Усі п’ятеро з тривогою дивилися на дуло пістолета.
— Ходімо звідси, — прошепотів Ґольдштайн Рату, — на вулиці ще багато цих хлопців, їх там ціла армія, ми не зможемо їх усіх перемогти.
Рат кивнув, відтягуючи Саллі Епштейна і Маріон Бозецькі назад, поки Ґольдштайн тримав людей із СА під прицілом.
Щойно вони підійшли до чорного виходу, як почули, як розбилося наступне вікно й пролунали два постріли. Хлопці знову взялися за старе, щойно на них перестав діяти виховний ефект, який спричиняв вигляд автоматичної зброї. Інтер’єр кафе «Райманн» врятувати вже не вдасться. Але Рат сподівався, що принаймні більшість гостей вийде звідти неушкодженими.
Не встигли вони дістатися до Кнезебекштрасе через кілька задніх подвір’їв, як він зрозумів, що ця надія була марною. Тут також усе було заповнене людьми з СА, а поміж них можна було помітити кількох хлопців в уніформі юних «Сталевих шоломів»{118}. Їх, мабуть, були сотні, скрізь можна було почути, як вони співали й кричали і час від часу розбивали вікна.
— Німеччино, прокинься! Хай згине Іуда!
Рат попрямував до стоянки таксі на Кудамм разом з Ґольдштайном, Маріон та Саллі Епштейном. Як не дивно, вони залишилися цілими. Можливо, тому що Ґольдштайн виглядав надто по-арійськи, а Маріон була надто світловолосою. Справжні сцени полювання відбувалися на Курфюрстендамм. Перелякані перехожі тікали від лютуючих головорізів СА, які переслідували їх та били довгими палицями, поки вони не падали на землю і не починали стікати кров’ю. Бандити в уніформі не соромилися бити навіть жінок і старих.
У Маріон зламався каблук на туфлі, і вона трохи відстала, як раптом Рат почув її крик. Чоловік із СА тримав її за волосся, замахнувшись на неї кийком. Ґольдштайн уже тягнувся до своєї зброї, коли інший член СА відтягнув свого приятеля на головний «парад».
— Відпусти її, хлопче, — майже обурено сказав він. — Вона ж блондинка!
І чоловіки пішли далі, шукаючи нових жертв, темноволосих, нібито «неарійців». Рат замислився про те, скільки сьогодні на вулиці гуляло світловолосих євреїв і темноволосих німців. Він сподівався, що багато. Ці кляті расисти!
— Вбивайте євреїв! — почув він десь знову їхній крик.
Сліпа соціальна заздрість у поєднанні з расовою ненавистю — жахлива суміш.
Ґольдштайн залишався напрочуд спокійним.
— Хіба ви не сприймаєте це особисто? — запитав Рат американця.
— Я сприймаю це дуже особисто, — гаркнув він. — Сподіваюся, незабаром приїде ваша поліція і затримає цих крикунів.
— Можливо, я і сам маю втрутитися. Я теж поліцейський.
— Ви збожеволіли? Ви думаєте, що покажете їм своє посвідчення і вони підуть геть?
— Я більше думав про те, щоб показати їм свій «Вальтер», — відповів Рат.
— Якщо ви зараз витягнете пістолет на вулиці, я боюся, що тут буде кривава бійня.
— Та колеги вже скоро мають приїхати, — сказав Рат більше для того, щоб заспокоїти себе, — тоді цей жах зупиниться.
Два патрульних в уніформі вже були там, але вони не виглядали так, наче збираються відважно втрутитися. Вони уважно, проте з тривогою спостерігали за тим, що відбувається, і поводилися так, ніби випадково заблукали в Сілезькому кварталі і безпомічно опинилися в епіцентрі анархічних розбірок комуністичних та злочинних банд. Тільки це був не східний Берлін, це був Курфюрстендамм. Тут ніколи нічого подібного не відбувалося.
Для Рата було шоком бачити, як цей елегантний буржуазний район, який завжди був для нього бастіоном спокою в цьому божевільному місті, стає ареною для таких масштабних вуличних заворушень.
Очевидно, це було шоком і для всіх перехожих. Більшість з них виглядала так, наче не може повірити в те, що бачить на власні очі. Поки вони не отримували носком одного з цих коричневих черевиків або кулаком в обличчя, поки у них не був закривавлений ніс або зламані ребра.
Стоянка таксі була порожня. Водії таксі, очевидно, вважали за краще захистити свої життя. Або всі поїхали, враховуючи кількість людей, які тікали звідси. Так і не знайшовши таксі, їм довелося вирушити далі пішки. Нерви Маріон не витримали, тепер вона трималася ближче до Ґольдштайна. Вона зняла свої незручні туфлі на високих підборах і йшла вулицею в панчохах.
А тоді Рат побачив щось, у що він насилу міг повірити. І це спростовувало уявлення про те, що заворушення були спонтанною акцією безробітних хлопців. Їх почала зовсім не кипляча народна душа, навіть не банда СА, яка вийшла з-під контролю.
У їхніх діях була помітна певна система.
Якось Рат помітив, що коли члени СА свистіли чи махали руками, таким чином вони подавали один одному сигнали. І тепер він мав остаточне підтвердження, що командири керували тут своїми загонами, наче під час битви.