Цвак раптом замовк, відчувалося, як думками він помандрував у минуле.
Дивлячись на нього, як він сидить за столом, підперши голову, на його рожеві, ще зовсім молоді щоки, які так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволі порівнював лялькаря з застиглими масками облич його маріонеток — він часто мені їх показував.
На диво схожими вони були.
Той самий вираз, ті самі риси обличчя.
Є на світі речі, невід’ємні одні від одних, подумав я. Ось, скажімо, проста доля Цвака. Мені видається нереальним, ба, жахливим, що така людина, як він, яка мала краще за предків виховання, на яку чекала кар’єра артиста, раптом повернулася до ветхої скрині з маріонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, які ще його пращурам забезпечували злиденне животіння, виробляти незґрабні вихиляси й демонструвати мляві емоції.
Він не зміг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, і, коли він був далеко, вони впліталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки він знову не повернувся домів. Тому старий такий тепер ніжний з ляльками, пишається ними, одягає у блискучі шати.
— Може, далі розповідатимете, Цваку? — попросив Прокоп старого, глянувши на Фрізландера й на мене, ніби питаючи нашої згоди.
— Не знаю, з чого й почати, — замислено мовив старий. — Історія про Ґолема важко піддається розумінню… Як перше казав Пернат: він достеменно знає, яким на вигляд був незнайомець, та пропри це не може його описати. Приблизно кожні тридцять три роки на наших вулицях відбувається одна подія, ніби й не примітна, та все ж наганяє жаху, і нема їй ні пояснення, ні виправдання.
Щоразу нікому невідомий чоловік монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдуті, надходить зі Старошкільного провулку, ступає розміреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здається ось-ось зашпортається і впаде. Він простує єврейським містом і раптом… стає невидимим.
Зазвичай звертає у якийсь завулок і зникає.
Одні кажуть, що він робить коло й повертається туди, звідки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Інші, спраглі сенсацій, стверджують, нібй бачили його, коли він, вигулькнувши з-за рогу, йшов їм назустріч. Вони начеб виразно зріли його постать, та поступово вона маліла, як постать людини, що прямує у далечінь, доки й зовсім зникала.
Шістдесят шість років тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую — тоді я ще був зовсім малим хлопчаком, — будівлю у Старошкільному провулку обшукали згори донизу.
Було встановлено, що в тому домі, справді, існувала кімната з ґратами на вікнах, яка не мала ні входу, ні виходу. В усіх вікнах вивісили білизну — так і виявили ту замуровану кімнатку. А що проникнути до неї не було способу, один чоловік спустився з даху на мотузці, аби зазирнути досередини. Ледве він дістався до вікна, мотузка обірвалася, і нещасний впав на бруківку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до нової спроби, ніхто до пуття не міг згадати, де те вікно є. Не дійшовши згоди, ту затію облишили.
Я сам зустрівся з Ґолемом уперше в своєму житті десь тридцять три роки тому. Він простував мені назустріч прохідним двором, ми ледь не зіштовхнулися.
Ще й нині не тямлю, що сталося тоді зі мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постійно сподіватися зустрічі з Ґолемом!
Ще до того, як уздріти його, щось у мені — Богом присягаюся! — пронизливо скрикнуло: Ґолем! Тієї ж миті хтось вигулькнув з темряви підворітні й промайнув повз мене. А вже за секунду звідки й взялася навала юрби з блідими, збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.
Відповідаючи, я відчував, як мій язик ледве повертається, насилу виборсується з заціпеніння, хоча ще мить тому нічого подібного не було.
Я був вражений, що можу рухатися, я усвідомлював, що мене — хай на частку секунди, один удар серця — скувало, немов паралічем.
Про це я часто й подовгу розмірковував і гадаю, найближче підійду до істини, якщо скажу: раз за життя кожного покоління єврейським кварталом зі швидкістю блискавки прокочується психічна епідемія, уражає душі живих з якоюсь прихованою від нас метою, створюючи міраж, примару дивної істоти, яка жила тут сотні років тому і тепер спрагло прагне нового фізичного втілення.
Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нікуди й не зникала, просто ми не помічаємо її. Бо ж не чуємо ми, як бринить камертон, доки він не торкнеться дерева й не змусить його бриніти теж.
Можливо, це щось таке, як мистецький витвір душі, без участі свідомості, витвір, схожий на кристал, який, за одвічними законами, формується з аморфної маси.