«Не питай ні про що, роби, як я тобі кажу».
Кремер насупився. Рукою він спирався на віконну раму. Враз він гнівно ударив кулаком по підвіконню.
— Що з тобою? — почув він за спиною голос Прелля.
Він здригнувся з несподіванки і різко повернувся.
— Нічого, — коротко відповів він.
Прелль хотів утішити його.
— Це вже останній транспорт. Можливо, американці перестрінуть його...
Кремер похмуро кивнув головою і повернув Преллю список.
— Ось що я хотів тобі сказати: подбай про те, щоб отой поляк, який прибув учора — ти знаєш, про кого я говорю, — теж потрапив до цього транспорту...
В конторі речового складу всі в’язні команди зібралися навколо Янковського. Піппіг засунув йому в кишеню окраєць хліба, і Янковський крадькома відривав по шматочку і клав їх у рот: він соромився показати, який він голодний.
— Жуй як слід, не стидайся, друже, — підбадьорював його Піппіг, — сьогодні у нас галушки з підливою із хріну, — Він підсунув Янковському ще чашку кави.
Кропінський був за товмача. Обидва поляки розмовляли між собою, і Кропінський перекладав, як умів:
— Він говорить, що він не батько дитини. Батько загинув в Освєнцімі, і мати теж — у газовій камері. Він говорить, хлопчику було всього три місяці, коли він потрапив разом з батьком і з матір’ю з варшавського гетто в концтабір Освєнцім. Він говорить, есесівці повбивали усіх дітей, а це маленьке дитя завжди ховали.
Янковський перепинив Кропінського і почав щось жваво йому пояснювати. Кропінський перекладав далі.
— Він говорить, малятко не знає, що таке люди. Воно лише знає, що таке есесівці і що — в’язні. Він говорить: зате малятко дуже добре знає, що коли приходять есесівці, треба ховатися і сидіти тихо-тихесенько.
Кропінський замовк. Решта в’язнів теж мовчали, похиливши голови. Гефель поклав руку на руку поляка, і той посміхнувся: нарешті його правильно зрозуміли.
— Маріане, — попросив Гефель Кропінського, — спитай у нього, як звуть хлопчика.
Той спитав поляка і переклав:
— Малятко звуть Стефан Циліак, батько його був адвокатом у Варшаві.
Гефель з глибоким співчуттям дивився на маленького хирлявого чоловічка, якому, напевно, давно перевалило за п’ятдесят.
Сповненими довіри очима дивився Янковський на цих в’язнів, що були такі привітні до нього, і в його несміливій усмішці почувалася впевненість, що тепер, після всіх пережитих страхіть, дитину, нарешті, буде врятовано.
У Гефеля стиснулося серце. Поляк і гадки не мав, навіщо він звелів покликати його; тепер цей бідолаха, напевно, радів, що знайшов собі добрих товаришів. І Гефель думав про те, як ці «добрі товариші» ось-ось скажуть полякові: «Бери знову з собою свою дитину, ми не можемо переховувати її тут». І цей маленький тихий чоловічок, не ремствуючи, візьме знову на себе свою важку ношу і потягне її далі й далі, завмираючи від страху, щоб есесівський чобіт не розтоптав і не загасив цю крихітну іскорку життя, бо вирішив за всяку ціну зберегти її...
Янковський, мабуть, помітив, що німці якось дивно й надто уважно розглядають його, і посміхнувся Гефелю. Але Гефель дедалі глибше поринав у свої думки... Ось цей маленький безпорадний чоловічок тягне за собою крихітне живе створіння, яке йому чудом пощастило вирвати з рук смерті в Освєнцімі, тягне назустріч новим, невідомим небезпекам і страхіттям. Даремні зусилля! Де-небудь смерть, вищиряючи зуби, неодмінно вихопить у нього з рук чемодан: поглянемо, поглянемо, що ти мені доброго приніс із собою...
І Гефель відчув, як усе його єство повстає проти цього. Якщо взагалі можна покласти цьому край, то треба зробити це зараз, тут. Лише тут і ні в якому іншому місці на світі є можливість врятувати дитину.
Гефель оглянувся навколо. Всі мовчали. В’язні не знали, що казати. Погляд Гефеля затримався на Піппігу. Вони мовчки дивилися один одному в очі. Необхідність вибирати поміж двома обов’язками важким тягарем налягла на серце Гефеля, і він з болем відчув, який самотній він тут у цю мить. Очі Піппіга з німим запитанням зверталися до нього, і Гефель хотів на знак згоди злегка кивнути Піппігу головою. Але натомість він лише важко зітхнув і підвівся.
