Почувши оце розповідь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловіка, мені одразу уявився Ґолем, такий, яким я його тоді бачив.
Він стояв переді мною, немов з-під землі виріс.
На мить мене охопив невиразний, притуплений страх, що знову щось страшне й нез’ясовне загрожуватиме нам небавом; той самий страх, який я відчув якось ще змалку, коли перші примарні з’яви Ґолема кинули свою тінь.
Відтоді минуло вже десь шістдесят шість років. Було то одного вечора, коли до нас завітав наречений моєї сестри, щоб узгодити з родиною день весілля.
Наречені плавили тоді свинець — задля жарту, — а я стояв поряд з роззявленим ротом і не міг зрозуміти, навіщо це робиться. У моїй плутаній дитячій уяві дійство якось поєднувалося з Ґолемом, про якого мені часто розповідав дідусь. Увесь час здавалося, ніби ось-ось відчиняться двері й увійде незнайомець.
Сестра, усміхаючись до мене, вилила ложку з рідким свинцем у воду. Її потішала моя схвильованість.
Зморщеними, тремтячими руками вийняв мій дідусь з води блискучу металеву грудку й підніс до світла. Усі нараз збуджено загомоніли. Я хотів було протиснутися уперед, але мене відштовхнули.
Згодом, коли я став уже старшим, батько розповів мені, що тоді розплавлений свинець застиг у вигляді маленької голови з виразними рисами обличчя — гладенької і круглої, наче вилитої з форми. Моторошна схожість з Ґолемом нажахала усіх.
Я часто бесідував з архіваріусом Шемаєм Гіллелем, оберігачем реліквій Старонової синагоги, була серед них й одна глиняна фігура часів кайзера Рудольфа. Він визнавався на кабалі і вважав, що ця глиняна брила з людською подобою є, можливо, не чим іншим, як давнім знаменням — точнісінько таким, як свинцева голова з моєї розповіді. А незнайомець, що тут блукає, скоріш за все фантастичний або вигаданий образ, якого середньовічний рабин оживив у думках, перш ніж дати йому тілесну оболонку. Ось і з’являється він тепер час до часу, за певного розташування зірок, при якому його створили, гнаний спрагою фізичного втілення.
Покійна дружина Гіллеля теж зустрічалася з Ґолемом віч-на-віч. Її, як і мене, теж скувало заціпеніння і не відпускало, доки загадкова істота була поблизу.
Вона — так казала — ні на мить не сумнівалася, що це могла бути лише її душа, яка відділилася від тіла й на мить постала перед нею, прибравши чужого образу й пильно вдивляючись їй у вічі.
Попри моторошний жах, жінка ні на секунду не втратила притомності, добре усвідомлювала, що той, інший, — лише часточка її душі...
— Неймовірно, — пробурмотів Прокоп, глибоко замислившись.
Художник Фрізландер, здавалося, також поринув у задуму.
У двері постукали. До кімнатки увійшла стара жінка, котра щовечора приносила мені воду та все, чого я потребував, поставила на підлогу глиняного глека і мовчки вийшла.
Ми всі стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кімнаті, але ще довго ніхто не зронив ані слова. Ніби разом зі старою у двері прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаїтися.
— Еге ж, руда Розіна має таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’яті. Виринає раз по раз з усіх щілин та закутків, — бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. — Цей застиглий оскал замість усміху переслідує мене все життя. Спершу бабця, потім мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою відрізнялися! Усі на одне ім’я — Розіни. Вічне воскресіння однієї Розіни в іншій...
— Хіба Розіна не донька лахмітника Аарона Вассертрума? — запитав я.
— Кажуть таке... — відповів Цвак. — Але Аарон має не одного сина й не одну доньку, про яких ніхто нічого не знає. Про батька Розіниної матері теж нічого невідомо, та й сама вона не знати де ділася... Народила дитину в п’ятнадцятирічному віці, відтоді дівки не бачили. Її зникнення, наскільки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоєним через неї у цьому ж таки будинку.
Тоді вона, як тепер її донька, морочила голови підліткам. Один з них і досі живе, я часто бачу його, але імені не пам’ятаю. Інші невдовзі повмирали, гадаю, це вона дочасно звела їх у могилу.