— Ну, хлопче, скоро знову станеш на ноги, — підбадьорював він хворого, підходячи до його ліжка.— От бачиш, я ж тобі завжди казав, не такий страшний чорт, як його малюють.
А тепер він сидів біля Кремера, серйозний і замислений.
— Так, так, — кивнув він, коли Кремер розповів йому, чого завітав до нього, — почалося з «блискавичної війни», а закінчується арештантською санчастиною. Спочатку звитяжні фанфари, а потім сирени повітряних тривог...
Він підвівся і повісив на гвіздок рушник.
— Німецький народе, яка ти, по суті, худоба! Спочатку затемнюєш собі мозок, а потім — вікна...
Він гірко засміявся.
Раптом він рвучко повернувся до Кремера, його сірі очі спалахнули.
— Без всякої охорони, якщо не рахувати зовнішніх постів? Чоловіче добрий, та це ж...
— Про це я й хочу з тобою поговорити, — відказав Кремер.
Кен зацікавлено сів поруч нього, і вони довго розмовляли між собою, аж поки Кремеру треба було залишати ревір, щоб дати сигнал до сну. Шістнадцять санітарів для санчастини було відібрано.
— Не кажи їм про це поки що нічого, — порадив Кремер, — Я сам поговорю з ними.
***
Другого ранку Піппіг приніс із контори список в’язнів, що мали вирушити з транспортом. Обличчя Піппіга було стурбоване, коли він передавав список Гефелю. Той мовчки взяв з його рук папір. Ніби чорний кіт перебіг між ними, відколи вони сховали у себе дитину. Колишні дружні взаємини порушились.
Гефель, завжди такий привітний, став дуже скупий на слова, особливо коли йшлося про дитину. Піппіг кілька разів пробував переконати Гефеля, що хлопчика можна залишити в них, але той лишався невблаганним. Раніше, якщо вони часом і розходилися в своїх думках, то завжди скоро знаходили спільну мову. Звичайно в таких випадках один з них схилявся перед розумнішим рішенням другого. У випадку ж з дитиною Піппіг ніяк не міг зрозуміти друга, бо йому тут все здавалося зовсім простим.
Фронт з кожним днем дедалі більше наближався до табору. Так чи інакше все це мало скоро скінчитися. Одне з двох: незабаром усі вони будуть вільні чи загинуть. Ніякої іншої можливості, крім цих двох, не існувало.
Що ж могло бути простіше, ніж те, щоб заховати тут дитину до того вже недалекого часу, коли одна з шальок терезів перетягне на ту чи іншу сторону? Дитина разом з ними або діждеться волі, або загине.
І, виходячи з цих простих міркувань, Піппіг ніяк не міг зрозуміти, чому Гефель так твердо вирішив неодмінно вирядити дитину з табору? Невже він боїться?
Гефель шпурнув список на стіл...
— Приготуй речі. Коли ми в обід видаватимемо їх, ти покличеш поляка і передаси йому чемодан, — сухо сказав він.
Піппіг засунув руки глибоко в кишені штанів і примружив очі.
— Порожній чемодан, звичайно?— В цьому запитанні звучав виклик.
Гефель гостро глянув згори в обличчя низенького Піппіга.
— Ні! — коротко відповів він і хотів був уже йти.
Та Піппіг затримав його, схопивши за руку.
— Дитина залишиться тут!
Гефель обернувся.
— Не ти це вирішуєш!
— І не ти також, — відпарирував Піппіг.
Вони міряли один одного холодними поглядами, в обох піднімалася однакова хвиля гніву й протесту.
— Ти боїшся?— примирливо спитав Піппіг.
Гефель зневажливо відвернувся.
— Не мели дурниць!
Піппіг знову схопив його за руку, промовив прохально:
— Залиш дитину тут, Андре. Не турбуйся ні про що, я беру на себе всю відповідальність.
Гефель сухо розсміявся.
— Відповідальність? А коли все розкриється, кого вони візьмуть за барки? Тебе чи мене? Мене, капо! Годі базікати, дитина не залишиться тут.
Він різко повернувся і попрямував до контори.
Піппіг провів його сумним поглядом. Тепер для нього було цілком ясно: Гефель просто боїться! І Піппіг відчув, як з глибини його серця піднімається хвиля обурення й презирства.
