А коли пізно ввечері, напівмертвий від голоду й хвилювання, він захотів додому, названа матір вже давно замкнула двері й не пустила його на поріг…
Веселий жіночий сміх долинув до мене крізь мури з сусіднього ательє.
Сміх? Веселий сміх у цих будинках? Та в усьому єврейському місті не знайти людини, яка б уміла радісно сміятися!
Раптом мені пригадалося: кілька днів тому старий лялькар маріонеткового театру Цвак зізнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу плату ательє, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрічатися з обраницею серця.
Щоночі доводилося потай, аби не помітили мешканці, перевозити потроху дорогі меблі нового пожильця.
Старий добряк потирав від задоволення руки, розповідаючи мені про свою оборудку, і тішився, мов дитина, як спритно він усе влаштував: ніхто з сусідів навіть здогадатися б не зміг про існування романтичних закоханих.
Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був туди доступ!
Так, якщо відчинити залізні двері горища, — а ззовні це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, — можна пройти повз мою комірчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихід…
З-за стіни знову долинає веселий сміх, збуджує у моїй уяві невиразні спомини про інше розкішне помешкання однієї аристократичної родини, куди мене часто кликали для дрібних реставраційних робіт коштовних старожитностей.
Раптом поряд чується пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.
Залізні двері горища несамовито скриплять, а наступної миті до моєї кімнати влітає дама. З розпущеним волоссям, біла, мов стіна, у накиненій на голі плечі золотій парчевій тканині.
— Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нічого не питайте, лише заховайте мене тут!
Перш ніж я встиг щось відповісти, мої двері знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.
Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Вассертрума.
…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.
Сон ще лежить на мені важкою вовняною повстю, у пам’яті залишилося викарбуване золотими літерами ім’я Пернат.
Де я вичитав це ім’я? Атанасіус Пернат?
Мені здається, так, здається, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха і здивувався тоді, що він так добре мені пасує, хоча я маю дуже неординарну форму голови.
Я зазирнув — тоді — всередину чужого капелюха і… так-так, побачив виписане на білому фетрі золотими паперовими літерами ім’я:
АТАНАСІУС ПЕРНАТ
Я боявся, капелюх наганяв на мене жах — не знаю, чому.
Раптом забутий голос, який безнастанно допитувався, де лежить схожий на кусень сала камінь, летить у мене, мов стріла.
Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни — так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.
Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.
І
Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.
Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай ГіллГель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.
Я стою посеред кімнати, дивлюся на двері.
Ось двері відчиняються, він заходить.
Не знімаючи капелюха й не вітаючись, він ступає кілька кроків до мене.
Я відчув: так він поводиться, коли вдома. Мені видалося цілком природнім, що він поводиться саме так, а не інакше.
Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.
Потім довго гортав її.
Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.
Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.