Весь табір клекотів і вирував, наче вулкан перед вибухом.
Роздача зброї закінчилася за кілька хвилин, і бойові групи зайняли свої вихідні позиції. Повстанці не гаяли жодної хвилини: ось уже від північного схилу табору долинули перші постріли, і кулі засвистіли над головами переляканих вартових.
Атака почалася!
Групи Опору, що стояли на північному схилі, помчали в напрямі нейтральної зони. Німецькі та югославські загони, тримаючи під обстрілом вишки, прикривали свої фланги. Польські групи, очолювані Пшібулою, вже перекинули через рогатки дошки й старі двері. В п’яти-шести місцях водночас було перерізано колючий дріт, і з дикими переможними криками Пшібула та його бійці кинулися крізь загорожу. Їх обстрілювали з кулеметів есесівці з віддалених вишок, але тут наспіли німецькі та югославські групи і своїми пострілами примусили замовкнути вартових, що відчайдушно відстрілювались і кидали навмання на всі боки ручні гранати. В напрямі вишок полетіли пляшки з запалювальною рідиною, почулися гучні звуки вибухів. Полум’я, що враз охопило вишки, погнало вартових униз.
Пшібула з загоном вдерся на одну кулеметну вишку, розгорілася коротка рукопашна сутичка, і ось уже есесівці були переможені; Пшібула повернув кулемет і почав обстрілювати інші сторожові вишки, ще зайняті есесівцями.
Водночас із штурмом вишок біля північного схилу інші ударні групи атакували ворота.
Ріоман, навівши кулемет точно на ціль, спрямував його вогонь із-за шибки вікна на головну вишку. На нього дощем посипалися дрібні скалки. Куля влучила в одного з есесівців. Він змахнув у повітрі руками і впав. Інші вартові, захоплені зненацька цією стріляниною, пригнулися.
Минули якісь секунди, і ось уже з першого ряду бараків нестримною лавиною вирвалися озброєні загони повстанців. Під переможні бойові крики, що лунали звідусіль різними мовами, мчали вперед, через майдан, повсталі німці, французи, чехи, голландці.
Ріоман безперервно поливав вишку смертоносним кулеметним вогнем, і під прикриттям цього вогню спеціальні загони табірної охорони досягли воріт. Ломами зламали вони залізні ковані ворота.
— Припинити вогонь! — наказав Бохов Ріоману, і в ту ж мить кулемет замовк.
Майже водночас угорі, біля всріт, бійці спеціальних загонів кинулися наверх по сходах, що вели до головної вишки, а сотні інших ударних груп через ворота бурхливим потоком виливалися за межі табору і розтікалися направо і наліво вздовж дротяної загорожі.
Есесівці закидали їх гранатами, обстрілювали з кулеметів, але, немов рої бджіл, повстанці нестримно вривалися на вишки. Їхні бойові крики, звуки пострілів і тупіт тисяч ніг змішувалися з гуркотом бою, що точився десь зовсім близько від табору. За горою раз у раз злітали в небо коричньово-жовті димки розривів. Знову показався американський спостерігач, на цей раз він повільно кружляв зовсім низько над табором. Штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала відступаючі фашистські танки. Виразно чути було тріскотняву кулеметів.
Покинуті напризволяще своїми офіцерами вартові, захоплені зненацька раптовою атакою повстанців, не витримали натиску. Гнів і обурення, що роками стримувалися в серцях в’язнів, тепер вибухнули із страшною силою. Затиснуті поміж фронтом, що підступав уже до самого табору, і тисячами знавіснілих від люті в’язнів, боєздатність яких зростала з кожним відібраним у есесівців карабіном, з кожним захопленим кулеметом, — вартові вже не відчували в собі досить моральних сил, щоб чинити опір повстанцям.
Ті, що не встигли втекти, потрапили в полон, тих, що не хотіли здаватися, розстрілювали на місці.
Вишку за вишкою відвойовували у ворога ударні групи і тут же закріплялися на них.
***
Зненацька Крємер зник. Кен, який робив перев’язки пораненим повстанцям, люто накинувся на санітарів, що прибігли до нього з цією звісткою.
— Ідіоти! Як же ви не догледіли? Дві, рани в легенях! Ви хочете, щоб він зійшов кров’ю? Біжіть! Шукайте його! Тягніть його назад!
