— Ні, на цей раз я лишуся тут разом з вами.
Він закурив сигарету, затягнувся і втупився прямо перед собою нерухомим поглядом. Рот у нього був, як завжди, напівроззявлений. Здавалося, він щось обмірковував.
Гефель пильно й недовірливо стежив за кожним рухом Цвейлінга, готовий до найгіршого. Нарешті Цвейлінг звів очі на Гефеля, ніби обмацуючи його своїм поглядом.
— Учора вони налітали на Ерфурт, — раптом сказав Цвейлінг.
Гефель мовчав, не розуміючи, що той хоче цим сказати.
Цвейлінг, висолопивши кінчик язика і поклавши його на випнуту нижню губу, уважно розглядав в’язня, який нерухомо стояв перед ним, і після короткої паузи промовив:
— Власне кажучи, я завжди добре ставився до вас...
Він примружив очі і пильно подивився на Гефеля крізь вузькі щілинки, чекаючи на відповідь. Проте Гефель уперто мовчав, не догадуючись, куди хилить Цвейлінг.
Цвейлінг підвівся, спроквола почвалав у куток, куди забилася дитина. Порожніми очима дивився він якусь мить на це живе маленьке створіння, потім обережно торкнув його носком чобота. Дитина швидко відповзла від чобота.
Напруження Гефеля дійшло крайньої межі.
За скляними дверима, біля довгого стола, стояли Кропінський і Піппіг. Вони ніби старанно готували речі для транспорту, проте вся їхня увага була прикута до того, що діялося там, у кабінеті Цвейлінга. Вони чекали бурхливої сцени і були дуже здивовані, що в кабінеті все так тихо. Раптом вони помітили, як Цвейлінг наблизився до Гефеля і, здається, щось привітно сказав йому. Що б це мало означати?..
І справді, Цвейлінг з широкою усмішкою підійшов до Гефеля.
— Якщо я тільки захочу, — сказав він, — якщо я захочу, то вже цього ж вечора ви сидітимете в бункері...
Він привітно закліпав очима, чекаючи, як реагуватиме на його слова Гефель.
Кропінський і Піппіг бачили, як Цвейлінг, вищиривши зуби, провів вказівним пальцем поперек горла.
— Еге, кепські наші справи, — злякано прошепотів Піппіг.
Обличчя Гефеля лишилося таким же спокійним. Він нерухомо стояв перед Цвейлінгом, однак в голові його вихором кружляли думки. Цей есесівець чогось хоче від нього.
Раптом Цвейлінг підвів голову, прислухаючись. Приглушене гудіння літаків зараз чути було якраз над складом. Кілька хвилин він напружено вслухався в це загрозливе гудіння, потім знову глянув на Гефеля. Вони мовчки дивилися один одному в очі, і кожен думав про своє. На тупому обличчі Цвейлінга важко було щось прочитати; він раз у раз кліпав очима і лише це показувало, що за його низьким лобом ворушаться якісь думки.
— Але я цього не хочу...— закінчив він після довгої паузи.
— Якби я тільки знав, що він думає з ним зробити, — схвильовано прошепотів Піппіг.
Кропінський так само тихо й схвильовано відповів:
— Він пошле його у бункер?
А Гефелю раптом вся кров кинулася в голову. Він збагнув смисл дивної поведінки Цвейлінга. Його здивування було таке сильне, що він одразу неспроможний був що-небудь відказати.
Цвейлінг помітив, що Гефель зрозумів його. Злякавшись своєї власної сміливості, він одвернувся від Гефеля, знову сів за письмовий стіл і почав навіщось поратися в шухляді.
Допитливий погляд Гефеля трохи збентежив шарфюрера, проте вороття вже не було. Всі його карти були розкриті.
І він промовив ще приязніше:
— Якщо дитина залишиться у нас, — вона буде в безпеці...
Ну ось, це було сказано вже зовсім недвозначно. І самовладання зрадило Гефеля. Все, що гнітило його досі, одним ударом було відкинуто кудись далеко, і він бачив лише можливість сховати цю бідолашну дитину в безпечному місці. Він зробив швидкий крок до Цвейлінга. Але есесівця раптом пойняв страх. Він насварився на Гефеля вказівним пальцем і закричав:
— Якщо вас спіймають, то відповідатимете ви, а не я! Ви мене зрозуміли?
Забувши про всяку обережність, Гефель відповів:
— Я зрозумів вас навіть дуже добре.
