Рат, Ґреф і Торнов були там єдиними поліцейськими без уніформи, тож вони трималися осторонь. У них було ще менше роботи, ніж у людей в уніформі, які охороняли в’їзди до колонії «Абендру». Більшість використовувала цей час для перекуру; Рат зробив те саме.
— Якщо ми просто стоятимемо тут, навіщо ми взагалі приїхали, — сердито сказав Ґреф і повернувся до «Опеля», на якому вони прибули. Рат знизав плечима й подивився йому вслід. Він вже збирався піти за ним, коли Торнов заговорив до нього.
— Нервуєш? — запитав він.
— А це помітно?
— Так.
— Можливо, тому що я хочу знати, коли її нарешті відпустять.
— Щойно я переконаюся, що Авраам Ґольдштайн справді ховається там, і ми зможемо його заарештувати.
— Отже, ти мені не довіряєш?
— Сьогодні все сталося швидко, — усміхнувся Торнов. — Ти або вже знав, де переховується Ґольдштайн, і тримав це в таємниці, або все це одна велика хитрість, і ми знайдемо у цьому садку лише кількох кротів і жодного гангстера.
— Зачекай, — сказав Рат, бажаючи одним ударом стерти посмішку з обличчя Торнова. Натомість він жбурнув недопалок на тротуар і розчавив його, наче отруйного павука. Або цю усмішку.
— Навіщо все це? — запитав він. — Чому Ленц та Гьоллер мали померти?
Посмішка Торнова згасла:
— Краще тобі забагато про це не знати. Крім того, я не думаю, що комусь шкода тих щурів. Це були професійні злочинці. Усі це знали, і ніхто їх за це не переслідував.
— Кушке не був професійним злочинцем, він був поліцейським.
— Можливо, він робив інші помилки.
— Невже він мав необережність вбити когось при свідках?
— Тобі краще про ці речі нічого не знати, повір мені!
Раптом вони почули гучний голос Бьома, спотворений та посилений мегафоном:
— Увага, увага, говорить поліція! Аврааме Ґольдштайне, ми знаємо, що ви ховаєтеся у цій хатині. Виходьте з піднятими руками, і все буде добре. Опір марний, район оточено.
Десь пів вічності вони більше нічого не чули. Рат молився, щоб усе пішло за планом. Він згадав про Шарлі; тепер усе залежало від того, чи спрацює план, який він розробив та обговорив з Геннатом, чи ні.
Іноді вона вже не знала, де вона перебуває. І хто її допитував. Усе, що вона знала, це те, що хтось постійно її допитує, що їй ніколи не дають перевести подих; у кімнаті завжди був один чоловік, який ставив їй запитання, іноді декілька, що особливо стомлювало. Їй ставало все важче зосередитися. Іноді вона бачила чоловіків, яких там навіть не було, дедалі частіше, десь у кутку її ока, щось з’являлося, якесь знайоме обличчя, чоловік у червоному светрі, на мить їй навіть здалося, що вона бачить Гереона. Втома притягувала її до землі, як свинцевий фартух, але їй не давали впасти на підлогу, вона була змушена знову і знову боротися з тягарем своєї втоми, знову і знову. Як довго це тривало, вона теж не могла сказати.
Могли пройти години, дні, тижні.
Іноді її ясна злипалися, тому що їй не давали достатньо води. Тільки коли вона вже зовсім не могла говорити, бо в неї висох язик, їй дали ковток води. Тим часом вона досить добре оволоділа мистецтвом імітації сухого, безмовного рота, та й не всі її охоронці були однаково суворими, дехто змилосердився над нею трохи раніше, а з одним вона навіть деякий час подрімала, і він не намагався її розбудити. Але інші продовжували кричати на неї, стукати кулаками по столу, намагаючись її залякати.
Вони не давали їй спати і давали їй дуже мало води. І майже не годували її. В іншому вони не застосовували до неї жодного насильства. Ніхто не повірить в те, що ці люди з нею скоїли, що вони взагалі щось з нею робили, адже насильство, якого вона тут зазнала, не залишало жодних синців.
Заарештувати Ґольдштайна виявилося легше, ніж всі очікували. Чимало поліцейських, напевно, чекали на перестрілку в чиказькому стилі, щось із кулеметами, чи принаймні на перестрілку у стилі Дикого Заходу з револьверами, з яких іде дим.
Нічого подібного не сталося, ніхто не зробив жодного пострілу.