Двері розчинилися навстіж, і обидва в’язні вилетіли в коридор. Товариші підхопили їх. Гефель, задихаючись, повис на руках Бохова...
Сотні в’язнів повидиралися на дахи бараків. На дорогах навколо все кипіло й вирувало. Там, де видно було дротяну загорожу, страшенно збуджені в’язні бачили, як рвалися через проломи в паркані їхні озброєні товариші, як збігали вони на кулеметні вишки, і там, на площадках, починалися запеклі рукопашні сутички.
— Вони захоплюють вишки!
Сотні в’язнів помчали до нейтральної зони на північному схилі гори. В долині, що вела до Готтельштедта, палав млин. З дедалі ближчої відстані долинав до них громовий гуркіт канонади. Дим і чад здіймалися в небо.
Озброївшись усім, що потрапило їм під руки — дрючками, камінням і ломаками, в’язні бігли до нейтральної зони, перебиралися через рогатки і з криками кидалися крізь отвори в загорожі. Вони виривали з рук повстанців захоплених у полон есесівців, гнали їх у табір і під переможний крик багатотисячної юрби волокли їх до оточеного колючим дротом сімнадцятого барака. Тут уже стояли озброєні захопленими у ворога карабінами вартові повстанці. Мюллер і Брендель одним із перших привели сюди тремтячого Цвейлінга.
Пшібула зі своєю групою вдерлися в ліс, на дорогу, що вела до Готтельштедта.
***
А тимчасом Бохов та його товариші привели Гефеля і Кропінського в кімнату Мандрила. Бункер наповнився повстанцями. Деякі з них піднімали трупи, що валялися в коридорі, і витягали їх в умивалку. Гефель і Кропінський сиділи на похідному ліжку. Форсте приніс їм кухоль води. Жадібно випили знесилені люди живлющу вологу.
До бункера вбіг зв’язковий, він доповів Бохову про те, що всі до одної кулеметні вишки зайнято повстанцями.
Охоплений невимовною радістю, Бохов міцно обняв Гефеля і Кропінського.
— Ми вільні, вільні! — кричав він їм у лице і щасливо сміявся, бо в цю мить ні для чого іншого не було місця в його серці.
Разом з членами ІТК він помчав на другу половину будинку комендатури, до кабінету Рейнебота.
Угорі, на головній вишці, один із бійців зривав прапор із свастикою і натомість чіпляв на щоглі білий прапор.
Бохов швиденько увімкнув мікрофон, і ось уже над усім табором, вриваючись у найвіддаленіші бараки, розлігся його гучний голос:
— Товариші! Перемога! Фашисти втекли! Ми вільні! Ви чуєте мене? Ми — вільні.
Бохов ковтнув повітря, притиснувся чолом до мікрофона, і невимовне щастя, що не вміщалося у нього в грудях, вилилося в радісних сльозах, яких він не міг більше стримати.
А в переповнених бараках його схвильовані слова зчинили цілу бурю. Цей полум’яний клич запалив у серцях в’язнів вогонь, що вирвався у багатотисячному переможному крику. Йому не було кінця-краю, цьому крику, він все наростав і наростав і, здавалось, від нього двигтіли земля і небо:
— Вільні! Вільні!
Люди сміялися, плакали, танцювали! Вони стрибали на столи, розмахували руками, викрикували це слово один одному в обличчя, і кричали, кричали, кричали, немов усіх пойняло якесь божевілля. Кричали і не могли спинитися. Люди висипали з усіх бараків. Вони вибігали надвір. Наче бурхливі нестримні хвилі, сп’янілі від щастя маси людей заливали собою майдан.
Один крик, один порив: до воріт!
Не для того, щоб безтямно бігти кудись уперед. Тільки, щоб пізнати це щастя: нарешті, нарешті пройти через ненависні, страшні ворота і, сповнюючи повітря переможними криками, віддатися відчуттю довгожданої волі, що широко розкрила їм свої обійми.
***
Нестримний тріумфуючий крик ніби вимів надвір усіх, що були в бараці біля Кремера.
Вільні!
Щастя було таке велике, що вони вмить забули про нього і помчали геть з барака. Кремер і сміявся, і лаявся водночас:
— Вони забули про нас, ці хлопці, прокляті, забули взяти нас із собою!