Цвейлінг, побоюючись, що він зайшов уже надто далеко, насилу взяв себе в руки, знову прибравши начальницького вигляду. Він суворо кивнув головою в бік дитини:
— Геть з цим!
Гефель взяв дитину на руки і хотів був вийти з кабінету. Та коли він уже підійшов до дверей, Цвейлінг знову покликав його:
— Гефель!
Вони мовчки міряли один одного оцінюючим поглядом, потім Цвейлінг примружив очі:
— Ви ж хочете вийти звідси живим, га?
Коротка пауза: вони, вичікуючи, дивилися один на одного. Нарешті Гефель відповів:
— Так само, як і ви, гауптшарфюрер.
І він швидкими кроками вийшов з кабінету.
Коли Гефель підійшов до стола, Піппіг одразу помітив, який він збуджений, І не став ні про що розпитувати.
Гефель зробив над собою зусилля, щоб заспокоїтись.
— Віднеси його знову в куток, — сказав він Кропінському і передав йому хлопчика.
Кропінський хотів щось спитати, але Піппіг зашипів на нього:
— Забирай же його, швидше!
Кропінський міцно пригорнув до себе дитину і поспішив до сховища.
Катастрофа, якої вони так боялися, не вибухнула, вона несподівано переросла в нову і в дану хвилину ще незбагненну ситуацію. Гефель неспроможний був дати зараз якісь пояснення, та Піппіг і не потребував їх. В його погляді, яким він дивився на Гефеля, ясно можна було прочитати, що він і так розуміє все, що трапилося в кабінеті Цвейлінга.
Вони не обмінялися жодним словом.
Гефель стомлено повернувся і важкими кроками, так наче хтось підштовхував його, пішов до контори. Піппіг лишився на місці.
***
Стоячи біля дверей, Цвейлінг злими, сповненими ненависті очима спостерігав те, що діялося в сусідньому приміщенні. Ось він і став їхнім співучасником! Його душило бажання накинутися на них з брутальною лайкою, щоб за звичним відчуттям своєї сили приховати страх.
Та раптом він злякано здригнувся: вдалині зовсім виразно почулося дзижчання снарядів і гуркіт вибухів, — раз по раз. Роззявивши з переляку рота, він тупо вирячив очі й прислухався. Потім нервово потер щоки, так, ніби вони були вкриті жорсткою щетиною.
***
Повітряна тривога захопила шістнадцять санітарів зненацька, коли вони в своєму незвичному маскувальному спорядженні саме входили до кабінету коменданта: їх мали представити Швалю.
В таборі в’язні поспішно бігли до бараків. На дорозі біля табору панував жвавий рух. Одна за одною підходили робочі команди і швидко зникали за ворітьми.
Есесівці поспішно прямували до бомбосховищ.
Тільки-но пролунав сигнал повітряної тривоги, як до кабінету коменданта почали сходитися вищі офіцерські чини концтабору, і коли Рейнебот увійшов, щоб доповісти про прибуття санчастини, Шваль нервово повернувся до рапортфюрера.
— В чім річ? Ага, так, так.
Він недбало махнув рукою: мовляв, зараз не час для офіційних рапортів. Нехай команда одразу ж приступає до виконання своїх обов’язків.
Ревіння моторів сповнювало повітря. Вибухи чути було десь зовсім близько.
Рейнебот вийшов з кабінету і своїм звичайним розв’язним тоном передав санітарам наказ коменданта:
— Ну, розлітайтеся, пташки небесні!
Кен скомандував:
— Санчастина, струнко!
Група, виструнчившись, завмерла.
— Налі-і-во! Бігом... марш-марш!
Рейнебот скептично подивився вслід санітарам, зітхнув і поквапливо подався до бомбосховища.
***
Ніде навколо не було тепер видно ні душі, лише шістнадцять чоловік бігли підтюпцем через околиці табору. З-під незвичних стальних касок вони багатозначно посміхалися один одному.
Над їхніми головами гули з’єднання літаків, пролітали кудись удалину. Чути було, як гуркотіли, вибухаючи, бомби.
Де це — в Готі чи, може, в Ерфурті?..
Добігши до зовнішнього цепу постів, група спинилася. Кен доповів про прибуття санчастини старшому вартовому і, здавалося, з особливим задоволенням помолодецькому скомандував своїм людям:
— Чотири чоловіка — до есесівських казарм! Чотири — до транспортних частин дивізії! Чотири — до військових гаражів, решта разом зі мною до офіцерського селища! Рівно через десять хвилин після відбою частина в повному складі має бути тут, ясно?!