— Ти справді хочеш про це дізнатися, чи не так? — Торнов зробив великодушне обличчя. — Гаразд, — сказав він. — «Хатина дядька Тома»{113}. На краю лісу Ґруневальд є санна траса. Можливо, тобі варто пошукати там, — він посміхнувся. — Можливо, вона заснула посеред галявини. Вона дуже втомилася, можу тобі сказати.
Рат більше не міг себе стримувати і щосили зацідив кулаком просто в цю наглу посмішку.
Торнов ошелешено подивився на нього і нахилився вперед, щоб не забруднити свою білосніжну сорочку кров’ю, що стікала з обличчя.
— А ти справді мудак, Гереоне Рате, — сказав він, плюючись кров’ю. — Це твоя подяка за мою допомогу?
— Моя подяка за твою допомогу полягає в тому, що я вдарив тебе лише один раз, — відповів Рат.
Він якнайшвидше покинув квартиру Торнова, грюкнувши дверима, та побіг сходами вниз, щоб швидше повернутися до свого «Б’юїка», де Кірі чекала на нього, махаючи хвостом.
Шлях до Целендорфа ще ніколи не здавався Рату таким довгим. Лише через добрі пів години він вийшов з машини на Шпандауерштрасе і посадив собаку на повідець. Здавалося, Кірі з нетерпінням чекала невеличкої прогулянки, хоча на небі вже з’явилося кілька хмар. З іншого боку вулиці стежка вела до «Хатини дядька Тома», туристичного ресторану, який дав назву всьому кварталу, праворуч починався Ґруневальд. Завітрений дерев’яний знак вказував шлях до санної траси. Це була велика галявина у сосновому лісі, розташована на помірно пологому схилі. Лише лижний трамплін вказував на те, що цей схил використовувався взимку. А зараз там лише кілька чоловіків вигулювали своїх собак. Жодного сліду Шарлі.
Рат голосно вигукнув її ім’я і прислухався.
Жодної відповіді.
Один із собачників підійшов до Рата та Кірі, зупинив свою вівчарку, різко вигукнувши: «Сиди, Бісмарк!», за чим Рат спостерігав із заздрістю, і запитав:
— Можливо, я можу вам чимось допомогти?
Поки він дивився на Рата, чоловік трохи нахилив голову набік, і його собака зробила те саме.
— Я шукаю жінку, — чесно відповів Рат.
— Тут, у лісі? — Чоловік подивився на пагорб. — Можу дати вам пораду: краще дайте оголошення в газету.
Жартівник розсміявся над своїм жартом і потягнув собаку за повідець. Рат був надто приголомшений, щоб вигадувати дотепну відповідь. Через кілька метрів чоловік знову зупинився.
— Зачекайте, — сказав він, хоча Рат не посунувся ані на метр після їхньої короткої розмови, — я щойно дещо згадав. Сьогодні рано-вранці цією місцевістю гуляла молода жінка. Я побачив її саме тоді, коли вставав з ліжка, а вона проходила повз моє вікно. Справила, я б сказав, досить безпорадне враження. Ви її шукаєте?
— Так, це може бути вона, — сказав Рат і подумав про стан Шарлі, який, здавалося, був гіршим, ніж очікувалося. Можливо, Торнов казав правду: вони намагалися зробити її трохи більш говіркою, позбавивши сну. — Де це було? — запитав він. — Де ви бачили цю жінку?
— На Рімайстерштрасе, — сказав чоловік, — я там живу. Прямо біля станції метро.
— Дуже вам дякую.
Рат підштовхнув Кірі, яка була помітно розчарована тим, що вони не підуть далі бездоріжжям, назад до машини та поїхав до поселення, яке житлова компанія GEHAG звела тут з нуля лише за кілька років — ознаки цього ще залишилися в деяких місцях у вигляді куп піску чи стосів дощок перед будинками. Деякі з них ще не були заштукатурені, й у дуже небагатьох садах був засіяний газон. Вздовж дороги росли сосни та берези, такі високі, що вони, мабуть, росли тут ще до побудови поселення. Рат припаркувався прямо перед станцією метро. Кафе навпроти здавалося собі таким елегантним, що назвало себе кондитерською.
Він витягнув собаку з машини і, щойно взяв в руку повідець, відчув, як за шкіряну петлю смикнули: Кірі десь вловила запах і тягнула його в той бік. Собака була схвильована, тримала свій ніс над землею, зосереджено нюхаючи повітря, а тоді потягнула Рата до сучасного цегляного порталу, входу до станції метро.
— Тільки спробуй відвести мене до ще однієї мертвої тварини! — сказав Рат суворим тоном шкільного вчителя.
Кірі не звернула на це уваги, ледь не стягнувши свого господаря вниз сходами прямо на платформу; Рат мусив бути обережним, щоб не впасти зі сходів.
І тут він побачив її. Вона лежала, згорнувшись клубочком, на лавці. Шарлі у своїй літній квітчастій сукні.
Інші пасажири, що стояли довкола, майже її не помічали, за винятком поодиноких поглядів, в яких можна було побачити радше презирство, аніж жаль; такі погляди зазвичай кидають на безхатьків.
Безперечно, це була вона. Кірі, мабуть, вловила їх запах на вулиці.