Убога, жалюгідна подоба людини. У нього лишалася крапля сили в серці лише на те, щоб тихо й покірно благати:
— Віддайте його мені, прошу вас, віддайте його мені.
Він хотів упасти перед Кропінським на коліна, але той міцно притримав його за лікті і струснув, наче хотів цим привести його до тями.
— Не плач, брате, не плач, — умовляв він бідолаху.— Чого ти так побиваєшся? Ти ж не батько дитини.
Янковський обурився:
— Я більше, ніж батько!
В раптовому пориві Кропінський міцно пригорнув до себе нещасного і поцілував його:
— Іди, брате, і хай захистить тебе від усього лихого пречиста матір божа.
Янковський не хотів відпускати його від себе і вчепився в нього, ніби кліщами, але Кропінський не витримав більше цієї муки. Ще раз міцно пригорнув він до серця безпорадного поляка, потім випручався з його обіймів і побіг.
— Брате, брате, — кричав услід йому Янковський.
Але той не хотів більш нічого чути.
Руки Янковського безсило повисли вздовж тіла, і лише тихий жалібний стогін виривався з його уст. Знервований блоковий, побачивши, що поляк знову вийшов з колони, люто накинувся на нього:
— Хай йому біс! Чого це ти тут стовбичиш, як пень, ану — на місце!
Янковський покірно почвалав назад у стрій і повільно, хитаючись, разом з довгою колоною таких же нещасних, змучених людей побрів нагору, до табірного майдану. Серце його краялося від болю.
На майдані знову зчинився страшенний гамір і метушня.
Рейнебот перелічив усю партію в’язнів і вишикував їх, потім ворота відчинилися, і сіра тисячоголова юрба важко й стомлено посунула з табору.
За поспіхом, готуючи транспорт до відправки, Кремер якось зовсім забув про дитину. Тепер, коли сумна процесія тяглася повз нього і Кремер помітив у колоні одного в’язня з мішком на спині, він знову згадав про все.
«Можливо, оце й є той поляк?» подумав він.
Але то був не Захарій Янковський. Янковський брів назустріч своїй невідомій долі без всякого багажу...
Отже, все-таки це сталося! Вороття не було. Стомлений і змучений сидів Гефель у конторі і складав для Цвейлінга список речей щойно відправленого транспорту.
Тимчасом Піппіг зітхнув нарешті з полегкістю. Все гаразд, дитину врятовано! Все ясно! Він почував у глибині душі якесь злодійкувате задоволення, що знову зумів устругнути таку штуку... Кому? Есесівцям? Бідному Янковському? Життю? Лихій долі?.. Він і сам не знав. Все це було занадто складно. І він старався не думати ні про що, а просто радів, що йому вдалося так добре влаштувати це маленьке беззахисне кошенятко.
А Кропінський? Кропінський сидів у потайному куточку, тримаючи хлопчика на руках, і тихо, зовсім тихенько наспівував йому рідних пісень своєї батьківщини.
Гефель приніс Цвейлінгу список виданих речей.
— А ота міль, — сказав Цвейлінг, — мала, певно, вирушити разом з транспортом, правда ж?..
Він випнув нижню губу і висолопив кінчик язика.
Якусь мить Гефель вагався, не знаючи, як краще відповісти, потім відказав:
— Так точно, гауптшарфюрер.
— Ото ж то, а тепер ви повинні мовчати та й інші теж.
— Так точно, гауптшарфюрер.
Цвейлінг скорчив невдоволену гримасу:
— Так точно, так точно, — передражнив він, — навіщо нам обдурювати себе? Через кілька тижнів американці будуть тут, і тоді ви зможете взяти свою міль на руки і сказати американцям: «Цим ми завдячуємо нашому гауптшарфюрерові...»
Гефель зробив над собою зусилля і відповів:
— Так точно, гауптшарфюрер.
Цвейлінг забув про свій приязний тон:
— Чоловіче, оце ваше вічне «так точно»! Зрештою, це ж чистісіньке безумство, що я... коли про це дізнаються, ви всі попадете в бункер. А зо мною нічого не трапиться. Сподіваюсь, це для вас ясно?
— Так точно!
Цвейлінг відкинувся на спинку стільця:
— Отож скажіть вашим людям, хай вони тримають язик за зубами.
— Так точно, гауптшарфюрер...
