Пожежна драбина!
Залізні сходи вели у двір поверх за поверхом. Алекс заховала ліхтарик і закинула сумку на плечі. Потім ступила на ґрати й обережно поглянула вниз: унизу акуратними рядами стояла ціла армада вантажівок та фургонів, але загалом подвір’я було порожнім, синіх мундирів ніде не було видно. Поліцейські не подумали про пожежну драбину, схоже, просто прогляділи її.
Алекс схопилася за вологий поручень і почала спускатися хиткими сталевими сходами, повільно, крок за кроком, постійно стежачи за двором і вікнами. Вітер дмухав дощем їй в обличчя, сталевий каркас хитався й рипів під її кроками, однак метр за метром вона наближалася до землі. Сильного дощу не було, але вона промокла наскрізь, ганчірка на руці розквасилася, а сумка щохвилини ставала важчою.
Потім, нарешті, вона впала. Вона насправді це зробила.
Якби вона могла розповісти Бенні про пожежну драбину!
Сподівалася, що йому пощастило, так само як і їй. Вона повільно пробиралася до під’їзної дороги, що вела на Пасауерштрасе, захищена фургонами, акуратно припаркованими поруч. Ворота були зачинені, вона цього й очікувала. Алекс розкрила гачки, які їх зачиняли, вони трохи тремтіли й зайняли трохи більше часу, ніж зазвичай, але замок у великих залізних воротах було зламати нескладно.
Ворота заскрипіли, коли вона їх зрушила. Вона обережно відчинила їх, зробивши лише невеликий прохід, достатній для того, щоб можна було прослизнути.
А потім вона опинилася надворі! На вулиці, на волі! Їй ще ніколи так не подобалося чути шум транспорту на Тауенцієнштрасе, вона дихала повітрям так, наче воно відрізнялося від повітря всередині, ніби тільки тепер вона могла знову правильно дихати після занадто довгого занурення у воду. Дощ вщух. На Пасауерштрасе мало що відбувалося, там було кілька пішоходів, що поспішали, закривали свої парасольки, дві-три машини хлюпали по калюжах, ніхто не звертав на неї уваги. Вона відкинула голову й глянула на фасад універмагу, який тут, на Пасауерштрасе, вінчала велика неонова вивіска. Він мав святковий вигляд, майже як на Різдво, сяючий вночі універмаг. Алекс не могла не думати про Бенні, який шукав вихід десь у тій величезній коробці, і в ту ж мить вона побачила його — він перекидався на сталевому поруччі галереї. Якого біса він там робив? Здавалося, що він недалеко відійшов від того місця, де вона помітила його ще кілька хвилин тому.
Він пройшов весь шлях до кінця і тепер стояв на виступі галереї, який, мабуть, був не більш ніж пів метра завширшки, й тримався обома руками за поруччя. В Алекс перехопило подих. Звісно, він не хотів лізти з важкою сумкою на спині, але було схоже, що у нього не було іншого виходу. Бенні миттєво присів навпочіпки, спершись обома руками на виступ, повільно опустив свій тулуб, поки не повис там чорною тінню, звісивши ноги, прямо перед одним з освітлених вузьких вікон. Його ноги були занадто далеко до сусіднього підвіконня, він так і не спустився туди, який у нього був план? Алекс почула коротке зітхання жаху й обернулася. Там стояв худорлявий чоловік в окулярах в нікелевій оправі й у капелюсі-казанку, теж закинувши голову.
Тепер над поруччям з’явився силует поліціянта, а у світлі ненадовго спалахнула зірка на його службовому капелюсі. Алекс зрозуміла, чому Бенні висить ззовні галереї: він хотів сховатися, а фасад був його останнім притулком. Але синій мундир, мабуть, теж уже помітив його; він нахилився через поруччя, оглядаючи виступ, ніби знав, що там хтось має бути. А потім підійшов до того місця, де висів Бенні.
Алекс треба було тікати, але вона не могла поворухнутися, вона стояла на Пасауерштрасе, ніби міцно вросла в асфальт.
— Поліціянт вже поруч, — почула Алекс голос чоловіка в окулярах в нікелевій оправі. — І чому той самогубець з усіх місць обрав саме «КаДеВе»!
Алекс хотіла щось відповісти, але нічого не сказала. Вона не могла чітко бачити, що саме там відбувається, лише те, що поліціянт зараз був поруч із Бенні й також переліз через поруччя. Чи він хотів допомогти йому піднятися? Але синій мундир не зробив ані найменшого руху, щоб нахилитися, він залишився стояти, опустивши голову, ніби розмовляв з Бенні.