Так, так, він казав правду. То не була гарячкова маячня, я це відчував. То був примарний дух зла, який і вдень, і вночі блукає вулицями, шукаючи свого фізичного втілення. Він витає у повітрі, непомітний для нас, та враз — то тут, то там — вселяється у якусь людську душу, а ми й не здогадуємося. І перш ніж отямимося, він уже втратив свої обриси, і все зникло…
І лише моторошні чутки про якийсь скоєний жахливий злочин доходять до нас.
Умить я збагнув глибинну сутність цих загадкових істот, що живуть навколо мене: їх безвольно несе крізь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаєм букетик нареченої.
Мені здалося, ніби навколишні будинки витріщалися на мене з підступною, нез’ясовною злобою. Ворота — роззявлені чорні пащі, з яких вирвані язики; горлянки, з яких щомиті може видертися пронизливий крик, такий пронизливий і сповнений ненависті, що жах пройме все єство.
Що ще наостанок сказав студент про лахмітника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсім самотній зі своєю жадібністю і… і… цією восковою лялькою…»
Кого він мав на увазі, кажучи про воскову ляльку?
Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими він зазвичай приголомшує, яких ніхто не розуміє, але які, зринувши згодом несподівано в пам’яті, можуть скувати жахом, як речі незвичної форми, вихоплені раптом з темряви снопом яскравого світла.
Я глибоко перевів подих, щоб заспокоїтися і струсити з себе страх, навіяний розповіддю Харусека.
Пильніше придивився до людей, що тулилися разом зі мною у підворітні. Коло мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко сміявся. Мав на собі чорний сюртук і рукавички. Він незмигно витріщався вибалушеними очима на арку підворітні в будинку навпроти.
Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало від збудження.
Мимоволі я простежив за його поглядом і помітив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудої Розіни, яка стояла по той бік провулку зі своїм вічним хтивим усміхом на устах.
Старий намагався привернути її увагу. Я бачив по ній, що вона спостерегла ті знаки, але вдавала, наче не розуміє натяку.
Нарешті старий не витримав, навшпиньки побрів через вуличку, кумедно, з ґрацією великого чорного ґумового м’яча перестрибуючи через калюжі.
Його, вочевидь, тут знали, бо звідусіль посипалися коментарі на його адресу.
Якийсь босяк позаду мене з червоним плетеним шаликом на шиї, у синьому військовому картузі, з вірґінією[3] за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумів.
Дотямив лише, що старого гладуна називали у єврейському кварталі «масоном». Таке прізвисько тут давали тим, хто упадав за малолітніми дівчатками, але, завдяки панібратським стосункам з поліцією, міг не боятися кари за це…
Розіна й старий зникли в пітьмі підворітні.
Пунш
Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.
Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.
— Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, — мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.
Йосуа Прокоп весело підморгнув.
— О, він хоче… — кивнув він. — Напевно, хоче…
— До Лойзичека на танці… — вставив і своє слово Фрізландер.
Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару, розбиту гітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.
— Як ловко він оволодів тюряжним жаргоном, — засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.
— Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішіґений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, — пояснив мені Цвак. — Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!
— Так, так, ходімо з нами, — підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. — Таке варто побачити!