— Так точно! — дружним хором вирвалося з п’ятнадцяти горлянок.
— Розсипатися цепом, бігом марш!
***
Поділені на групи санітари розбіглися у вказаних напрямках, а старший вартовий есесівець мовчки стояв і дивився: на цей раз йому не було чого наказувати.
Гефель сидів за столом, нерухомим поглядом втупившись у список, який лежав перед ним. На щастя, в’язні з робочої команди, що були в цей час у конторі, нічого не помітили, і Гефель уник зайвих розпитувань. Його схвилювала не так підступна пропозиція Цвейлінга, як несподівана можливість врятувати дитину.
Здавалося, все влаштувалося так просто і легко, а проте серце Гефеля чомусь стискалося і щеміло. Ось тільки допіру він обіцяв Кремеру вислати дитину з концтабору. І той повірив його слову. А якщо тепер він порушить це слово? Якщо він таємно затримає дитину в себе... Цвейлінга тепер вже нема чого боятися.
Гефель дивився на колонку номерів у списку. Кожен номер — то була людина, і лише однієї тут бракувало — дитини. Вона не мала номера. Її немовби й зовсім не існувало на світі. Досить запхнути її в чемодан і... Один бідолаха з тієї тисячі, які після обіду побредуть сумною процесією через ворота, потягне її з собою...
Гефель заплющив очі. Чи не було б точне виконання його обов’язку найкращим виправданням перед його власним сумлінням?
Але в грудях його знову заворушилося болісне почуття провини. Гефеля мучило гнітюче відчуття: здавалося, як тоді, на нього знову дивляться з далекої далини двоє очей, дивляться пильно, з німим докором. Були це очі дитини? Чи, може, очі його жінки?
Ще ніколи за всі роки ув’язнення не почував себе Гефель таким самотнім, як зараз. Він утік від спокусливої пропозиції Цвейлінга. Утік від німого запитання в очах Піппіга. Лише від самого себе не міг утекти, хоч і почував себе занадто слабким для того, щоб виконати це рішення своїми власними силами.
Гефель вийшов з контори і попрямував до Піппіга. Той все ще стояв біля столу, ніби чекав на нього. В повітрі лунало безперервне гудіння літаків. Цього разу, певно, був дуже сильний наліт. Цвейлінг стояв біля наріжного вікна в кутку кабінету і дивився на небо. Швидко глянувши в той бік, Гефель переконався, що Цвейлінг не міг його бачити, і тихо сказав Піппігу:
— Іди за мною!
Вони пішли в куток, де була дитина.
Кропінський, який лишався там, одразу ж підійшов до них. Вся його істота була сповнена напруженого чекання. Троє чоловіків стояли майже впритул один коло одного.
Гефель кивнув головою в напрямку кабінету Цвейлінга:
— Він сказав мені, що дитина може залишитися тут.
— Ага, — сухо зауважив Піппіг, — думає відкупитися, коли все полетить шкереберть. Ач, хитрий собака. А ти, що ти сказав?..
Гефель нерішуче знизав плечима.
Піппіг розсердився:
— Чого ти боїшся? Цвейлінг тепер у твоїх руках, він не викаже тебе.
Гефель, все так само нерішуче, спробував заперечити:
— Якщо ми залишимо дитину, то він подумає, що я пристаю на його умови...
Піппіг відказав:
— А коли й так, нам це байдужісінько.
І він коротко й рішуче промовив:
— Хлопчик залишиться тут!
Зібравши рештки своєї рішучості, Гефель хотів був заперечити, але Кропінський уже поплескував його по плечу:
— Ти — хороший товариш.
Гефель мовчки засунув руки в кишені і стояв, гірко посміхаючись з свого м’якосердя.
Досі ще тривала повітряна тривога.
В бараках в’язні сиділи навпочіпки навколо майже захололих великих груб, які поширювали навколо себе ледь відчутний теплий дух: з паливом було сутужно. Додаткове тепло збиралося від випарів і дихання людей, тісно напханих у ці вузькі приміщення.
Дехто спав, спершись руками об стіл, гамір не заважав їм.
Табір немов вимер, просторий майдан лежав безлюдний і спустілий. Біля воріт теж не видно було жодного вартового.