Як міг Кремер без сторонньої допомоги вийти з ревіра?
Одягнутий в самі лише штани та сорочку, накинувши наопашки пальто, скориставшися з слушної хвилини, коли його доглядальники на мить кудись вийшли, Кремер утік із ревіра. Але далеко відійти йому не вдалося. Задихаючись і похитуючись, добрався він до тридцять восьмого барака. Застогнавши, опустився на лаву. В’язні, що не належали до груп Опору і лишалися в бараці, оточили його.
— Звідки ти прийшов?
Кремер важко дихав, очі його гарячково блищали.
— Чоловіче добрий, Вальтер, повертайся-но мерщій до ревіра, — кинувся до нього Рункі.
Та Кремер роздратовано відштовхнув його від себе.
— Забери лапи!
Однак Рункі не дав себе відсторонити.
— Ти ж смертельно поранений!
Усі інші в’язні хотіли й собі допомогти Кремерові, відвести його до ревіра,
— Геть! — пробурчав Кремер. — Я залишусь тут!
Він глянув на товаришів, не помітив, що на їх обличчях світиться страх за нього, уважно прислухався до того, що діялося надворі. А там усе кипіло й вирувало.
— Прокляття! І треба ж було, щоб мені так не поталанило наостанку...
— Вальтер, ти скоро одужаєш, якщо берегтимешся.
Рункі обережно поклав руку на його плече.
— Де ця комашка, де хлоп’я? Я ж приніс його вам. Куди ви його поділи?
— Воно тут, Вальтер, тут.
Кілька чоловік побігло до спальні. Вони принесли йому маля, поставили його поміж колінами Кремера.
Обличчя Кремера полагіднішало. Він тепло й полегшено посміхнувся, провів рукою по дитячій голівці.
— Крихітко ти моя!..
Раптом Кремер заговорив лагідним і прохальним тоном:
— Дозвольте мені лишитися тут, товариші. Дозвольте мені бути з вами. Я почуваю себе вже зовсім добре.
Принесли солом’яний матрац і поклали його поміж столом і лавою, так, щоб Кремер міг сидіти, прихилившись до нього спиною. Він одкинувся назад і з вдячністю посміхнувся до Рункі, який просто по-материнському піклувався про нього:
— Ну, Отто, вірний друже...
Рункі теж усміхнувся, поплескав його по плечу.
Як завжди, коли чоловіки мали так багато чого сказати один одному, їм бракувало слів. Але в Кремеровому грубувато-сердечному вигуку і в невмілій ніжності Рункі почувалося щось таке, чого не можна виразити словами, воно нестримно рвалося з їх грудей, а шум і постріли, що лунали звідусіль, надавали йому особливо глибокого значення.
Кремер заплющив очі.
***
Коли Ріоман випустив першу чергу, над табором залунав переможний крик тисяч голосів, і вся маса повстанців помчала через майдан вперед. Форсте, який все ще, знеможений, лежав на підлозі, враз схопився на рівні ноги.
Через віконце бункера він бачив, як мчали на штурм в’язні, бачив неймовірне, і з грудей його вирвався такий дикий крик, що, здавалося, вони ось-ось розірвуться.
Коли надворі з гуркотом розчинилися залізні ковані ворота, він стрімголов, спотикаючись об трупи, кинувся до камери номер 5.
Гефель і Кропінський щосили гатили кулаками об двері і несамовито кричали. Форсте відсунув засув, але камера була ще замкнена на ключ і не відчинялася.
Раптом у бункері з’явилися Бохов, Ріоман, Кодічек, ван-Дален. На мить їм від жаху перехопило дух, коли вони побачили трупи, що валялися на підлозі. Бохов гукнув у напівтемний коридор:
— Гефель, Кропінський? Де ви?
— Тут, тут!
Форсте кинувся їм назустріч.
— Двері замкнено, у мене немає ключа!
Бохов підскочив до камери.
— Це я, Бохов. Ви чуєте мене?
— Чуємо, чуємо! О боже мій! Герберт! Так, так, ми чуємо тебе!
— Відійдіть від дверей. Я пострілами зіб’ю замок.
Бохов витяг пістолет.
— Увага, я стріляю!
Прозвучали постріли. Бохов випустив увесь заряд. Вони щосили натиснули на-двері. Пошкоджений замок піддався, затріщав. Гефель і Кропінський метнулися до дверей.