Выбрать главу

— Ну, хлопче, скоро знову станеш на ноги, — підбадьорював він хворого, підходячи до його ліжка.— От бачиш, я ж тобі завжди казав, не такий страшний чорт, як його малюють.

А тепер він сидів біля Кремера, серйозний і замислений.

— Так, так, — кивнув він, коли Кремер розповів йому, чого завітав до нього, — почалося з «блискавичної війни», а закінчується арештантською санчастиною. Спочатку звитяжні фанфари, а потім сирени повітряних тривог...

Він підвівся і повісив на гвіздок рушник.

— Німецький народе, яка ти, по суті, худоба! Спочатку затемнюєш собі мозок, а потім — вікна...

Він гірко засміявся.

Раптом він рвучко повернувся до Кремера, його сірі очі спалахнули.

— Без всякої охорони, якщо не рахувати зовнішніх постів? Чоловіче добрий, та це ж...

— Про це я й хочу з тобою поговорити, — відказав Кремер.

Кен зацікавлено сів поруч нього, і вони довго розмовляли між собою, аж поки Кремеру треба було залишати ревір, щоб дати сигнал до сну. Шістнадцять санітарів для санчастини було відібрано.

— Не кажи їм про це поки що нічого, — порадив Кремер, — Я сам поговорю з ними.

***

Другого ранку Піппіг приніс із контори список в’язнів, що мали вирушити з транспортом. Обличчя Піппіга було стурбоване, коли він передавав список Гефелю. Той мовчки взяв з його рук папір. Ніби чорний кіт перебіг між ними, відколи вони сховали у себе дитину. Колишні дружні взаємини порушились.

Гефель, завжди такий привітний, став дуже скупий на слова, особливо коли йшлося про дитину. Піппіг кілька разів пробував переконати Гефеля, що хлопчика можна залишити в них, але той лишався невблаганним. Раніше, якщо вони часом і розходилися в своїх думках, то завжди скоро знаходили спільну мову. Звичайно в таких випадках один з них схилявся перед розумнішим рішенням другого. У випадку ж з дитиною Піппіг ніяк не міг зрозуміти друга, бо йому тут все здавалося зовсім простим.

Фронт з кожним днем дедалі більше наближався до табору. Так чи інакше все це мало скоро скінчитися. Одне з двох: незабаром усі вони будуть вільні чи загинуть. Ніякої іншої можливості, крім цих двох, не існувало.

Що ж могло бути простіше, ніж те, щоб заховати тут дитину до того вже недалекого часу, коли одна з шальок терезів перетягне на ту чи іншу сторону? Дитина разом з ними або діждеться волі, або загине.

І, виходячи з цих простих міркувань, Піппіг ніяк не міг зрозуміти, чому Гефель так твердо вирішив неодмінно вирядити дитину з табору? Невже він боїться?

Гефель шпурнув список на стіл...

— Приготуй речі. Коли ми в обід видаватимемо їх, ти покличеш поляка і передаси йому чемодан, — сухо сказав він.

Піппіг засунув руки глибоко в кишені штанів і примружив очі.

— Порожній чемодан, звичайно?— В цьому запитанні звучав виклик.

Гефель гостро глянув згори в обличчя низенького Піппіга.

— Ні! — коротко відповів він і хотів був уже йти.

Та Піппіг затримав його, схопивши за руку.

— Дитина залишиться тут!

Гефель обернувся.

— Не ти це вирішуєш!

— І не ти також, — відпарирував Піппіг.

Вони міряли один одного холодними поглядами, в обох піднімалася однакова хвиля гніву й протесту.

— Ти боїшся?— примирливо спитав Піппіг.

Гефель зневажливо відвернувся.

— Не мели дурниць!

Піппіг знову схопив його за руку, промовив прохально:

— Залиш дитину тут, Андре. Не турбуйся ні про що, я беру на себе всю відповідальність.

Гефель сухо розсміявся.

— Відповідальність? А коли все розкриється, кого вони візьмуть за барки? Тебе чи мене? Мене, капо! Годі базікати, дитина не залишиться тут.

Він різко повернувся і попрямував до контори.

Піппіг провів його сумним поглядом. Тепер для нього було цілком ясно: Гефель просто боїться! І Піппіг відчув, як з глибини його серця піднімається хвиля обурення й презирства.

