Бохов не відповів, він лише підняв угору руки на знак того, що не бачить ніякого іншого виходу.
Кремер підійшов до нього.
— Тут ідеться про Гефеля, правда?
Бохов і на цей раз ухилився від прямої відповіді:
— Не суши собі голови такими питаннями.
— Ви мені довіряєте? — глузливо промовив Кремер.— Начхав я на ваше довір’я!
— Вальтер!
— Ах, що там! Дурниці! Безглуздя! Твоя проклята таємничість! Дурна нелегальність!
— Вальтер! Чорт забирай! Заради твоєї власної безпеки ти не повинен знати більше, ніж це необхідно для тебе, невже ти цього не розумієш? Тут ідеться і про твою безпеку!
— Ні, тут ідеться про дитину!
Кремер перейшов на прохальний тон:
— Хіба ж не можна придумати щось інше? Я сам сховаю маля! Ну? Як? Можеш бути певний, у мене воно буде в безпеці.
На одну якусь мить здалося, що Бохов ось-ось погодиться, але тим запальніше відхилив він одразу ж цю пропозицію.
— Про це не може бути й мови! Дитину треба відправити з табору, негайно! Можливо, те, чого я вимагаю від тебе, і жорстоко, згоден. Але в цьому винні жорстокі умови, в яких ми живемо. Звичайно, тут ідеться про Гефеля, чого б я мав приховувати це від тебе, ти ж однаково все знаєш. Я скажу тобі ще більше. Повір мені, я не схибнувся на нелегальності. Гефель займає дуже відповідальний пост. Розумієш, Вальтер? Дуже відповідальний пост. І якщо тут у нас одна ланка розірветься, то може розпастися весь ланцюг.
Бохов на мить замовк.
Кремер наче занімів від його слів, він похмуро втупився прямо перед собою. Намагаючись переконати Кремера, що іншого шляху немає, Бохов став розвивати його думки далі.
— Припустімо, ти забереш у Гефеля дитину і денебудь заховаєш її. Гаразд. Але чи зможеш ти приховати той факт, що дитина була саме у Гефеля? Якийсь непередбачений випадок — і дитину буде знайдено...
Кремер, протестуючи, підняв руки. Та Бохов незворушно вів далі:
— Якийсь випадок, Вальтер, у нас же є в цьому досвід, чоловіче. Досить якоїсь дрібнички для того, щоб занапастити найпевнішу справу... розумієш, і такою дрібничкою може стати ця дитина. Ти ж не закопаєш її, як здохле кошеня. Хто-небудь знатиме про існування дитини. І ось цей хто-небудь потрапляє до бункера... і виказує тебе.
Тепер уже Кремер не витримав більше, він голосно і впевнено засміявся.
— Та вони скоріше вб’ють мене, ніж я...
— Я вірю тобі, Вальтер, — лагідно відказав Бохов, — Я, безперечно, вірю тобі. Але що буде тоді, коли тебе уб’ють?
— Авжеж, що ж тоді? — переможно вигукнув Кремер.
— І тоді дитина все-таки залишиться...
І знову радів Кремер:
— Ну, от бачиш!
Бохов гірко посміхнувся:
— Сім тисяч радянських офіцерів дістали тут у нас, в таборі, кулю у потилицю, і жоден з них і не догадувався, що есесівець у білому лікарському халаті, який ставив його до планки для вимірювання зросту, буде його убивцею...
— Яке це має відношення до дитини? — сердито озвався Кремер.
Бохов з великою переконливістю вів далі:
— Від тебе вони не дізнаються ні про що, тебе уб’ють. Але ж ти знаєш їхні методи. Хто може поручитися, що вони не повезуть маля до Веймара. А там посадять його на коліна якій-небудь добре проінструктованій націстській тітоньці: «Ти був у концтаборі Бухенвальд, ах ти, бідне малятко. А як звуть того доброго дядю, який заховав тебе від лихих есесівців?»
Кремер почав прислухатися уважніше.
— І добра тітонька розпитуватиме дитину по-німецьки, по-російськи, по-польськи, в залежності від того, яку з цих мов розуміє дитина, аж поки... І тоді, Вальтер, не знайдеться вже нікого, хто міг би затулити Гефеля своєю широкою спиною...
Бохов сказав досить. Він засунув руки в кишені, обидва чоловіки мовчали. Після болісного вагання Кремер рішуче сказав:
— Я... я піду трохи згодом до Гефеля...
Він переміг себе. Бохов тепло посміхнувся другові.
