— Її, мабуть, знесло водою просто до стічної канави. Що за чортівня!
Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голівку маріонетки.
— Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, — буркотів Фрізландер.
Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву — він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.
Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.
— Тихо! Хіба нічого не чуєте?
Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.
Нічого.
— Що то було? — прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.
На крихітну мить — доки серце робить один удар — мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі — майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.
Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження.
— Ходімо! Чого тут стовбичити? — підганяв Фрізландер.
Ми рушили уздовж будинків.
Прокоп неохоче приєднався до нас.
— Голову даю на відсічення, там хтось кричав у передсмертному жаху...
Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.
Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.
САЛОН ЛОЙЗИЧКА
Нинька великий концерт —
було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.
Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхідні двері відчинилися досередини, і дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комірця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камізельці, унизаній вервечкою свинячих зубів, зустрів нас, глибоко кланяючись.
— Те, те, ото гості! — улесливо примовляв він, а тоді додав, обернувшись до переповненої зали кнайпи: — Пане Шафранек, шкварте марша!
У відповідь долинуло деренчання, ніби щур пробігся фортепіанними клавішами.
— Те, те, які гості! Які гості! Погляньте-но лишень! — мурмотів чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. — Так, так, нинька в мене зібралося все поважне високе панство краю, — відповідав він тріумфально на німе здивування Фрізландера, коли в глибині кнайпи на своєрідній естраді, відмежованій від столиків поруччям і сходинками на дві приступки, з’явилися два пристойних молодики у вечірніх фраках.
Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столів, на дерев’яних лавах під стіною напхом тулилися якісь обідранці: курви, нечесані, брудні, босі, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд — їхні сутенери в синіх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярі худобою з волосатими кулаками й незґрабними пальцями — з кожного їхнього поруху аж перла вульґарність; розгнуздані кельнери з нахабними очима; рябі й прищаві комівояжери в картатих штанях.
— Я поставлю іспанські ширми, щоб вам ніхто не заважав, — прохрипів масний голос товстуна, і вже за мить складана ширма, обклеєна крихітними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.
Голосні звуки арфи змусили гамір стихнути.
На секунду запала тиша.
Мертвенна тиша, ніби все затамувало подих.
З жахаючою виразністю стало чути, як залізні газові ріжки видмухували у повітря пласке, схоже на сердечка полум’я. Але потім залунала музика й поглинула ті моторошні звуки.
Несподівано з тютюнової паволоки виринули перед моїми очима, ніби постали з порожнечі, дві дивні постаті.
З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові — такі носять поважні єврейські старці — з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі, — там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї — справжній тобі образ лицемірної бюрґерської моралі — сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.
Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.
Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос: