— Заспокойтеся! Зараз вже буде ваша черга.
Рат зрештою так і зробив. Після чого чоловік купив квитки на родину з п’яти осіб.
Він підморгнув Шарлі й помахав квитками, наче виграв джекпот у лотереї в луна-парку, але цього ранку вона, здається, залишила весь свій гумор удома. А можливо, вчора ввечері вона спакувала його в одну зі своїх трьох валіз, які взяла з собою в далеку дорогу.
Вони націлилися на другу платформу, звідки менш ніж за двадцять хвилин мав відправлятися потяг до Парижа (через Магдебург, Ганновер, Кельн та Брюссель). Кірі смикнула повідець, наче мала певну мету, але, ймовірно, нею рухало лише хвилювання. Як завжди, собака, здавалося, відчувала більше, ніж люди, принаймні більше, ніж Шарлі, що щось йшло не за планом, зовсім не за планом.
Потсдамський вокзал. Доленосний вокзал Рата. Тут він прибув до Берліна, у морозний березень 1929 року. Тут він приймав і попрощався зі своїми нечисленними гостями. Тут у шафці він зберігав докази, які нікому не дозволено було бачити.
А що він робив тут зараз? Ніколи раніше він не почувався таким недоречним на цьому вокзалі.
Вони вийшли на платформу і пройшли майже до її кінця, де було менше метушні, і тепер вони стояли там: Шарлі з її нервозністю, він зі своєю безпорадністю та його собака.
Вона подивилася на годинник.
— Де професор Гейман?
— Поїзд вирушає лише через чотирнадцять хвилин, — сказав Рат, який також щойно подивився на годинник. — Він ще навіть не прибув на платформу.
Шарлі, здавалося, зовсім його не чула. Вона порпалася в сумочці, шукаючи свій паспорт.
— У бічній кишені, — сказав Рат. — Одразу за квитком, — Рат не міг більше терпіти, він не знав, як він міг стояти тут із нею ще чверть години й чекати, поки з'явиться її професор. Він мусив попрощатися з нею прямо зараз, поки вони ще були наодинці, поки щось на зразок особистого, інтимного прощання було ще можливим.
— Нам з Кірі, нам краще піти, — сказав він. — Щоб усі не дізналися, що ми... Ну, ти розумієш.
Шарлі кивнула, вона здавалася трохи задумливою. Вона нахилилася до Кірі й скуйовдила її чорну голову:
— Що ж, моя люба, наглядай за ним. Добре, що в нього вдома залишається хоч одна особа жіночої статі.
Тоді вона випросталася і подивилася на Рата.
Він ледве витримав її погляд.
— Зробімо це швидко, я ненавиджу довгі прощання.
Вона кивнула.
Рат узяв її за руки.
— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй на вухо, і саме в цей момент на протилежній платформі пролунав пронизливий свист. Рат був дещо вражений власними словами і подумав, чи казав він їй коли-небудь таке раніше; принаймні він не міг цього пригадати. І тут Рат згадав колись почуту мудрість: «Кохання зникає, щойно тільки вимовляєш його ім’я, тож про кохання ніколи не треба говорити, а лише жити ним». Він не міг пригадати, хто з розумних чоловіків чи жінок виплеснув цю дурницю, але раптом це прозвучало страшенно правдоподібно.
— Що ти сказав? — спитала Шарлі, дивлячись на нього своїми очима, в яких він регулярно губився, а тепер вони здавалися йому дивовижно чужими. Та і вся ситуація здавалася йому якоюсь нереальною.
— Та нічого важливого, — Рат ніжно поцілував її в щоку. Вона взагалі не зрозуміла, що він сказав, тож, можливо, це знову був добрий знак. — Що ж! — він впевнено посміхнувся. — Гарної подорожі! Завтра я зателефоную тобі в готель.
Шарлі кивнула, але подивилася на нього так, ніби не почула його слів.
— О, там іде Гвідо, — сказала вона, махаючи через плече Рата. — Якраз вчасно.
Чоловік із посмішкою? Рат озирнувся. Справді, це був він. Що ж! Треба йти, поки не з’явилися її подруга Грета і професор.
— Бувай! — Рат обійняв Шарлі на частинку секунди так міцно, ніби більше ніколи не хотів її відпускати, поцілував, але вона не відповіла, мабуть тому, що чоловік із посмішкою вже наближався до них. Рат востаннє подивився їй в обличчя, в її очі, а потім відвернувся. Він більше не міг це витримувати.
Ні, він не міг цього зробити, він не міг стояти тут на платформі поруч з чоловіком з посмішкою і махати Шарлі. І поруч з Гретою, яка завжди його ненавиділа. Шарлі мала це знати!
Рат інакше уявляв собі їхнє прощання. Він не знав, як саме, але інакше. Рат відчув клубок у горлі, що кожної миті збільшувався.
Він зустрів чоловіка із посмішкою, який збентежено усміхався йому й бурчав щось на кшталт привітання, а потім пішов далі до натовпу в залі очікування, він не хотів озиратися, він боявся накликати якусь катастрофу, якби озирнувся отак, як Орфей чи дружина Лота{116}.