Лише на кулеметних вишках навколо табору, поглядаючи на небо, переступали з ноги на ногу вартові.
Коло есесівських команд патрулювало четверо в’язнів із санчастини. Спокійно проходили вони поміж казармами, але очі їх були широко розкриті і примічали навколо геть усе. Скільки казарм було зайнято?
Друга група санітарів обходила північну околицю табору, в районі лісу. Звідси відкривався широкий краєвид, навколо простягались простори Тюрінгії. Під невдоволеними поглядами вартових четверо санітарів крокували вздовж огорожі.
Вони теж мали своє завдання: намітити, де саме в дротяній огорожі були місця, найбільш сприятливі для пролому, враховуючи розташування табору, кулеметних вишок і лісу. Радянські стальні каски приховували від вартових пильні погляди санітарів.
Час від часу четверо чоловіків спинялися ніби для того, щоб окинути поглядом обрій, — просто так, бо знудьгувалися від довгого патрулювання. Але насправді кожним таким «невинним» поглядом вони щось оцінювали або вимірювали. Тихенько, щоб не почули вартові есесівці, ділилися один з одним своїми спостереженнями...
Лише після полудня пролунав відбій повітряної тривоги. Сирена сповістила про це протяжним завиванням.
Табір враз ожив. З бараків потоком посунули в’язні.
На кухні забряжчали цебри з запізнілим обідом, злиденна юшка встигла за цей час уже зовсім прохолонути. Біля воріт теж заворушилися люди, невдовзі Рейнебот через мікрофон дав команду вишикувати і вести до воріт транспорт.
Тільки-но пролунав цей наказ, як у маленькому таборі все завирувало, немов у розворушеному мурашнику. Перед стайнями панувало страшне сум’яття. Настала відлига, і змучені люди чалапали по грязюці й калюжах.
Немало зусиль довелося докласти блоковим і штубовим, щоб навести лад в цьому сум’ятті. Люди галасували, штовхалися, напирали один на одного: нарешті, після довгих криків і метушні маршова колона була вишикувана.
На речовому складі видача убогих манатків забрала небагато часу. Немов троє змовників, стояли поряд Гефель, Піппіг і Кропінський. Гефель кожним своїм напруженим нервом почував, що наближається критична хвилина. Він тільки нервово відмахнувся, коли Піппіг запропонував покликати Янковського, щоб той попрощався з дитиною. Він не хотів його бачити, не хотів нічого знати, чути.
— Чоловіче добрий, Андре, не можна ж отак відпустити цього бідолаху...
— Дай мені спокій!
Все тремтіло у Гефеля всередині. Він залишив обох товаришів і зник у конторі.
Піппіг був у розпачі.
— Гайда-но, Маріане, — сказав він нарешті, — побіжи до маленького табору і приведи Янковського...
А Янковський у цей час місця собі не знаходив від хвилювання. Колона мала от-от вирушити, але ніхто не приносив йому маля. Він раз у раз вибігав з колони і починав по-польськи благати круглоголового блокового, щоб той дозволив йому піти до складу.
Блоковий, радий, що йому вдалося нарешті сяк-так вишикувати колону, ніби не чув благань Янковського і нетерпляче штовхав його назад, у стрій. Янковський тремтів усім тілом, немов спіймана в сильце пташка.
Таким і побачив його Кропінський. В страшному збудженні Янковський побіг йому назустріч і міцно вчепився в нього. Рясні сльози текли по його засмученому обличчю. Він ніяк не міг збагнути, що мусить покинути табір без дитини. Кропінський не знаходив слів, щоб утішити нещасного.
— Не плач, брате, — раз у раз повторював він, — маленькому Стефану буде краще у нас, ніж з тобою, повір мені!
Та Янковський тільки сумно хитав головою. Немов живе втілення безмірного смутку, стояв він перед Кропінським. Щоб хоч трохи захистити себе від холоду, він натягнув на вуха смугасту шапку, і вона насунулася йому низько на лоб. Засмальцьований одяг був занадто широкий для нього, на голих худих ногах — грубі дерев’яні черевики. Довгими, обтріпаними на кінцях рукавами смугастої арештантської куртки Янковський раз у раз витирав сльози з невидющих очей.