— І це ж іще зовсім не значить, що дитина в тому транспорті... Я хочу сказати, що раз поляк довіз маля сюди, то він зможе уберегти його й надалі. Хоч взагалі ми боїмося випадковостей, але на цей раз будемо сподіватися на щасливий випадок. Більше ми нічого не можемо зробити.
Кремер мовчки кивнув головою. Для Бохова це означало, що вони домовились.
— А санчастину, — сказав він, переходячи до іншої теми, — ми повинні організувати якомога швидше.
Першою думкою його було покласти на санчастину функції команди зв’язку. Занадто спокусливою була нагода. Але потім його пойняли сумніви. Клюттіг мав підозру. Бохов почухав свою щетинисту голову.
— Коли б тільки знаття, що вони задумали.
— Гадаю, що все буде гаразд, — зауважив Кремер, — наказ іде від коменданта.
Бохов недовірливо махнув рукою.
— Те, що наказує Шваль і що робить з того наказу Клюттіг, зовсім не одне і те ж саме.
— Тому-то я й кажу, — швидко заговорив Кремер, — полиш ти на мене цю санчастину. Дай мені повну свободу дій.
Бохов здивовано втупився в Кремера.
— Що ж ти хочеш робити?
Кремер хитро посміхнувся.
— Те ж саме, що й ти.
— Що й я? — прикинувся здивованим Бохов.
— Чоловіче добрий, не починай ти знову гратися в цю нелегальність, — розгнівався Кремер.— Досить уже з мене. Коли ти почув про санчастину, тобі, певно, спало на думку, як можна використати її, га? — Кремер доторкнувся пальцем до скроні.— Можливо, у мене в цій коробці виникла та ж сама думка.
Бохов відчув, що його спіймано. Він трохи збентежено провів обома долонями по щоках.
Кремер доконав його:
— От бачиш? Про що думаємо ми двоє, про те ж саме думають і інші хлопці, яких я ще маю відшукати і вибрати сьогодні. Ти гадаєш, що вони чекатимуть, поки я моргну їм оком? Однаково вони дивляться в обидва, коли їм трапляється куди-небудь піти. Незалежно від того, чи дасть їм якусь спеціальну вказівку підпільне керівництво, чи ні...— щоб заспокоїти Бохова, він швидко додав:— Про існування його вони не матимуть ніякого уявлення, в цьому ти можеш бути певен. Я так чи інакше знатиму все, про що вони розвідають поза межами табору. Отож, чи варто налагоджувати нову широку сітку зв’язку, якщо цей зв’язок можна підтримувати безпосередньо?
Бохов не міг одразу погодитися на цю пропозицію, і Кремер дав йому час обміркувати свою відповідь.
Це була розумна пропозиція. Але без згоди ІТК Бохов не мав права пристати на неї, бо ж цим самим він мав перевести старосту табору з пасивної досі ролі в активну.
Кремер помітив вагання Бохова.
— Обміркуйте все як слід, — сказав він, — але не зволікайте довго з відповіддю.
Бохов уже й сам думав про те, як би то негайно скликати нараду членів ІТК. Богорського повідомити було легко, так само і голландця Петера ван-Далена. Але як добратися до Пшібули і Кодічека? Хоч вони перебували зараз у таборі, але працювали в одному з оптичних бараків, розташованих на самому майдані. Стороннім входити в ці бараки суворо заборонялося. З французом Ріоманом теж важко було зв’язатися. Він працював у кухонній команді, в офіцерському казино, що містилося за межами табору. Цих людей, до яких було так важко добратися, можна було повідомити лише по телефонній лінії. Бохов не дуже охоче вдавався до цієї форми зв’язку, нею користувалися лише в крайніх випадках, як цього разу, коли треба було передати таке невідкладне і важливе повідомлення.
Бохов запитливо глянув на Кремера:
— Чи не зміг би ти влаштувати перевірку телефонної лінії?
— Можна, — кивнув Кремер, одразу ж догадавшись, про що йдеться. Одного разу він уже виконував таке доручення.
— Отже, запам’ятай цифри: три, чотири, п’ять, і в кінці — вісімка.
Кремер кивнув.
— ІТК, — з хитрою усмішкою промовив він.
***
У майстерні табірного електрика біля слюсарних лещат стояв один з в’язнів і поволі водив терпугом по шматку металу.
Увійшов Кремер.
— Шюпп тут? — спитав він.
В’язень махнув терпугом через плече, показуючи на дерев’яну перегородку в глибині майстерні і сказав, помітивши невдоволене обличчя Кремера.