Тепер всі навперебій почали умовляти Пшібулу, звідусіль водночас, змішуючись, лунав приглушений шепіт. Вони намагалися втовкмачити полякові, що передчасний виступ може закінчитися винищенням всього концтабору. Але всі переконливі аргументи немовби відскакували від упертого Пшібули, поміж його бровами залягла невдоволена складка.
Ван-Дален примирливо поплескав його по плечу: він повинен зрозуміти, що не можна так легковажно ставити на карту життя п’яти тисяч чоловік.
Утихомирив збуджених товаришів Бохов.
— Нема чого вам так гарячкувати, — перебив він їх суперечку. — Саме тепер нам треба мати свіжу й тверезу голову.
Він трохи випростався і, широко розставивши лікті, сперся руками об коліна.
— Послухайте, що я вам скажу: тут є ще одна справа, і я не певен, як ми повинні діяти.
Товариші уважно слухали, поки він доповідав їм про санчастину і висловлював свої сумніви.
Богорський похитав головою.
— Ну що ж, — сказав він, — вони шукають нас, вони шукають нас уже давно і досі ще не знайшли. Якщо вони нас знайдуть, тоді ми загинемо з пасткою чи без пастки — однаково, ви розумієте? Я кажу, не треба боятися. Я кажу, ми повинні завжди бути дуже обережні, і ті шістнадцять товаришів — то мають бути розумні, дуже розумні хлопці. Ви розумієте мене?
Насилу підбираючи потрібні німецькі слова, він пояснив товаришам, що для них абсолютно байдуже, пастка це чи ні. Важливо налагодити спостереження на території табору і поза його межами. Ця команда матиме доступ всюди — до есесівських команд, до військових гаражів, до транспортних частин дивізії...
Бохов перепинив його:
— Можливо, вони саме й хочуть заманити туди цю команду. А що коли заарештують одного з товаришів або навіть усіх шістнадцять? А в бункері вони катуватимуть їх доти, поки ті викажуть, кому вони мали передавати результати своїх спостережень.
— Їм досить зломити волю лише одного з них, щоб дізнатися про їх зв’язок з підпільним керівництвом.
Та Богорського важко було переконати.
— Нєт, нєт, нєт. Не керівництво, не керівництво.
І він запропонував встановити зв’язок тільки між ним і одним із санітарів.
Бохов теж затявся на своєму:
— А що, як ти попадешся?
Богорський посміхнувся:
— Тоді загине не все керівництво, а умру лише я один!
Але проти цього заперечили всі комітетчики.
Богорський розсердився. Ризик і небезпека для них існують завжди, сказав він, чи, може, це жарт — налагодити роботу розгалуженого керівництва, яке підпільно організовує інтернаціональні групи Опору і переховує зброю?
— Ми дали клятву мовчати і вмерти, коли буде треба, і я хочу бути вірним цій клятві, — сказав він.
— Ні, ти не підходиш для цього завдання, — заперечив Бохов.
— Хто ж це зробить, як не ми? — спитав Богорський.
— Є такий, — відказав Бохов і ознайомив товаришів з пропозицією Кремера, яка йому самому подобалася дедалі дужче.
Усі члени комітету схвалили цю пропозицію, найбільше приваблювало їх те, що не треба було встановлювати ніяких нових зв’язків: Бохов і так мав постійний контакт із старостою табору. Богорський теж відмовився від свого плану. Він підняв угору руки і лагідно посміхнувся:
— Ну, як то кажуть, я дав себе умовити...
Нарада тривала не більш як півгодини, і скоро всі товариші поодинці й непомітно вийшли з підвалу. Вони порозходилися по своїх бараках...
Коли Бохов зайшов до Кремера, той саме збирався йти де ревіра: санчастина мала бути утворена із в’язнів-санітарів. Їм не треба було багато слів, щоб зрозуміти один одного. Бохов повідомив Кремера, що товариші згодні з його пропозицією. Він підтримуватиме зв’язок із санчастиною. Вони намітили, кого саме із санітарів слід вибрати. Це повинні бути надійні й випробувані хлопці...
Трохи згодом Кремер подався до ревіра.
В довгому коридорі перед дверима амбулаторії товпилася ціла юрба змучених, хворих в’язнів.
Кремер насилу проштовхався крізь юрбу і увійшов до амбулаторії. Тут ішла напружена робота.
