Клюттіг, бризкаючи слиною, підбіг до дверей, що
тільки-но зачинилися за Кремером.
— Пес проклятий!..
Рейнебот, спершись на стіл, зауважив з глузливою усмішкою:
— Я ж казав тобі, що з цього хлопця ти не витягнеш жодного слова.
Клюттіг важкими широкими кроками міряв кімнату.
— Уявляю собі, яких типів вибере він для цієї... цієї санчастини...
Він розлючено змахнув кулаками.
— З великою охотою натовк би я йому зараз пику! Пристрелив би, як собаку!
Рейнебот відштовхнувся від стола.
— Але ти не з того кінця починаєш, пане лагерфюрер, навіщо ти тут так горлав на нього? Адже цей хлопчина давно вже нюхом відчув небезпеку.
Клюттіг все ще розлючено бігав по кімнаті.
— Ну й нехай знає, собака! Він повинен знати, що ми напали на слід.
— Помиляєшся.
Клюттіг зненацька спинився і вилупив свої безбарвні очі на Рейнебота: вся його лють спрямувалася раптом проти випещеного юнака.
— Може, ти ще хочеш повчити мене, як я повинен поводитися з цією наволоччю?
Та його брутальний тон не справив на Рейнебота ніякого враження, він запалив нову сигарету і задумливо випускав у стелю кільця диму.
— Більшовики, безумовно, мають тут свою таємну організацію, в цьому я з тобою згоден. Кремер, напевно, у них дуже поважна персона, з цим я теж згоден.
Він підійшов до Клюттіга.
— Послухай-но, що я тобі скажу, пане гауптштурмфюрер. Тільки це між нами, пане лагерфюрер. Наказ нашого пана дипломата однаково не до вподоби нам обом, правда? Якщо він хоче випустити цих пацюків, то ми повинні постаратися замкнути пастку. Нам потрібне керівництво, головка. Треба відрубати її одним-єдиним ударом!
Він кивнув головою в напрямі табору.
— Адже, зрештою, не всі там більшовики. Отож ми й повинні підіслати до них когось. Кого-небудь тихенького, з привітним обличчям. Але він повинен мати добрий нюх, щоб розвідати й вислідити все, зметикував?
Він з хитрою усмішкою багатозначно підморгнув Клюттігу. Клюттігу, здається, ця думка припала дуже до смаку.
— А де ж ти дістанеш так швидко таку людину, яка...
Рейнебот швидко й упевнено відповів:
— Це вже моє діло, я дістану, кого треба.
І Клюттіг полишив Рейнеботу, як розумнішому, діяти на свій розсуд. Він засміявся:
— А ти й справді хитра шельма.
На цей раз Рейнебот, посміхаючись, сприйняв це як заслужений комплімент.
— Зрештою ми з тобою теж дипломати...
В стайні маленького табору, в якому помістили Янковського, панував страшенний гамір. Збившись в один гурт, новаки з’юрмилися навколо штубового, що видавав їм юшку з великого казана. Верещали, кричали, репетували на різних мовах, напирали один на одного. Одні відштовхували других, щосили горлав блоковий. Знову й знову пробував він навести лад в цій знавіснілій від голоду юрбі людей.
— Гей ви, халамидники, відійдіть же нарешті! Станьте в чергу!
Ніхто не розумів його, ніхто не звертав на нього уваги. Ті, яких відтискали назад, ще несамовитіше кидалися знову штурмувати казан. Інші з новаків підстерігали тих, що вже одержали миску юшки, і, жадібно похлинаючись, сьорбали її ложкою або просто пили з миски, якщо їм не щастило роздобути ложку. Юшка текла на смугасті куртки. Тремтячі руки простягалися до них і видирали миску, перш ніж її власник встигав зробити останній ковток, шарпали її на всі боки. Миска з брязкотом падала додолу. Всі враз кидалися на неї; щасливчик, якому вдавалося заволодіти мискою, міцно притискував її до свого тіла і, щосили орудуючи ліктями, починав продиратися крізь щільну юрбу до казана, тягнучи за собою цілий хвіст обшарпаних фігур, які лише чекали, поки він зробить останній ковток, щоб вирвати у нього миску з рук.
Не брав участі у цій веремії один лише штубовий. Байдуже, не підводячи голови, черпав він з казана юшку... Коли на нього надто вже напирали, він ліктями і ногами відштовхував передніх, звільняючи навколо себе місце.
