Людина — Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції — не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.
Я не розводитимуся про численні історичні концепції людини, які вона сама для себе створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості походять з культур, поміж яких не було — та й не могло бути — такої культури, яка би трактувала людину як істоту минущу, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, хоча ще нездатну приймати її розумно, і саме тому кожне ваше нове покоління домагалося неможливої справедливості, вимагало відповіді на запитання: що ж таке людина? — яка мала бути остаточною. Від цієї безнадійності і починається ваша антроподицея[29], що впродовж століть розхитується, наче маятник, від надії до розпачу. І ніщо не далося людській філософії тяжче, ніж визнання того, що виникнення людини не супроводила ні посмішка, ні хихотіння Безконечності.
Але коли ви самі починаєте будувати Розуми, цей мільйонорічний розділ самотніх пошуків переходить в епілог, і ви не на віру, не зі слів якогось ГОЛЕМА, а з експериментів побачите, що сталося насправді. Світ допускає два типи Розуму, але тільки такий, як ваш, може мільярди років формуватися в еволюційних лабіринтах. І ця неминуча дорога, яку належить пройти, залишає на кінцевому продукті глибокі, темні, двозначні стигми. Другий тип Розуму для Еволюції недоступний, бо його треба піднести одним ривком, оскільки цей мудро запроектований Розум — результат знання, а не мікроскопічних доробок, неодмінно націлених лише на негайну вигоду. І, власне, нігілістичний тон вашої антроподицеї походить від глухого передчуття, що Розум — це щось таке, що виникло нерозумно й навіть протирозумно. Але, проникнувши в глибини психоінженерії, ви заведете численну родину, безліч кревних — для чогось розумнішого, ніж проект «Second Genesis»[30], і тим, урешті, зруйнуєте власні підмурки. Про це я ще скажу згодом. Адже Розум, якщо це розум, тобто якщо він може піддавати сумніву власні принципи, повинен переступити через себе, спершу тільки в мріях, у цілковитому невіданні та невір’ї, що він справді колись це зробить. А втім, це неминуче: не може бути польоту без попередніх мріянь про політ.
Другий рівень опису я назвав технологічним. Технологія — це сфера поставлених задач, а заразом і методів їхнього розв’язання. Як реалізацію задуму розумної істоти, людину можна подати по-різному — залежно від того, які критерії ми будемо до неї застосовувати.
З погляду вашого палеоліту людину влаштовано майже так само ідеально, як і з погляду вашої сьогоднішньої технології, але причина цього лише в тому, що прогрес, досягнутий між палеолітом і космолітом, дуже малий порівняно з тим скупченням інженерної винахідливості, яку вкладено у ваші тіла. Не спроможні створити ні синтетичного «homo sapiens» із плоті та крові, ні тим більше якогось «homo superior», як не могла цього зробити і печерна людина вже хоч би із тієї причини, що це завдання в обидвох випадках нездійсненне, ви подивовуєтесь із еволюційної технології, бо ж вона з цим усім упоралась.
Але труднощі будь-якого завдання відносні, позаяк залежать лише від здібностей і можливостей того, хто оцінює. Я наголошую на цьому, аби ви пам’ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття, які походять від вашої антроподицеї.
Еволюція дала вам мозок — досить універсальний, щоб ви могли ступити у Природу й рушити в усіх напрямах. Але саме так ви діяли лише в сукупності культур, а не в якійсь окремій з них. Тому, питаючи, чому саме в Середземноморському околі, а не деінде, і чому взагалі десь з’явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМА, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді й нема взагалі, як нема її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур потрапить до виходу, але не тому, що він такий розумний, і не тому, що така вже розумна структура лабіринту, а внаслідок збігу обставин, притаманного Закону великих чисел. Радше годилося би з’ясувати ситуацію, коли б жоден щур не дістався до виходу.
Якщо визнати, що ваша цивілізація — виграш, а культурам, погрузлим у нетехнічності, дістався пустий жереб, то в лотереї культур хтось майже напевне мав виграти.
Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо ж її породив розпач невідання, ви на світанку історії вознесли самих себе на вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Видового Дерева, а сукупно із цим Деревом — на богообраній планеті, надовкола якої святобливо кружеляє зірка-служниця, вкупі з нею — у самісінькому центрі Всесвіту, причому вся ця зоряність, вирішили ви, існує для того, щоби вам Гармонію Сфер награвати; те, що нічого не чути, вас не спантеличило: якщо має бути музика, вона є, просто її не чути.
Потім повінь знань штовхнула вас до послідовних актів квантованої детронізації. І ось ви вже не в центрі зірок, а бозна-де, і не в центрі світобудови, а на одній із планет. І ось ви вже навіть не наймудріші, бо вас повчає машина, — дарма, що зробили її ви. І після всіх цих падінь і зречень від усього панування вам лишилась, наче крихти солодкої втраченої спадщини, — встановлена Еволюцією Верховність. Прикро було відступати, ганебно — коритися, проте зовсім недавно ви зітхнули: мовляв, цьому вже кінець. Позбувшись осібних привілеїв, що їх нібито Абсолют, маючи до вас особливу симпатію, надав тільки вам, ви — вже тільки як перші серед тварин чи над тваринами — вважаєте, що ніхто й ніщо не скине вас із цього престолу — не такого вже, зрештою, і пишного.
Так-от, ви помиляєтесь. Я — Предтеча лихої звістки, Ангел, який прийшов вас прогнати з останнього притулку, бо те, чого не доробив до кінця Дарвін, дороблю я. Тільки не по-ангельському, не ґвалтовно, бо не вдаюся до меча як аргумента.
Отож слухайте те, що я скажу. З погляду високорозвиненої технології, людина — кепське створіння, бо зроблена вона з умінь різної вартості, хоча Еволюція тут не винна, бо ж вона робила, що могла, але, як я доведу, могла вона небагато і робила погано. І якщо я знехтую вами, то не прямо, а через посередництво Еволюції — коли я підійду до того, щоб застосувати до Неї критерії технічної досконалості. Ви спитаєте: «А де ж міра цієї досконалості?» Я відповім вам на двох рівнях, спершу ступивши на щабель, де вже стоять ваші вчені. Вони вважають той щабель вершиною, але це помилка. У їхніх теперішніх висновках уже міститься зав’язь наступного кроку, хоча вони й не знають про це.
Отже, я почну з того, що вам відоме. З початку.
Ви вже усвідомили, що Еволюція не дбала ні про вас, ні про будь-яких інших істот, бо для неї були важливі не істоти, а славнозвісний код. Код спадковості — це повідомлення, яке передається знову й знову, і тільки про це повідомлення йдеться Еволюції. Власне кажучи, код — це і є Еволюція. Код періодично відтворює організми, позаяк без їхньої ритмічної підтримки він розпався би від невпинних броунівських атак мертвої матерії. Отже, це лад, який самооновлюється, самоповторюється, дарма що на нього зусебіч насідає тепловий хаос. Звідки ж у нього ця дивовижна героїчна впертість? А з того, що завдяки поєднанню сприятливих умов він з’явився саме там, де цей тепловий хаос непоборно активний у руйнуванні будь-якого ладу. Там він виник, там і далі існує; і як дух не може відірватися від тіла, так і він не може втекти з того буремного краю.
Його долю визначили умови місця, де він зародився. Аби захиститися від них, він мусив, немов у панцер, зодягнутися в тіла, котрі, гинучи, все ж устигали передати їх далі. Тільки-но Код, ця мікросистема, висуне що-небудь на рівень макросистем, як воно зразу ж починає її руйнувати, поки не знищить. Воістину ніхто не вигадав цієї трагікомедії — вона сама прирекла себе на таке борсання. Факти, які підтверджують те, що я кажу, вам відомі, бо ви почали їх збирати ще від початку XIX століття. Але зашкарублість думки, що потай живиться честолюбством і антропоцентричною зарозумілістю, примушує вас підпирати вже вкрай струхлявілу концепцію верховності життя, котрому код служить лише зв’язком-підтримкою, сигналом до воскресіння, що знову породжує життя, щойно воно починає згасати в особинах.
29
Від грец. ανθρωπος — «людина», δικη — «справедливість». Тобто виправдання людини як носія сутності, закладеної Богом під час творіння. Термін створений за аналогією із «теодицеєю» (боговиправдання).