Час від часу хворих впускали всередину, щоразу по десять чоловік. Кислий запах іхтіолу і сморід від гниючих ран так отруювали повітря, що незвикла людина одразу ж починала задихатися.
Приймали хворих в’язні-санітари в зношених білих халатах. Працювали вони мовчки і вправно. Швидкими звичними рухами зривали з рук і ніг забруднені й подерті паперові бинти, прочищали гнійні, запалені рани, оточені чорною кірочкою загуслої іхтіолової мазі. Дерев’яним шпателем густо намазували на рану свіжий шар іхтіолу. Швидко й спритно накладали нову пов’язку, схожу на паперову обгортку навколо квіткового вазона. І все це тихо, майже без слів.
Треба було поспішати, щоб ефективніше використати короткий проміжок часу між вечірньою перевіркою і свистком старости. Злегка стусонувши пацієнта трохи нижче спини, санітар відштовхував його від себе.
— Готово! Хто далі?
Цей новенький пацієнт уже встиг спустити штани і тепер з німим благанням показував санітарові синьочорні плями екземи на кістлявому стегні. Санітар нашвидку оглянув його, і, підтримуючи руками сповзаючі штани, він пошкутильгав до тих, що чекали своєї черги біля операційного стола.
Оперував Еріх Кен, старший санітар, комуніст і колишній актор. У нього не було часу дивитися на хворого, який лежав перед ним на операційному столі — грубому дерев’яному помості з чорною клейончатою подушкою. Кен бачив лише нариви, гулі, виразки, і поки його помічники одягали хворому ефірну маску, він уже робив поздовжній і поперечний розріз, і його скальпель зі скреготом вгризався в хворе м’ясо, в гнійні нариви. Обома великими пальцями він витискував з нарива гній і очищав рану. Його помічник стояв уже напоготові з іхтіоловою маззю і паперовим бинтом і швидко накладав пов’язку.
Другий санітар садовив оперованого і двома досить таки міцненькими ляпасами у праву і ліву щоку приводив його до пам’яті. (Не ображайся, друже, ми не маємо часу чекати, поки ти сам опритомнієш).
Приведений так раптово до пам’яті хворий, — в голові у нього ще паморочилося і все немов кружляло перед очима, — сповзав зі стола і, заточуючись, нічого не тямлячи, плентався до лави під стіною. Тут він міг спокійно посидіти якийсь час разом з іншими пацієнтами, що теж пройшли вже через такі самі процедури, міг чекати, поки пройде це запаморочення.
Ніхто не цікавився ними. Лише час від часу хто-небудь із санітарів зганяв їх з лави.
— Ну, друже, ти вже прочумався? Іди собі; йди, звільняй місце...
З болем дивився на все це Кремер.
Охоче й покірно лягали на стіл хворі. Жадібно вдихали вони наркоз. Все залежало від того, хто кого випередить: наркоз — скальпель чи навпаки... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять од... дехто скрикував від болю — скальпель на цей раз виявився швидшим...
Коли увійшов Кремер, Кен злегка кивнув йому головою і одразу ніби забув про його присутність, хоч знав, що староста хоче з ним поговорити.
Прооперувавши ще трьох хворих, Кен, нарешті, закінчив свою роботу. Разом з Кремером вийшов у сусідню кімнату і почав мити руки.
Кремер, все ще під сильним враженням того, що допіру побачив, зауважив:
— Як тільки це в тебе виходить...
Витерши насухо руки, Кен сів поруч з Кремером на лаву і посміхнувся:
— Ото ж то й воно, як виходить, кажеш...
Тяжко заслабнувши на шлунок, сам Кен кілька років тому потрапив до ревіра. Санітарам пощастило виходити його — і там він відтоді й залишився. Згодом він засвоїв багато медичних знань, а що справжнього лікаря в таборі не було, то він почав навіть сам оперувати хворих.
Тепер він оперував, як справжній хірург.
— Ото ж то й є, як виходить...
В тому, як він вимовив ці слова, почувалася гордість.
В операційній він бував скупий на слова і зосереджений, зате після закінчення тяжкої роботи почував себе вільно й невимушено. Цей худорлявий сорокарічний чоловік не раз розважав друзів з ревіра своїми театральними спогадами, — а це джерело було у нього невичерпне, — і в палаті, переповненій тяжкохворими, завдяки своїй сильній і життєрадісній вдачі він вдихав волю до життя в серця, де жевріла остання іскорка, ладна от-от згаснути.