вірю в Бога, а не в людей. Скажіть мені, як він може з вами зв’язатися. Тоді я влаштую все інше.
— Прокляття, я не маю стільки часу! На кону людське життя.
— Спочатку ви повинні пояснити мені, що ви маєте на увазі.
І Рат пояснив.
Це не була особливо оригінальна схованка, але вони, мабуть, ніколи б не знайшли там Ґольдштайна без допомоги католицької церкви. Пастор Варшавський наполягав на тому, щоб особисто супроводжувати Рата. У серці священника все ще жеврів останній залишок недовіри. Вони їхали на південний захід, завжди вниз вулицею Райхштрасе 1, і нарешті перед Целендорфом{112} повернули ліворуч. Нарешті пастор сказав Рату зупинитися на тихій зеленій вулиці. З одного її боку стояли симпатичні будиночки з садками, а з другого — тягнувся безкрайній зелений живопліт.
— Колонія «Абендру», — пояснив Варшавський, вказуючи поглядом на живопліт. — У мене тут садок.
Рат припаркував «Б’юїк» перед гарним сімейним будинком, таким, про який він завжди мріяв і який ніколи не зможе собі дозволити — принаймні без спадщини від батьків. Живопліт на тому боці вулиці через рівні проміжки чергувався з під’їзними доріжками; за ними він бачив дерева, кущі, флагштоки та дахи альтанок. Класична схованка в такому місті, як Берлін. Вистежити когось тут було майже неможливо, якщо у вас не було хоча б невеликого сліду, або місцевий житель не помітив би щось незвичайне.
Колонія була величезна. Рат якийсь час йшов за пастором прямолінійною стежкою, обгородженою з обох боків живоплотом. Після того як вони кілька разів повернули, завжди під прямим кутом, іноді праворуч, іноді ліворуч, Рат невдовзі відчув себе в одному з тих лабіринтів палацових садів у стилі бароко. У якийсь момент Варшавський різко зупинився.
— Ми прийшли, — сказав священник. Здавалося, у цей момент йому було некомфортно у власному тілі.
Майже через дві години поліцейські машини зупинилися на Ельмсгорнерштрасе; вантажівка, чотири зелені «Опелі» з автопарку і, нарешті, чорна машина криміналістів. Люди в уніформі зістрибнули з кузова вантажівки та трьома паралельними шляхами зайшли на територію садової колонії. Слідчі в цивільному висадилися з «Опелів», тоді як Ернст Геннат вийшов з автомобіля криміналістів, далі за директором слідував Вільгельм Бьом. Дорогою на захід вони кілька разів потрапили у затори. Проте не вмикали сигнали, щоб не привертати зайвої уваги. Рат вилаявся, адже кожна година, протягом якої Шарлі залишалася під владою Торнова та його людей, загрожувала їй небезпекою. Рату довелося під час усієї подорожі сидіти поруч із Себастьяном Торновим, це було неминуче. Він так хотів зацідити йому кулаком по пиці, але, на жаль, був змушений робити гарне обличчя при поганій грі. Торнов поводився так, ніби між ними нічого й не сталося, і Рату нічого не залишалося, як поводитися так само. Тим не менш він уникав розмов з цим чоловіком, наскільки це було можливо, і навіть старався не дивитися на нього. Ґреф, безперечно, помітив стриману поведінку свого начальника та, ймовірно, приписав це їхній розмові в «Мокрому трикутнику», і це його влаштовувало, навіть якщо помічник інспектора тепер страждав від докорів совісті. Геннат попередив усіх співробітників, які працювали над справою Ґольдштайна, про всі вбивства, за які, згідно з протоколами, цей гангстер також вважався відповідальним. Це були майже всі ті випадки, на які Торнов посилався у своїй обурливій спробі шантажу.
Рат і його люди попрямували до головної дороги колонії, яка вела до альтанки пастора Варшавського.
Там стояв Вільгельм Бьом, наче скеля серед хвиль прибою, з мегафоном у руці й чекав на них.
— Рат і Торнов, залишайтеся надворі! — різко наказав він їм. — Ґольдштайн уже одного разу втік від вас, це не повинно статися знову. Він знає вас в обличчя, — Бьом вказав на Ґрефа. — Ви теж. Він вас знає з готелю.
Усіх інших слідчих пропустили. Рат знав план розгортання операції з короткої зустрічі, на яку Геннат запросив його безпосередньо перед їхнім від’їздом: штурмові сили були розгорнуті прямо попереду, щоб непомітно оточити альтанку. Усюдисущі живоплоти повинні були полегшити їм роботу. Двоє поліцейських мали стояти праворуч та ліворуч від садових воріт зі зброєю напоготові, хоча Будда ще раз попередив усіх використовувати вогнепальну зброю лише в невідкладних випадках. Геннат та Бьом були єдиними цивільними офіцерами на першій лінії; решта слідчих мала бути задіяна для того, щоб допомогти поліцейським в уніформі утримати занадто цікавих садівників подалі від місця безпосередньої операції.