— Гауптштурмфюрер! — заревів Шваль, і щоки його затряслися.
— Я не дозволю наказувати мені...
— Поки що я тут комендант!!!
— Св...
Клюттіг раптом спинився на півслові, повернувся і гепнувся на диван, де сидів Вейзанг.
Так само раптово, як і Клюттіг, враз отямився і Шваль. Він підійшов до столу для засідань, взявся руками в боки і спитав:
— Що ви хотіли сказати?
Клюттіг навіть не поворухнувся. Він сидів на дивані, низько звісивши голову, спершись ослаблими руками на розставлені коліна. Шваль, здавалось, після цієї сутички і не чекав ніякої відповіді. Він пішов у куток до підноса з вином, взяв там кілька склянок, сів за стіл для засідань і наповнив склянки.
— Вип’ємо по одній з переполоху.
Він жадібно осушив склянку.
Вейзанг підштовхнув Клюттіга і простягнув йому склянку з коньяком:
— Випий, це заспокоює.
Клюттіг неохоче взяв у штурмбанфюрера з рук склянку і вихилив її, немов гіркі ліки, похмуро дивлячись перед собою. Вони старалися не думати про свої образи, їх охопила глибока душевна знемога.
Шваль узяв сигарету і відкинувся на спинку крісла. Він курив, глибоко затягуючись. Клюттіг все ще сидів нерухомо, а на тупому обличчі Вейзанга важко було щось прочитати.
Шваль переводив погляд з одного на другого і в раптовому пориві гумору, що часом охоплює людину, яка дійшла до розпачу, промовив:
— Ну що ж, панове, скоро всьому кінець.
Клюттіг ударив кулаком по столу і істерично вигукнув:
— Ні! — Його нижня щелепа випнулася наперед.— Ні! — закричав він ще раз.
Шваль відчув, що зараз діється в душі Клюттіга. Він кинув сигарету і спокійно підвівся з крісла. Йому було приємно, що він знову опанував себе. За його письмовим столом висіла велика географічна карта. Шваль підійшов до неї і почав розглядати її поглядом знавця. Потім злегка доторкнувся до шпильок з кольоровими головками:
— Ось тут проходить лінія фронту, і тут, і тут, — він повернувся, сперся негнучкими руками об свій письмовий стіл.— Чи, може, я помиляюсь?
Вейзанг і Клюттіг мовчали.
Шваль взявся кулаками в боки.
— А як то все воно буде через місяць? Через два місяці або навіть через три тижні?
Відповідь на це він дав сам, стукнувши кулаком по карті. По Берліну, Дрездену, Веймару. Дерев’яна дошка загриміла під його кулаком. Шваль був задоволений. По Клюттігових випнутих вилицях, по Вейзангових покірних собачих очах побачив він, як вплинули на них його слова.
Немов полководець, вернувся від до стола для засідань і бундючно промовив:
— Чи ж повинні ми й далі обдурювати самих себе, панове?
Він сів.
— На сході — більшовики, на заході — американці, а посередині — ми. Ну, і що ж нам лишається робити? Подумайте самі, гауптштурмфюрер. Ніхто сюди до нас не полізе, ніхто нас тут не дістане. Сам чорт не добереться сюди до нас.
В раптовому пориві Вейзанг шпурнув на стіл свій пістолет.
— Мене вони так легко не візьмуть! — хрипко промовив він.— Я їм ще покажу себе!
Шваль не звернув уваги на цю вихватку баварського коваля, який мовчки знову взяв пістолет і схрестив на грудях руки.
— Нам лишилося тільки діяти на свій страх і ризик.
Клюттіг схопився з місця.
— Я знаю, куди ви хилите! — істерично закричав він. — Ви хочете втертися в довір’я до американців! Ви боягуз!
Шваль з досадою махнув рукою.
— Навіщо такі гучні слова? Мужністю тепер уже нічому не зарадиш. Нам треба рятувати своє життя — ось що зараз найголовніше. А для цього потрібен розум, пане гауптштурмфюрер. Розум, дипломатія і гнучкість.
Шваль підкинув на долоні свій пістолет:
— Це вже тепер недостатньо гнучка штука.
Клюттіг теж вихопив пістолет з кишені і різко змахнув рукою.
— Зате вона пробиває наскрізь, пане комендант, отак-то!
Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне суперечка.
Вейзанг простягнув поміж ними руки, ніби розбороняючи:
— Заспокойтесь, а то ви ще повбиваєте один
одного.
— В кого ж ви думаєте стріляти? — спитав Шваль майже весело.