— Лишайтеся тут, — сказав він, звертаючись до своєї команди, — і пильнуйте, щоб, бува, Цвейлінг не заскочив сюди.
Він відійшов разом з Янковським, Кропінським і Піппігом у куток складу.
Коли маля побачило Янковського, воно подибало йому назустріч і, немов довірливе маленьке цуценятко, дозволило взяти себе на руки.
Янковський мовчки пригорнув до себе дитину і беззвучно, без сліз заплакав.
Піппіг не міг довше витримати гнітючої тиші.
— Ну, нема чого тобі так побиватися, — грубувато сказав він, хоч у нього самого ніби клубок застряв у горлі.
Янковський спитав про щось Гефеля, забувши на мить, що німець його не розуміє.
Знову на допомогу їм прийшов Кропінський:
— Він питає, чи може лишатися маленький тут?
Саме тепер і мав Гефель сказати полякові, що завтра він вирушає далі з транспортом, і дитина... але він не міг вимовити ані слова і відчув полегкість, коли замість нього відповів Піппіг. Піппіг заспокійливо поплескав Янковського по плечу: мовляв, дитина залишиться тут, це ж ясно, як божий день. При цьому він зухвало зиркнув на Гефеля.
Але Гефель мовчав: він не мав сили заперечити Піппігу.
І нараз його пойняв страх. Своїм мовчанням він зробив перший крок до того, щоб не підкоритися наказові Бохова. І хоч він говорив собі, що завтра встигне передати дитину полякові, однак він почував, як дедалі важче стає йому твердо додержувати свого обов’язку.
Лише коли Піппіг, що розтлумачив собі мовчання Гефеля так, як йому хотілося, засміявся до Янковського:
— Не журися, друже. Ми теж уміємо доглядати малих дітей.— Гефель різко перебив його:
— Не мели дурниць!
Проте цей слабкий протест не міг переконати Піппіга. Він лише засміявся у відповідь.
Янковський посадив хлопчика на підлогу, вдячно потиснув Гефелю руки і з щасливим виглядом щось швидко промовив. І Гефель не заперечував більше.
***
Після того, як Прелль пішов у маленький табір, Кремер попросив одного в’язня, що працював у конторі, покликати Бохова.
Увійшовши до контори, Бохов одразу ж спитав:
— Ти вже домовився з Гефелем?
— Я ще встигну це зробити, — непривітно відказав Кремер.— Послухай-но краще, що я маю тобі сказати.
Він коротко переказав Бохову всю розмову з Клюттігом та Рейнеботом і розповів йому про наказ коменданта.
— Вони догадуються про щось, це ясно, але не знають нічого напевне. Доти, поки вони вбачають у мені керівну силу і організатора, ви можете бути спокійні, — закінчив він.
Бохов уважно вислухав його.
— Отже, вони розшукують нас, — нарешті озвався він, — ну що ж. Поки ми не припустимось помилки, їм не вдасться знайти і викрити нас. Але мені зовсім не хочеться, щоб ми ховалися за твоєю спиною.
— А ти не бійся, своєю широкою спиною я ще затулю вас усіх.
Бохов допитливо глянув на Кремера: він відчув в його словах глибоко сховану іронію.
І тому він трохи роздратовано промовив:
— Так, так, Вальтер, я це знав. Я довіряю тобі, це значить: ми довіряємо тобі. Досить тобі цього?
Кремер різко одвернувся від Бохова і сів за стіл.
— Ні!
Бохов насторожився.
— Що це має означати?
Кремера немов прорвало:
— Чому я повинен відправити разом з транспортом малу дитину? У нас їй було б найбезпечніше! Невже ти цього не розумієш? Що таке з цією дитиною?
Бохов стукнув кулаком по руці:
— Не муч мене, Вальтер! З дитиною нічого!
— Тим гірше! — Кремер підвівся і нервово заходив по кімнаті.
Видно було, що він старається заглушити своє хвилювання; нарешті він спинився, похмуро дивлячись перед собою.
— Хоч я й визнаю дисципліну, але цей наказ стоїть мені поперек горла, — глухо сказав він, — Невже не можна придумати щось інше?