Він так несамовито закричав це, звертаючись до маляти, що воно враз заплакало, голосно і злякано.
— Реви, так, так, реви! Ходімо, реви надворі разом з усіма! Вони ж ревуть усі! Хіба ти не чуєш?
І, забувши про свою рану, він підхопив заплакану дитину, немов якийсь пакунок, здоровою рукою і, заточуючись, вийшов надвір.
По дорозі його обганяли юрби в’язнів, що не переставали радісно кричати. Вони хотіли підтримати його, забрати в нього важку ношу, що заходилася плачем.
— Геть лапи! — ревниво заревів він.
Насилу переводячи дух, щасливо посміхаючись, він брів по дорозі, що вела до майдану.
Там, нагорі, зібралися уже всі, серед них Бохов, неспроможний стримати цей потік, який він сам викликав назовні.
Враз Кремер побачив — і серце мало не вистрибнуло у нього з грудей від радості:
— Андре! — закричав він. — Андре, Андре! Маріане!
Його крик потонув у загальному галасі, але ті, кого він гукав, уже помітили його.
— Вальтер! — радісно вигукнув Гефель і, хитаючись, кинувся йому назустріч, зашморг все ще теліпався у нього на шиї.
— Візьми у мене малого, він для мене заважкий.
Але тут уже наспіли й інші товариші. Ріоман і ван-Дален підтримали його з двох боків. Гефель забрав у нього з рук дитину. Маля заплакало ще голосніше й зляканіше, коли цей страшний, весь зарослий бородою чоловік пригорнув його до себе.
Гефель, хитаючись, рушив уперед, здавалося, ноги його ось-ось підломляться, і він упаде на коліна. Кропінський забрав у нього дитину. Сміючись, щось швидко вигукуючи, кумедно змішуючи польські й німецькі слова, простягав він назустріч людям цю дорогу ношу.
Зненацька Кропінський, тримаючи перед собою дитину, побіг уперед до воріт, вливаючись у бурхливий потік людей.
— Маріане! — загукав услід йому Гефель, — Куди ж ти?
Але людський вир уже поглинув його щасливого друга.
Кропінський підняв маля, що не переставало кричати, високо над головою, щоб вируючий потік не задавив його.
Ніби маленький човник, гойдалося маля над розбурханим морем голів.
В загальній штовханині пропливало воно разом з Кропінським крізь ворота, потім його знову підхопив на своїх хвилях могутній людський потік, що його не могла вже спинити ніяка сила в світі.
ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ!
Колись геніальний німецький поет Генріх Гейне мріяв про те, що настане час, коли здійсниться велике єднання народів, і тоді «мечі ми перекуємо на рала, впряжемо в них бойових коней і доб’ємося миру, добробуту і свободи», писав він.
Ми бачимо зараз, як втілюються в життя мрії великого сина німецького народу на одній половині німецької землі. Десятки міст Німецької Демократичної Республіки підводяться з руїн, перетворюються на квітучі центри промисловості й культури. Нова Німеччина будується, розквітає й міцніє в ім’я інтересів простої трудової людини; вона є важливим фактором зміцнення миру в Європі і в усьому світі.
Хіба ж не про це мріяли, хіба не за це боролися в чорні дні фашистського панування кращі сини й дочки німецького народу, що зазнавали нелюдських мук у гестапівських катівнях, в страшних таборах смерті, у в’язницях, які густою сіткою вкривали Німеччину тих років? Ніякі тортури й страждання не зломили їх волі, десятки тисяч їх загинули в нерівній боротьбі, але не схилили голови перед катами, до останньої хвилини свого життя лишалися вони борцями, мужніми і незламними. Про це свідчить хвилююча книга «...здобудем людських прав», що вийшла нещодавно в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК СЄПН — збірка передсмертних листів німецьких антифашистів. Ті, що залишилися живими, ідуть тепер у перших лавах будівників нової Німеччини, віддаючи їй всі свої сили, знання і енергію.
Саме про таких мужніх і незламних людей і розповідає роман старого німецького письменника-комуніста Бруно Апітца «Голий серед вовків», що вийшов у 1958 р. у НДР. Ця актуальна книга дуже скоро набула величезної популярності: за один рік розійшлося шість її видань. Громадськість НДР високо оцінила талановитий роман, його автора нагороджено Національною премією 1958 року.