***
Піппіг приніс дитині чашку теплої ріденької кави, в яку націдив кілька ложок бурякового соку. Малий ковтнув раз і відсунув від себе чашку.
Піппіг важко зітхнув:
— Мені ця штука теж не дуже смакує.
— Чим же ми будемо годувати дитину?— безпорадно знизав плечима Кропінський, — У малого такі тоненькі рученята і такі тоненькі ніжки...
Піппіг обмацав худеньке тільце дитини:
— Авжеж, опецькуватим його ніяк не можна назвати...
— Малій дитині потрібен білий хліб, і цукор, і молоко.
Піппіг розсміявся:
— Молоко? Чоловіче добрий, Маріане! Я ж не матір-годівниця.
Кропінський засмучено похитав головою.
Піппіг почухав обома руками коротко пострижену голову і раптом випалив:
— Ну, ясно, малому треба молока.
— Звідки ж ти його візьмеш?
Проте у Піппіга, здається, уже визрів якийсь план, а якщо він щось вирішував, то не терпів ніяких сумнівів:
— Ризикуєш ти чи я ризикую? Я ризикую! — Це було сказано сердито, проте після цього Піппіг одразу ж нахилився до дитини і ніжно поплескав її по худих рученятах: — От побачиш, мій маленький. Завтра дядько Піппіг піде на великий-великий луг, там пасеться багато корів, і вони роблять му-у-у-у...
Хлопчик посміхнувся.
Піппіг, зрадівши, взяв маленьке личко в свої великі долоні:
— Ти ще навчишся у нас і сміятися, малий.
А здивованого Кропінського він ткнув у плече пальцем:
— І ти прикладеш його завтра до груді, ясно?..
У конторі Гефель в кількох скупих словах розказав про те, як змінилася ситуація.
— Дитина залишиться тут, на складі, цю справу ми вже уладнали з ним, — пояснив він, кивнувши головою в напрямку Цвейлінгового кабінету.
В’язні одразу ж зрозуміли його.
— Не кажіть нікому, що у нас на складі...— не договоривши, він зробив рукою такий жест, ніби прикривав щось. Цим було все сказано.
Після закінчення роботи Гефель сидів сам один за столом. Піппіг кудись пішов. Більшість в’язнів позаповзали вже на нари. За спиною Гефеля сиділи кілька чоловік і про щось шепотілися.
В голові Гефеля снувалися невеселі думки. Немов важкий камінь наліг йому на груди. Він обхопив голову руками і заплющив очі. Гефель давно вже зрозумів, що йому доведеться все пояснити Бохову. Чи, може, він побоїться? Може, сховати дитину і нікому про це не говорити? Ні Бохову, ні Кремеру?
Гефель глибоко замислився. Та ось приглушений шепіт позад нього долинув до його слуху.
***
Під Оппенгеймом американці побудували ще одне передмостове укріплення. Танки прорвалися на схід!
їхні головні підрозділи досягли Майну під Ганау і Ашаффенбургом. Маневрені бої йдуть на схід від Бонна. Гарнізон Кобленца на східному березі знову захоплено. У Бінгені — вуличні бої...
І'ефель прислухався уважніше. Диви-но, як далеко вони просунулися вперед. Як швидко наближається кінець...
«Дитину треба просто заховати і...» знову почав нашіптувати йому внутрішній голос.
Він розплющив очі.
Чи справді він вчинив обдумано й справедливо? Він послухався голосу серця і дав йому перемогти себе. Чи був цей голос сильніший за голос розуму?
Почуття — розум. Розум — почуття...
Немов моряк на кораблі, що лишився без стерна і без вітрил, віддався він на волю своїх роздумів і вагань, марно намагаючись утекти від себе, від своїх думок і сховатися за тисячею виправдань. Чи міг би він... спокійно пройти мимо вируючого потоку, в якому потопала б мала дитина? Ні, він, не задумуючись, кинувся б у воду, і це здавалося б само собою зрозумілим і природним.
Гефель глибоко зітхнув. Бохову? Чи Кремеру? Кому він скаже про те, що вчинив?
***
В 3-му бараці містилися «прикомандировані» в’язні — вони працювали кельнерами в офіцерському казино, на кухні або в кравецькій чи шевській майстерні для есесівців, посильними й прибиральниками в есесівських казармах.
— Добривечір, Карл!— Піппіг сів біля Вундерліха, що працював на есесівській кухні, і хитрувато підморгнув йому.