«Ну що ж, гаразд, коли він боїться і не хоче ризикувати, я сам подбаю про те, щоб надійно сховати дитину, — подумав Піппіг.— Хлопчика не можна лишати на складі. Треба сховати його десь в іншому місці, і Гефель заспокоїться».
Піппіг стурбовано засопів.
Але куди ж подіти дитину? Він не міг так зразу нічого придумати, однак це не змінило його рішення.
Піппіг хотів порадитися з Кропінським. Разом вони неодмінно що-небудь придумають.
Нелегко було для Гефеля так суворо поводитися з добрим Піппігом, і, до того ж, він чудово знав, що той зараз думає про нього. Одне лише слово — і Піппіг зрозумів би все. Але Гефель не мав права вимовити це слово...
Трохи згодом прийшов Кремер. Він відізвав Гефеля в куток складу.
— Після обіду вирушає транспорт.
Гефель кивнув:
— У мене вже є список.
— Щось трапилось? — допитувався Кремер.
Гефель, уникаючи Кремерового погляду, дивився кудись у вікно.
— А що повинно було трапитись? — відказав він, знизавши плечима.
— Дитину, само собою зрозуміло, ти передаси полякові.
Кремер відчув гіркоту у відповіді Гефеля, і йому захотілося сказати товаришеві добре слово.
— Я ж не якийсь недолюдок, Андре, але зрозумій сам...
— А хіба я не розумію? — майже вороже озвався Г ефель.
Кремер не хотів, щоб дійшло до сварки, і вирішив бути твердим, хоч і в самого краялося серце. Тим-то він тільки мовчки кивнув, подав Гефелю руку і примирливо промовив:
— Я більше не втручатимусь у цю справу, щоб ти знав. Полишаю все на тебе.
І він вийшов.
Гефель похмуро глянув йому вслід. Полишили все на нього. Стомленими кроками пройшов він у темний куток.
Хлопчик сидів на своїй постельці і бавився «кольоровими малюнками» — старою колодою карт, яку приніс йому Кропінський.
Кропінський, який присів навпочіпки біля малого, з вдячністю звів очі на Гефеля. Той зсунув шапку на потилицю і провів рукою по чолу.
Хлопчик уже звик до Гефеля, він посміхнувся, побачивши його. Та Гефель лишався на диво серйозним.
Погляд його сковзнув поверх дитячої голівки, і він звернувся до Кропінського голосом, який йому самому здався чужим:
— Ти віднесеш дитину назад до поляка.
Кропінський, здавалося, не зрозумів, чого від нього хочуть, і Гефель суворо додав:
— Він вирушає сьогодні разом з транспортом.
Кропінський поволі підвівся.
— З транспортом?
Гефелю до болю хотілося якнайшвидше покінчити з цією справою. Зненацька він грубо накинувся на Кропінського:
— Хіба це щось особливе?
Кропінський машинально похитав головою. Справді, в цьому не було нічого особливого. Але чому Гефель такий лихий до нього?
— Куди транспорт? — спитав Кропінський.
Обличчя Гефеля ще більше спохмурніло, і він так само різко відповів:
— Не знаю. Роби, що я тобі кажу.
Очі Кропінського розширились від страху. Здавалося, слово протесту ось-ось зірветься з його уст, але він промовчав і лише дивився в похмуре обличчя Гефеля з боязкою покірливою усмішкою.
Гефель боявся, що не витримає довше, і нагримав на Кропінського:
— Бери дитину, поки не прийшов Цвейлінг і... і...
Кропінський мовчки нахилився, обережно забрав «кольорові малюнки» з рученят малого, старанно поскладав карти докупи і взяв хлопчика на руки.
Коли він уже хотів був іти, Гефель погладив рукою м’яке волоссячко хлопчика.
Обличчя Кропінського засвітилося надією, він підбадьорливо кивнув Гефелю, голос його звучав тихо й благально:
— Подивись на це крихітне малятко, — лагідно сказав він. — У нього такі гарні очі і такий малесенький носик, і вушка, і зовсім манюні рученятка... Все це ще таке маленьке-маленьке...
Гефель відчув, як гарячий клубок підступив йому раптом до горла, і серце стиснулось, рука його ніжно сковзнула по голівці хлопчика і впала, так, ніби він побачив щось доти приховане на обличчі дитини.