Розпочну із притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці загальну нестачу, що стала його долею, позаяк йому бракувало стількох першорядних і необхідних для життя речей, і хоч він пам’ятав про них, але навіть через кілька років не зміг їх усіх відтворити. Проте він лише трохи пожуривсь і почав господарювати з тим майном, яке мав, і врешті все влаштувалось.
Не інакше сталось і з вами, хоч і не відразу, а за тисячі років, відколи ви відгалузилися від дерева еволюції, від того паростка, що був ніби щепою дерева пізнання, і потихенько-помаленько побачили, що збудовані так, а не інак, що дух у вас саме такий, що ваші можливості й обмеженість такі, яких ви собі не просили й не бажали, — і з усім цим добром ви мусили діяти, бо ж Еволюція, обійшовши вас численними дарами, за допомогою яких змушує служити собі інші види, не була вже настільки легковажна, щоби обділити вас ще й інстинктом самозбереження: такої великої свободи вона вам не дала, адже якби зробила інакше, то замість будівлі, де знаходжуся я, і цієї зали з індикаторами, і замість вас — ревних моїх слухачів — лежала би тут пустеля і завивав вітер.
Дала вам також Розум. Від себелюбства — адже ви самозакохані з необхідності і за звичкою — ви його визнали найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, і гадки не маючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої неквапливо вдалась Еволюція, створивши під час своїх невтомних проб прогалину між тварин, порожнє місце, дірку, яку неодмінно треба було чимось заповнити, чимось таким, щоби не зразу вмерло. Про ту дірку, як про пустопорожнє місце, мовлю цілком буквально, бо ж насправді ви не тому відсахнулися від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас є ще й Розум як щедрий додаток і як причастя на життєвім шляху, а якраз навпаки: мати Розум — це лише, перебравши на себе всю відповідальність, на свій страх і ризик, власним завзяттям робити все те, що тваринам дано вже наперед. І справді, Розум був би тварині ні до чого, якби водночас у неї не відібрали інстинктів, завдяки яким усе, що їй треба робити, вона робить зразу, без ніяких відхилень, скоряючись абсолютним велінням, бо ж наказує спадкова субстанція, а не голос із пойнятої полум’ям неопалимої купини[25].
З огляду на те, що з’явилась ота діра, ви опинились у страшній небезпеці, проте, не відаючи, що робите, почали її затикати, так ревно взявшись до роботи, що й не помітили, як Еволюція викинула вас зі свого русла. Вона не припинила панувати над вами, бо перехід влади тривав мільйон років і не скінчився й понині. Еволюція, певна річ, не є особистістю, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість подбати про долю своїх створінь, вона цю долю віддала в їхні руки, щоби вони самі порядкували нею, як зуміють.
Про що йдеться? Йдеться про те, що із тваринного стану — або ж із геть бездумного животіння — вона зіпхнула вас у позатваринний стан, у якому, ставши Робінзонами Природи, ви мали самостійно знаходити засоби і способи виживання — і тих знахідок було у вас чимало. Дірка була загрозою, але заразом і шансом: щоби вижити, ви заповнили її культурами. Незвичайність культури як інструмента в тому, що це відкриття, яке дієве лише тоді, коли приховане від своїх творців. Це відкриття зроблене несвідомо і доти дієве, доки його не розпізнають до кінця винахідники. Парадоксальність культури в тому, що вона руйнується, коли її розпізнають. Створивши її, ви тоді зреклися власного авторства: адже в еоліті не було жодних семінарів на тему «Чи переходити до палеоліту?»; ви гадали, ніби через вас її творять зайди — демони, стихії, духи, сили землі та неба, — хто завгодно, але тільки не ви самі. Отже, раціональне — заповнення порожнечі цілями, кодексами, цінностями — ви робили ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій крок чимось надприродним: ви полювали, ткали, будували, урочисто запевняючи самих себе, що все це не з вас, а з незбагненних джерел. Культура — це незвичайний інструмент, раціональний у своїй ірраціональності, бо він надав людським інститутам надлюдської поважності, аби вони стали недоторканними й забезпечували беззастережний послух. А що порожнечу чи прогалину все ж таки можна залатати найрізноманітнішими додатковими довизначеннями — і тут можуть згодитися різні латки, — ви наплодили у своїй історії легіон культур — тих неусвідомлених вами самими винаходів. Неусвідомлених і бездумних — усупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було більше, ніж Розуму, і тому ви позбувалися цієї свободи — надмірної, свавільної і безглуздої — з допомогою культур, які розрослись упродовж століть.