«Ну що ж, гаразд, коли він боїться і не хоче ризикувати, я сам подбаю про те, щоб надійно сховати дитину, — подумав Піппіг.— Хлопчика не можна лишати на складі. Треба сховати його десь в іншому місці, і Гефель заспокоїться».

Піппіг стурбовано засопів.

Але куди ж подіти дитину? Він не міг так зразу нічого придумати, однак це не змінило його рішення.

Піппіг хотів порадитися з Кропінським. Разом вони неодмінно що-небудь придумають.

Нелегко було для Гефеля так суворо поводитися з добрим Піппігом, і, до того ж, він чудово знав, що той зараз думає про нього. Одне лише слово — і Піппіг зрозумів би все. Але Гефель не мав права вимовити це слово...

Трохи згодом прийшов Кремер. Він відізвав Гефеля в куток складу.

— Після обіду вирушає транспорт.

Гефель кивнув:

— У мене вже є список.

— Щось трапилось? — допитувався Кремер.

Гефель, уникаючи Кремерового погляду, дивився кудись у вікно.

— А що повинно було трапитись? — відказав він, знизавши плечима.

— Дитину, само собою зрозуміло, ти передаси полякові.

Кремер відчув гіркоту у відповіді Гефеля, і йому захотілося сказати товаришеві добре слово.

— Я ж не якийсь недолюдок, Андре, але зрозумій сам...

— А хіба я не розумію? — майже вороже озвався Г ефель.

Кремер не хотів, щоб дійшло до сварки, і вирішив бути твердим, хоч і в самого краялося серце. Тим-то він тільки мовчки кивнув, подав Гефелю руку і примирливо промовив:

— Я більше не втручатимусь у цю справу, щоб ти знав. Полишаю все на тебе.

І він вийшов.

Гефель похмуро глянув йому вслід. Полишили все на нього. Стомленими кроками пройшов він у темний куток.

Хлопчик сидів на своїй постельці і бавився «кольоровими малюнками» — старою колодою карт, яку приніс йому Кропінський.

Кропінський, який присів навпочіпки біля малого, з вдячністю звів очі на Гефеля. Той зсунув шапку на потилицю і провів рукою по чолу.

Хлопчик уже звик до Гефеля, він посміхнувся, побачивши його. Та Гефель лишався на диво серйозним.

Погляд його сковзнув поверх дитячої голівки, і він звернувся до Кропінського голосом, який йому самому здався чужим:

— Ти віднесеш дитину назад до поляка.

Кропінський, здавалося, не зрозумів, чого від нього хочуть, і Гефель суворо додав:

— Він вирушає сьогодні разом з транспортом.

Кропінський поволі підвівся.

— З транспортом?

Гефелю до болю хотілося якнайшвидше покінчити з цією справою. Зненацька він грубо накинувся на Кропінського:

— Хіба це щось особливе?

Кропінський машинально похитав головою. Справді, в цьому не було нічого особливого. Але чому Гефель такий лихий до нього?

— Куди транспорт? — спитав Кропінський.

Обличчя Гефеля ще більше спохмурніло, і він так само різко відповів:

— Не знаю. Роби, що я тобі кажу.

Очі Кропінського розширились від страху. Здавалося, слово протесту ось-ось зірветься з його уст, але він промовчав і лише дивився в похмуре обличчя Гефеля з боязкою покірливою усмішкою.

Гефель боявся, що не витримає довше, і нагримав на Кропінського:

— Бери дитину, поки не прийшов Цвейлінг і... і...

Кропінський мовчки нахилився, обережно забрав «кольорові малюнки» з рученят малого, старанно поскладав карти докупи і взяв хлопчика на руки.

Коли він уже хотів був іти, Гефель погладив рукою м’яке волоссячко хлопчика.

Обличчя Кропінського засвітилося надією, він підбадьорливо кивнув Гефелю, голос його звучав тихо й благально:

— Подивись на це крихітне малятко, — лагідно сказав він. — У нього такі гарні очі і такий малесенький носик, і вушка, і зовсім манюні рученятка... Все це ще таке маленьке-маленьке...

Гефель відчув, як гарячий клубок підступив йому раптом до горла, і серце стиснулось, рука його ніжно сковзнула по голівці хлопчика і впала, так, ніби він побачив щось доти приховане на обличчі дитини.