Тож вона все ж таки зуміла добратися до станції метро. А потім заснула, чекаючи наступного поїзда. А берлінці, які звикли відпускати кожного своїм шляхом і нікуди не втручатися, залишили її спати далі. Її не зміг розбудити навіть шум сусіднього будівельного майданчика. Але замість цього розбудив вологий язик Кірі.
Шарлі розплющила очі, спочатку трохи, а потім її зіниці розширилися від шоку, коли вона побачила усміхнену морду чорної собаки.
Вона сіла й упізнала спочатку Кірі, а потім і Рата, який стояв поруч з собакою. Вона блаженно посміхалася й обіймала його за ноги, погрожуючи знову заснути.
— У мене є квиток, — пробурмотіла вона.
— Не треба, ми поїдемо машиною, — він не знав, чи сміятися йому, чи плакати. — Тобі треба пройти лише кілька метрів.
Це виявилося складніше, ніж він собі уявляв. Рат підтримував її, і Шарлі також докладала усіх своїх зусиль, але її кровообіг був настільки вповільненим, що вона знову й знову була змушена зупинятися. Особливо на сходах.
— Давай, — сказав Рат, — машина стоїть нагорі, ти зробиш це за мить. Адже ти змогла дійти сюди з лісу!
— Тоді було простіше, — зауважила вона, — це було перед тим, як я заснула. Сон втомлює.
Рат лише на мить замислився, чи варто йому купити їй міцну каву в кафе на іншому боці вулиці, але потім вирішив інакше: посадити її у машину якомога швидше. Коли він нарешті посадив її на сидіння, минуло лише кілька секунд, перш ніж вона знову заснула. Ще до того, як він запустив двигун.
На Шпенерштрасе йому довелося перенести її через поріг, як наречену, інакше він мав би залишити її спати в машині. Шарлі лежала в його руках така легка та м’яка, мов пір’їнка, коли він ніс її нагору сходами. Найважче було повернути ключ у вхідних дверях, але він впорався і з цим. Поштовхом ноги він знову зачинив двері і заніс Шарлі в спальню, поклав її на ліжко та роздягнув, щоб їй було спати якомога зручніше. Щойно він її накрив, як у двері подзвонили. Він подивився на годинник. Майже одинадцята година, хто б це міг бути?
Рат залишив Кірі із Шарлі та вийшов у коридор. Витягнув «Вальтер» з наплічної кобури та звів курок. Тоді тихенько підкрався до дверей з пістолетом напоготові, тримаючись ближче до стіни, щоб не стати мішенню, якщо хтось вирішить ззовні вистрілити прямо у двері. Він повільно поклав руку на ручку, а потім різко відчинив двері, одночасно цілячись у незваного гостя.
На сходовому майданчику стояв маленький чоловік, який, здавалося, от-от втратить свідомість через страх смерті. Рат опустив пістолет.
Маленький чоловік важко дихав. Йому знадобився деякий час, щоб заспокоїтися.
— Мальтріц, — нарешті сказав він, і це прозвучало як вибачення, — я тут лише домоправитель.
— Вибачте за такий прийом, пане Мальтріце, — мовив Рат. — Я подумав...
— Що ви думали?
— Кілька днів тому сюди вдерлися грабіжники, тому я трохи обережний. Я... знайомий фройляйн Ріттер, — сказав він. — І поліцейський.
Він показав своє посвідчення, але це, здається, зовсім не вразило маленького чоловічка.
— Де фройляйн Ріттер?
— Е-е... її немає вдома, — сказав Рат, — і я можу її зрозуміти після того, що сталося. Я маю на увазі крадіжку зі зломом.
— Невже її справді немає вдома? Я щойно почув на сходах якісь кроки.
Домоправитель підозріло зазирнув у квартиру.
— Кроки? Це, мабуть, був я.
— Ви самі?
— Я та моя собака, — сказав Рат. — Але яке це має до вас відношення, якщо можна запитати?
— Пряме. Фройляйн Ріттер має заборгованість з орендної плати. Вона мала віддати гроші вчора ввечері. Тільки минулої ночі її не було вдома.
Рат пригадав. Шарлі просила позичити їй гроші, але він забув. Не дивно, після всього, що трапилося. Зараз їм стали б у пригоді ті 150 марок від Алекс.
— Ви отримаєте гроші, пане Мальтріце. Фройляйн Ріттер... вона... доручила мені заплатити за оренду.
— Добре, — сказав Мальтріц із очікувальним виглядом.
— Щось іще?
— Я чекаю на гроші.
— Їх я ще не отримав.
— Слухайте, розказуйте свої казки про розбійників з пістолетами дітям, вони ще можуть в них повірити! — голос маленького чоловіка був голоснішим, ніж можна було подумати. — Мене вам не вдасться водити за ніс. Де б не ховалася фройляйн Ріттер, чи тут, у квартирі, чи деінде, будь ласка, передайте їй, що з Германом Йозефом Мальтріцом жартувати не вийде, — щоб посилити ефект від сказаного, він стояв, узявшись у боки руками. — Мені байдуже, хто заплатить гроші, чи сама фройляйн Ріттер, чи ви, чи, якщо вже на те пішло, імператор Китаю, але якщо ви сьогодні ввечері не дасте мені дванадцять марок п’ятдесят без жодних умов, тоді я буду вже не таким люб’язним! Знаєте, як швидко я можу видати повідомлення про виселення?