Цікаво, що подумали перехожі на вулиці, коли незадовго до півночі всі поверхи в «КаДеВе» раптом яскраво засвітилися?
Алекс закинула сумку на плечі й піднялася вузькими темними сходами. Треба вийти звідси доти, доки поліцейські не помітили ту фанерну стіну й не вирішили зазирнути за неї. Вона пролізла через два темні горищні приміщення, потім стала перед замкненими дверима, але це не було проблемою для її інструменту, що легко зламував замки. На неї подув холодний вітер, і вона опинилася надворі, в саду на даху, що височів над містом. Там, серед моря будинків та світла, яке сяяло різними кольорами у вуличних каньйонах, похмуро височіла Меморіальна церква{4}. Шум транспорту раптом знову став голосним і чітким для її вух, не таким приглушеним, як всередині будівлі. Сигнал автомобіля нагадав їй, що там внизу на неї чекають життя і свобода. Тільки як туди дістатися? Вітер холодно подув в обличчя Алекс, ніби хотів дати їй зрозуміти, що вона потрапила на незнайому територію. Рана на її руці пульсувала дедалі сильніше. Алекс перехилилася через парапет даху й подивилася вниз. Напис «КаДеВе» сяяв у ночі та відкидав своє неонове світло на крутий дах, помережаний вікнами та мансардами. Жодної можливості, щоб якось звідси спуститися. Вона могла тільки молитися, щоб поліцейські не додумалися шукати тут. Хто ж був настільки дурним, щоб втекти на дах? Ну, Александра Райнгольд була досить дурною, але, зрештою, поліцаї не могли цього знати.
«От дурна корова», — лаяла вона сама себе, — «ти дозволила загнати себе в пастку»!
Ні, вона мала повернутися, якось пройти повз поліцейських і спуститися вниз, на перший поверх, і вийти звідси. Проте залишалося зрозуміти, як це можна зробити. Алекс повернулася до сходів, зупинившись на мить і прислухавшись після того, як зачинила двері. Нічого не чути, все ще було темно. Лише коли вона переконалася, що нікого нема, вона повільно спустилася темними сходами, крок за кроком, і відчинила внизу двері, що вели назад на світло. Голосів більше не було чути. Невже поліцейські знову пішли? У будь-якому разі на будмайданчику нікого не було видно. Дивно, що вони сюди не зазирнули.
Але вони залишили світло увімкненим. Це змусило Алекс замислитися. Вона якомога тихіше підкралася до фанерної стіни й визирнула крізь невелику щілину.
Прокляття! Біля ліфтів стояв синій мундир.
Поліцаям навіть не довелося робити якусь роботу і все прочісувати, достатньо було того, що вони охороняли всі виходи.
Алекс відступила до задньої частини будмайданчика. Вона обережно відчинила одне з вікон на західній стороні й була вражена тим, наскільки гучним раптом став зовнішній шум. Вона сподівалася, що біля ліфтів цього ніхто не почув. Алекс висунула свою голову в нічне повітря, яке пахло бензином і дощовими хмарами, й визирнула назовні. На відстані добрих чотирьох метрів вона впізнала галерею, що простягалася майже навколо всієї будівлі на п’ятому поверсі, а за нею зяяла безодня Пасауерштрасе. Вона могла повиснути на підвіконні, сповзти вниз якомога нижче, а потім стрибнути. Це було можливо. Роздумуючи про те, що вона могла б отримати від такого сміливого кроку, вона помітила фігуру, яка принишкла у віконній ніші внизу на галереї.
Бенні.
Отже, копи вже вигнали бідолаху на вулицю. Він не помітив її, просто пригнувся у своїй схованці й не спускав очей з дверей. Алекс знову зачинила вікно. Прокляття! Як вони збиралися вибратися з усього цього?
Поріз на її руці знову почав пульсувати. Який жахливий день! Забирайся звідси геть! Алекс відчинила двері на південній стороні торгового залу, тут теж було темно. Вона прислухалася у темряві й лише коли переконалася, що не чує жодних кроків чи голосів, знову увімкнула ліхтарик й побачила у його тривожному світлі довгий коридор. Офісне крило, зовсім нове, стіни пахло свіжим тиньком. Вона повільно йшла коридором, не звертаючи уваги на двері з обох боків, там був поворот наліво, можливо, за рогом були ще одні сходи. Перш ніж завернути за ріг, Алекс вимкнула ліхтарик й помітила слабке світіння. Вікно у кінці коридору пропускало втомлене, рідке світло в будівлю. Зовні Алекс впізнала протипожежну стіну, яка звідси мала вести у службовий двір. Чудово, фройляйн Райнгольд, все за планом, на жаль, всього лише на кілька поверхів вище!
Тим часом почався дощ. Алекс не хотіла нічого іншого, як стояти під цим дощем, посеред дощу, який зіпсував їм стільки літніх днів. Вона дивилася крізь вікно на дощ і посилала до неба свою молитву. Боже милий, якщо ти десь там і ти мене чуєш, дозволь мені піти звідси, у будь-який спосіб, тільки дозволь мені піти звідси, і я заплачу будь-яку ціну, навіть піду до церкви. Вона заплющила очі, щоб підкреслити свою молитву, і слухала стукіт крапель дощу. Щось у цьому звуці змусило її зупинитися й відкрити вікно. Дощ створив неабиякий шум, а в перервах він звучав так, наче хтось знову і знову бив молотком по маленькому ковадлу. Алекс висунула голову у відкрите вікно і подумала, що це їй сниться. У той момент вона була твердо переконана, що зобов’язана цим лише своїй молитві.