А тоді він побачив машину їхнього генерала. Це здавалося майже чимось нереальним серед усього цього безладу. Кудаммом їхала відкрита машина з шофером. На задньому сидінні сидів чоловік у темно-синьому кашкеті із золотою окантовкою, схожий на адмірала чи на якусь іншу велику шишку, а поруч із ним сидів офіцер СА, котрий скидався на його ад’ютанта. Чоловік у помітному військовому кашкеті постійно зупиняв машину, кликав до себе командира загону чи командира групи і віддавав їм накази.
Рат спробував запам’ятати номерний знак, а потім побіг за Ґольдштайном та його друзями і повів їх до метро. Він сподівався, що метро не стане для них пасткою, і заспокоївся, коли вони не побачили там жодної коричневої сорочки. Все, здавалося, було як завжди. Якби не перелякані обличчя перехожих, можна було б повірити, що це просто страшний сон.
Рат вирішив попрощатися з Ґольдштайном на станції метро. Хоча це суперечило отриманому ним наказу, він не міг уявити, що американець добровільно залишиться в цій божевільні. Нічний потяг Ґольдштайна вирушав за півтори години.
— Я маю подбати про те лайно, що відбувається нагорі, — сказав Рат.
— Так і зробіть, — кивнув Ґольдштайн. — За кілька років у вас тут відбудуться Олімпійські ігри, я вже переглянув макет вашого шикарного стадіону. До того часу ви маєте взяти цих головорізів під контроль.
— Не хвилюйтеся, ми впораємося з ними до Олімпіади, — запевнив Рат. — Такого, як сьогодні, найближчим часом більше не повториться, я вам це обіцяю!
Він побажав усім трьом щасливої дороги і дочекався, поки вони зникли в поїзді. Тоді він повернувся на вулицю й пошукав найближчу телефонну будку. Рат зв’язався з «Алекс» і попросив підмоги.
— Ви не перший, хто телефонує з цього приводу, — сказав черговий на іншому кінці дроту. — Вже в дорозі.
— Тут нічого такого не видно! — заревів у слухавку Рат. — Ми залишимо вулиці цьому коричневому натовпу? Хіба мало того, що ми вже втратили будь-який контроль над громадським простором у комуністичних кварталах? Хутчіш ворушіться там.
Він поклав слухавку. Хтось постукав по склу будки. На вулиці стояли двоє хлопців у коричневих сорочках, кидали монети в таксофон і гидко посміхалися. Рат припустив, що їм трохи за двадцять, але в одного з них на обличчі було стільки прищів, скільки буває тільки у шістнадцятирічних.
Рат відчинив двері.
— Що таке? — запитав він.
— Ти, мабуть, теж одна з тих єврейських свиноматок, чи не так? — сказав прищавий, а другий продовжував гидко посміхатися. — Подзвонив вашому Ізидору, щоб він прислав вам на допомогу хороших німецьких поліцейських?
— Я і є хороший німецький поліцейський, — відповів Рат, витягаючи свій значок. Поки двоє юнаків із СА все ще дивилися на шматок металу, Рат витягнув свій «Вальтер» і зняв запобіжник. — А тепер чи не проти ви, коричневі мудаки, пройти до наступного поліцейського відділку? Там є набагато більше хороших німецьких поліцейських.
Обидва слухняно підняли руки.
— Ви не можете так з нами розмовляти, — запротестував прищавий, здавалося, він знав свої права. — Ви не маєте права нас обзивати.
— Неправильно, — сказав Рат, помахавши зброєю, що змусило їх обох позадкувати, — це ти не маєш права так зі мною розмовляти! У Пруссії образа представників поліції є кримінальним злочином. А ось образи на адресу мудаків дозволені.
Прищавий більше нічого не сказав, а другий, здавалося, взагалі онімів. Вони слухняно покрокували вперед Кудаммом до 133-го відділку, що розташовувався на Йоахімсталерштрасе.
Рат уявляв свій вечір інакше. Він хотів випити кілька склянок гарного коньяку у барі «Какаду», трохи посумувати за Шарлі та послухати нову групу, у якій має грати справді хороший барабанщик. А не вести якихось двох ідіотів до найближчого відділку поліції. Що ж, принаймні ці «коричневі сорочки» вже не завдавали клопоту, вони змирилися зі своєю долею, не сказавши більше ані слова.
Допровадивши їх у відділок і владнавши всі формальності, Рат вийшов на вулицю й запалив цигарку. Здавалося, що на Кудаммі знову все тихо, крики вщухли, а їхнє місце знову зайняв звичний фоновий шум нічного життя. На протилежному боці вулиці світилася неонова вивіска бару «Какаду», і Рат подивився на годинник. Нацисти не зовсім зіпсували йому вечір, він ще міг випити свій коньяк. Він докурив свою сигарету і лише тоді пішов туди.