— Невже ви вечеряєте з Гінденбургом?
— Навіть краще, — сказав Рат. — Мені потрібно з деким попрощатися.
— Здається, я знаю, кого ви маєте на увазі.
— Наказ доктора Вайса. І, чесно кажучи, Авраам Ґольдштайн не такий поганий, як натякає його репутація. Поки він не починає стріляти.
— Тоді не влаштовуйте стрілянину. І подбайте про те, щоб цей чоловік сів у свій поїзд. Він вже у нас і так затримався.
— Затримався у нас на дванадцять тижнів, якщо бути точним. Але лише один із них був за державний кошт. Я б сказав, що Ґольдштайн зробив усе можливе, щоб підтримати місцеву індустрію туризму.
— Можливо, вам теж варто вирушити у невеличку подорож, — сказав Геннат. — Було б краще, якби ви не залишалися на вихідні вдома. Сподіваюся, наступного тижня ми будемо знати більше про місцезнаходження Торнова.
— З радістю, — посміхнувся Рат, — якщо Вільна держава Пруссія відшкодує усі витрати, я сховаюся в готелі, якщо доведеться.
— Ви не зможете дозволити собі номер люкс в «Адлоні». І в «Ексельсіорі» також.
— Шкода. Щойно на горизонті з’являється щось приємне...
Рат прийняв пропозицію Генната; він все одно не міг змусити себе сидіти у своїй квартирі зараз. Він зібрав кілька речей, взяв трохи грошей, завів собаку до Леннарців й рушив з дому, цього разу подалі на захід. Це точно не має бути «Ексельсіор», з нього поки вистачить цього місця.
Готелі в Шарлоттенбурзі були не найдешевшими, але Рат був готовий викласти трохи більше з власної кишені, якби у фінансового відділу виникли якісь проблеми. «Савой» на Фазаненштрасе був одним з найсучасніших готелів у місті, відкритим лише кілька років тому, у безпосередній близькості від Кантштрасе та Курфюрстендамм. Рат взяв одномісний номер на дві ночі й піднявся нагору, щоб трохи освіжитися. Коли він вийшов з душу, вже відчував себе набагато краще. Можливо, не як новонароджений, але як людина, яка прокинулася від поганого сну. Було трохи схоже на те, коли він щойно приїхав до Берліна і перші кілька днів жив у готелі. Як і тоді, Рат знову був сам, без собаки і без жінки. Можливо, він знову порине у нічне життя, як робив це тоді. Якщо у Ґрефа чи Вайнерта не буде на нього часу.
З його вікна відкривався чудовий вид на «Дельфі», танцювальний палац на Кантштрасе, куди він колись заходив по роботі. Крім того, в цьому районі було багато інших цікавих місць, вибір був великий. Рат відчинив вікно, вдихнув шарлоттенбурзьке повітря і раптом відчув безмежну свободу.
Коли він вийшов на вулицю, уже сутеніло. Перед синагогою на Фазаненштрасе зібрався цілий натовп людей, одягнених у святковий одяг, на календарі, здавалося, було якесь єврейське свято, але Рат не знав, яке саме.
Кафе «Райманн» було не зовсім відоме як танцювальний зал, але навіть тут у цю годину грала жива музика. Авраам Ґольдштайн сидів за своїм столиком і уважно спостерігав, наче був не звичайним гостем, а власником закладу. Побачивши Рата, він підвівся і потиснув йому руку.
— Радий, що ви змогли прийти, — сказав він. — Можливо, це не найбільш підхоже місце для маленької прощальної вечірки, але за останні кілька тижнів це кафе стало моїм улюбленим місцем.
— Справа не стільки у вечірці, скільки в тому, що ви благополучно повертаєтеся додому.
Рат озирнувся. За столом Ґольдштайна сиділи також інші люди; ліворуч від нього була Маріон Бозецькі, колишня оголена танцівниця і колишня покоївка, а нині — коханка гангстера. Вона привіталася коротким кивком.
Ґольдштайн вказав на чоловіка, який сидів навпроти нього.
— Дозвольте представити: містер Саломон Епштейн, мій давній друг із Брукліна. Ми вирушимо додому разом.
Рат потиснув руку чоловікові, який був схожий на вченого, адже був худий, носив окуляри і мав рідке волосся.
— Ви тут були у справах чи як турист? — запитав Рат.
— Він вас не розуміє, — сказав Ґольдштайн. — Його батьки не говорили з ним німецькою, він не знає навіть ідишу. Вони хотіли зробити з нього хорошого американця. Тому ніхто з нас зараз не сидить у синагозі й не святкує Рош га-Шана{117}.
— Рош га-що?
— Єврейський Новий рік.
— З Новим роком! — привітав їх Рат. — Тоді давайте відсвяткуємо ваш від’їзд, — він сів. — Адже ви все-таки їдете додому? Деякий час я навіть боявся, що рано чи пізно ви забажаєте отримати німецьке громадянство.
— Майже так і було, — сказав Ґольдштайн. — Але тепер люба Маріон збирається отримати американське, — він засміявся і підморгнув їй. — Знаєте що, детективе? Це місто насправді не таке вже й погане. Хоч і божевільне. Але все одно я буду радий вибратися з цієї божевільні, чи не так, Саллі?