До барака увійшов Піппіг. Зовсім замучений блоковий, присадкуватий чоловік з круглою, як куля, головою, в безсилому розпачі підняв угору руки, радий з того, що побачив хоч одну розсудливу й нормальну людину.
Він прохрипів:
— Щодня те ж саме, щодня те ж саме! Коли б у нас принаймні хоч було досить мисок! Цих хлопців не можна ніяк утихомирити.
— А ти повиганяй їх за двері і залиши біля казана стільки людей, скільки в тебе є мисок, — порадив Піппіг.
— Тоді вони ревітимуть надворі, як голодні леви.
Піппіг не знав, що б йому ще порадити. Витягнувши довгу шию, він пильно вдивлявся в безладну юрбу.
— Є тут у тебе серед новаків такий собі Янковський?
— Здається, є.
Блоковий спробував перекричати галас:
— Янковський!
Але голос його потонув у загальному гаморі.
Піппіг сам почав розшукувати поляка.
Скоро він побачив його: Янковський стояв у кутку, судорожно притиснувши руки до підборіддя, і розгублено дивився на цю колотнечу.
Коли він помітив Піппіга, по обличчю його промайнула якась тінь: він упізнав його і підбіг до німця.
— Ти! Ти! Де дитина?
Піппіг застережливо притулив палець до губів і кивнув Янковському, щоб той ішов за ним.
***
Кремеру треба було поговорити з Преллем, який складав списки в’язнів, що мали вирушити з транспортом.
Тисяча новоприбулих в’язнів, розміщених тимчасово у маленькому таборі, мала завтра вирушити кудись з Бухенвальду. Треба було розчистити концтабір.
Складаючи списки, Прелль відбирав потроху з кожного барака маленького табору. Тепер блокові могли зітхнути вільніше: після відправки транспорту в переповнених стайнях мало стати хоч трохи просторіше.
Підбором окремих груп новаків для відправки відали блокові, їм допомагали штубові і писарі. Вибір завжди надав на найслабших. Невблаганний закон самозбереження діяв при цьому сумному відборі.
Обидва старости похмуро мовчали. Прелль стояв біля стола, за яким, низько схиливши голову, сидів Кремер і уважно читав список. Ось він звів очі на Прелля, і лоб його взявся зморшками.
Обидва вони не промовили жодного слова, але з усього видно було, що в голові у них снуються однакові думки.
В куточку рота Прелля сховалася збентежена усмішка, яка тепер несміливо пробивалася на волю.
— Ось і знову тисяча, яких ми посилаємо у безвість...
Кремер випнув нижню губу, широко розставив на столі лікті і глянув на свої згорнуті руки.
— Часом я думаю собі, — стиха озвався він, — часом я думаю: які ми стали тут бездушні...
І хоч Прелль добре зрозумів, , що той хотів цим сказати, він все-таки перепитав його:
— Ми? Кого ти маєш на увазі?
— Нас! — різко відповів Кремер.
Він підвівся, підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені штанів, задивився на широкий табірний майдан. Там, угорі біля головних воріт, темніла широка низька будівля з надворітньою вежею. На даху цієї будівлі стояло дванадцять величезних прожекторів, їхнє холодне світло пронизувало темряву на майдані; коли увечері чи рано-вранці в’язні вишиковувалися тут на перевірку, різкі промені, наче гострими шаблями, безжалісно краяли змучені обличчя.
На вишці, щулячись від березневої ранкової прохолоди, походжали вартові есесівці. Важкі кулемети, немов принюхуючись, висовували над парапетом свої роззявлені пащі, спрямовані в бік табору.
В’язні поодинці, по двоє чи невеличкими групами перетинали майдан: одні прямували до воріт, інші входили через ворота в табір. Виструнчившись, тримаючи в руках шапку, доповідали про своє прибуття біля віконця вартового.
Блокфюрер, який вартував біля воріт, .перевіряв і пропускав їх. Сьогодні він знову був чомусь страшенно розлючений, несамовито горлав, накидався на в’язнів з кулаками, роздавав на всі боки запотиличники.
Кремер мовчки дивився на все це. Він думав про неприємне завдання, яке дав йому Бохов. Що могло загрожувати їм через цю дитину? Небезпека? Через малу дитину? Неймовірно! Безперечно, існує якийсь зв’язок між дитиною і Гефелем. Коли б тільки дізнатися, який саме, тоді, можливо, вдалося б і дитину... Оця ще проклята вічна таємничість Бохова... Він завжди щось недоговорює, щось приховує...