Саломон Епштейн, чоловік в окулярах, мудро посміхнувся, коли почув своє ім’я. Він дійсно не міг сказати ані слова німецькою, тож вважав за краще мовчати.
— Подякуйте Саллі за те, що позбулися мене, — сказав Ґольдштайн, поплескавши свого друга по руці. — Він прибув, щоб допровадити мене додому.
— Немає за що, — пробурчав Епштейн англійською. У нього був несподівано глибокий бас.
— У будь-якому разі я радий знову вас бачити, пане комісаре, — усміхнувся Ґольдштайн. — Раніше я й уявити собі не міг, що ми з вами станемо друзями.
— Друзі — це невелике перебільшення, — сказав Рат. — Я тут у справах. Просто щоб переконатися, що ви справді поїдете.
— А я подумав, що ви вже про мене кращої думки.
— Не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно: я у великому боргу перед вами за вашу допомогу. За те, що ви дозволили себе заарештувати.
— Ви дали мені слово, що витягнете мене звідти, — знизав плечима Ґольдштайн. — І чомусь я вам повірив. Все пройшло добре.
— Гадаю, що друга частина нашої угоди вам більше сподобалася.
— Ви про нову угоду? Ви ж розумієте, що я не буду розкривати жодних подробиць з цього приводу. Але вона мені подобається, ви маєте рацію. Передусім тим, що в майбутньому я більше не буду підкладати у вогонь вугілля для інших, а кластиму у вогонь своє. Передавайте мої вітання пану Марлоу.
— Коли матиму нагоду, — Рат запалив сигарету. — Але попри все я відчуваю полегшення, що між нами будуть мільйони кубічних кілометрів води.
— Тож вип’ємо за це, — Ґольдштайн наповнив келихи шампанським. — Наш корабель вирушає рано-вранці.
Рат підняв свій келих.
— Щоб ви не спізнилися на свій поїзд, — сказав він. — І на корабель.
Чоловіки випили. Маріон зробила невеликий ковток.
Коли музика на мить замовкла, на вулиці почувся якийсь гамір. Гучні крики чоловіків, які щось скандували. Рат здивувався. Комуністи зазвичай не марширували цим районом.
А потім він побачив, що це не комуністи.
Цілий загін СА пройшов повз вікна кафе, і вони не були вишикувані у бойовому порядку. Чоловіки кричали щось, чого Рат не міг розчути.
— Як ви казали раніше? — спитав він Ґольдштайна. — Божевільне місто? Боюся, що ви праві. Завжди думаєш, що з цими ідіотами гірше вже бути не може... — Він показав на «коричневі сорочки» на вулиці. — ...а потім стає ще гірше.
Ніби на підтвердження його слів, раптом пролунав голосний дзвін. Один із стільців на терасі кинули ззовні у вікно. Скло розлетілося на тисячі осколків, які впали на підлогу дощем. У зал повіяв холодний вітерець. На вулиці було чути, що чоловіки скандували:
— Ми голодні! Ми хочемо працювати!
— Вони зі скляної гільдії? — спитав Ґольдштайн, а потім двері закладу відчинилися, і в кафе увійшли пів дюжини молодиків у формі СА, яким ледве виповнилося двадцять років. Вони агресивно озиралися.
Старого чоловіка, який сидів біля входу, перекинули разом зі стільцем. Офіціант від шоку впустив піднос, він із дзвоном впав, а потім стало тихо. Усі в залі зачаровано дивилися на непроханих гостей. Один з «коричневосорочечників» схопив стілець і кинув його через зал, люди пригнулися, але одна жінка все ж отримала удар по голові і впала на підлогу; у шоковому стані вона тримала руки перед своїм скривавленим обличчям. «Коричневосорочечники» голосно розсміялися.
— У цьому місті вуличні банди носять уніформу, — прошепотів Ґольдштайн своєму другу Саллі англійською. Він підвівся, як Рат та всі інші за їхнім столом. Ґольдштайн заблокував прохід людям у коричневій уніформі.
— Як щодо того, — сказав він гучним голосом, і крики чоловіків миттєво припинилися, — що ви заберетеся звідси й зателефонуєте своїй страховій компанії, щоб вони відшкодували збитки?
Перед Ґольдштайном стояв чоловік з СА, який кинув стілець, темноволосий та худий хлопець, схожий на підмайстра туніського торговця килимами.
— Не втручайся, друже, це не твоя справа! Ми лише проти євреїв!
— А якби я виявився одним із них?
— Ти на них не схожий.
— Ти теж не зовсім схожий на арійця. Як і ваш гей-лідер. Кажуть, що ви всі маєте бути геями, чи не так?
Ґольдштайн явно очікував цього удару. Він упіймав його руку і твердою правою вдарив худого хлопця у підборіддя, поклавши його на підлогу.
Двоє його друзів хотіли прийти на допомогу члену СА, але раптово зупинилися, коли Ґольдштайн витягнув з кишені свій «Ремінгтон».
— Не рухатися, — закликав їх Ґольдштайн. — І руки вгору.
Обидва хлопця послухалися, як і ті троє, що стояли позаду них.