Ось ключ до того, що я зараз скажу: свободи було більше, ніж Розуму. Ви змушені були вигадувати те, що звірі вміють уже від народження, і незвичайність вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.
Нині ви, антропологи, вже знаєте, що можна розплодити безліч культур — їх і справді розвелося стільки — і що кожна з них має логіку своєї структури, а не логіку авторів, бо це такий винахід, який на свій лад переформовує власних винахідників, а вони про це й не знають, бо коли дізнаються, винахід уже не має над ними абсолютної влади і вони зауважують порожнечу, і саме на цю суперечність і спирається людство. Сто тисяч років це опертя слугувало вам культурами, які то затискали людину в лещата, то послабляли хватку, допомагало у самовдосконаленні — доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню розмаїтість, а отже, й відносність. Тоді ви й почали вивільнятися із цієї пастки заповідей і заборон, поки не вихопились із неї, що звичайно обернулося майже катастрофою. Адже зрозумівши, що всяка культура не є одною-єдиною, ви збагнули, що у ній нема необхідності, і відтоді ви намагаєтесь відшукати щось таке, що надалі не буде вже дорогою вашої долі, прокладеною наосліп, вимощеною низками вгадувань і випадковими лотерейними виграшами історії — проте, звісно, такого не існує. Існує дірка, і, приголомшені відкриттям, ви стоїте на півдорозі, а ті з-поміж вас, хто розпачливо побивається за солодким невіданням у зведеному культурою домі неволі, прагнуть повернутися назад, до витоків, але ж ви не можете повернутися, бо вороття нема, бо мости спалено, отже, ви мусите йти вперед — і про це я вам теж розповім.
Чи хтось винен у цьому? Чи можна когось звинуватити за ту Немезіду[26], за муки Розуму, який виснував із себе мережі культур, або затулити порожнечу, щоби в цій порожнечі намічати шляхи, мету, встановлювати шкалу цінностей, Градієнти, ідеали? Адже на території, визволеній від безпосереднього владарювання Еволюції, Розум робив щось цілком подібне до того, що робить вона на самих витоках життя, коли мету, шляхи і Градієнти вкарбовує в тіла тварин і рослин, як їхню долю.
Чи треба когось винуватити за Розум, — за такий Розум, так! — адже він був недоноском, бо ж заплутавсь у тенетах, які сам і сплів, оскільки мусив, — до кінця й не відаючи, не розуміючи, що робить, боронитися від самоув’язнення, надто безумовного у рестрикційних культурах[27], і від свободи, надто всеохопної у культурах цілковито розкутих; Розум, що висить поміж в’язницею і безоднею, борючись на два фронти, роздираючись навпіл.
І хіба ж, скажіть, будь ласка, за таких обставин ваш дух міг бути для вас чимось іншим, аніж загадкою, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Ваш Розум, ваш дух непокоїв вас, і дивував, вражаючи більше, ніж тіло, якому передусім закидали ефемерність, минущість і тлінність, і тому ви так завзято взялися шукати винуватця, розкидаючи звинувачення направо й наліво, але ж нема кого винуватити, бо ж на початку не було Нікого.
Чи не вдаюся я тут до Антитеодицеї[28]? Ні, аж ніяк; все, що я кажу, стосується лише минулого, отже, тут, у цьому світі, спочатку й справді не було Нікого.
Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам були потрібні різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що вивищують вашу долю, а насамперед виставляють ваші видові ознаки на найвищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоби ви могли знайти свою рівновагу в світі.
25
Як твердить старозаповітний переказ, Бог постав перед пророком Мойсеєм у подобі ангела, що возвіщає його волю із палаючого куща, так званої неопалимої купини.