— В усіх, усіх, усіх! — закричав Клюттіг і несамовито забігав по кімнаті.
Потім він у розпачі знову кинувся на диван і вчепився руками в своє ріденьке, безбарвно-біляве волосся.
Шваль саркастично зауважив:
— Ну, з геройством ми вже, як видно, покінчили...
Другого ранку Клюттіг все ж таки передав наказ
коменданта Рейнеботу. Рейнебот, молодий, років двадцяти п’яти, гауптшарфюрер, сидів в кабінеті, що містився в будівлі комендатури біля воріт концтабору.
Рейнебот своєю випещеною зовнішністю дуже відрізнявся від Клюттіга. Гонористий юнак ретельно дбав про те, щоб завжди мати елегантний вигляд. Ніжнорожеві щоки і немовби напудрена, гладенько вибрита нижня частина обличчя надавали Рейнеботу схожості з оперетковим артистом, хоч насправді він був сином звичайного пивовара.
Він вислухав наказ, недбало відкинувшись на спинку стільця, упершись колінами в край стола.
— Санчастина? Блискуча ідея!
Він цинічно скривив губи:
— Ото вже, видно, перелякався наш старий, душа в п’яти сховалася, га?
Клюттіг нічого не відказав, він підійшов до радіо. Широко розставивши ноги, взявшись руками в боки, стояв він перед приймачем, звідки чути було голос диктора, що читав повідомлення з фронту.
«...після тривалої артилерійської підготовки вчора ввечері розгорівся бій за пониззя ріки Рейн. Гарнізон міста Майнца відступив на правий берег Рейну...»
Якусь мить Рейнебот мовчки дивився на Клюттіга. Він розумів, що діється зараз в його душі, бо й сам приндився лише на словах, а насправді холонув від страху, коли думав про небезпеку, яка невблаганно насувалася на них.
— Настане ще час, коли ти вивчатимеш англійську мову, — сказав він, і завжди зухвала усмішка застигла на його обличчі суворою складкою в куточку рота.
Клюттіг не помітив його глузливого тону і ЛЮТО прохрипів:
— Вони чи ми?
— Ми, — з вишуканою чемністю відказав Рейнебот, кинув на стіл лінійку і підвівся з стільця.
Вони мовчки дивилися один на одного, приховуючи за цим мовчанням свої думки.
Клюттіг почав хвилюватися.
— Якщо нам доведеться тікати звідси...— він стиснув кулаки і процідив крізь зуби: — Я не залишу тут жодного пацюка, геть усе знищу!
Рейнебот це вже чув. Він добре знав ціну словам Клюттіга, той завжди любив багато грому й галасу. І, глузливо посміхаючись, він зауважив:
— Якщо тільки ти встигнеш це зробити, пане гауптштурмфюрер. Наш дипломат до того часу повипускає вже всіх пацюків із пастки...
— Старий гнилюк! — Клюттіг люто ударив кулаком у повітря, — Хто може поручитися, що ці мерзотники не встановили вже таємного зв’язку з американцями? А ті пошлють кілька бомбардувальників і за одну ніч озброять весь табір, — І він нервово додав: — Все-таки — це тобі не жарт — їх п’ятдесят тисяч чоловік!
Рейнебот зневажливо махнув рукою.
— Бидла, а не людей, — кілька залпів з усіх кулеметних вишок і...
— А якщо американці скинуть парашутний десант? Ну що тоді?
Рейнебот знизав плечима.
— Тоді все полетить к бісу. Гм, — з гордовитою холоднокровністю гмукнув він, — щодо мене, то я заздалегідь подамся в Іспанію.
— Ач, хитра шельма, — зневажливо прошипів Клюттіг. — Тут ідеться, зрештою, не тільки про твою шкуру.
— Цілком вірно, — спокійно відказав Рейнебот, — йдеться також і про твою шкуру.
Він глумливо вищирив зуби просто в обличчя Клюттігу:
— Тепер і штурмбанфюрер, ба навіть і сам комендант не страшні нам.— Рейнебот, зневажливо скривившись, балансував руками, немов ішов по канату, натягнутому в повітрі. — «Всьому кінець, Аделя». Не дрейф, друзяко, я ж твій товариш по нещастю.
Розгнівавшись, що Рейнебот так холодно розкриває свої потаємні плани, Клюттіг гепнувся на стілець і втупився нерухомим поглядом перед собою. Справді, кінець був не за горами! Тепер час подумати про те, щоб якось врятуватися від усіх цих людей, що сидять за колючим дротом. Він брутально вилаяв коменданта: