Більшість новоприбулих в’язнів уже роздяглися.
Висхлі, нужденні фігури, тремтячи під дрібним дощем, що невпинно сіявся з неба, встигли вже поскидати з себе своє жалюгідне лахміття. Цирульники мали постригти їм машинками все волосся на тілі.
Янковський спробував здоровою рукою стягти з себе свій убогий одяг. Поляк з табірної охорони допомагав йому.
Тимчасом двоє в’язнів походжали біля новоприбулих і порпалися в їх речах, час від часу піднімаючи з землі і уважно оглядаючи то який-небудь мішок, то дбайливо перев’язаний мотузком клунок. Янковський переполошився.
— Чого вони там нишпорять?
Поляк з табірної охорони оглянувся на двох своїх товаришів і добродушно засміявся.
— А, це Гефель і Піппіг з речового складу.
І він заспокійливо махнув рукою в бік чемодана.
— Не бійся, тут у тебе ніхто нічого не поцупить. Ну, йди вже, брате, хай тебе пострижуть.
Янковський, обережно ступаючи мокрими ногами по гострих камінцях, посиланих перед лазнею, рушив до цирульників.
Перед входом до лазні шарфюрер знов зчинив страшенний галас і штовханину, підганяючи нову партію в’язнів до великого дерев’яного кадоба. По п’ять, по шість чоловік заразом.
їм звеліли пірнути в дезинфекційний розчин, що вже завонявся від довгого вжитку.
— Гей ви, смердюки, пірнайте з головою в діжку.
І він бив по наголо пострижених головах, які
поспішно занурювалися в смердючу рідину.
— Знову насмоктався! — прошепотів маленький, трохи клишоногий Піппіг, колишній наборщик із Дрездена.
Гефель не звернув уваги на це зауваження. Він пхнув ногою чемодан Янковського.
— Хотів би я знати, що це вони притягли з собою...
Та тільки-но Піппіг нахилився над чемоданом, як Янковський, спотикаючись, кинувся до нього. В очах його світився страх. Він збуджено забелькотів щось до обох в’язнів. Але вони не розуміли по-польськи.
— Як тебе звати? — спитав Гефель.— Прізвище, прізвище!
Це поляк, здається, зрозумів.
— Янковський Захарій, з Варшави.
— Це твій чемодан?
— Так, так, — по-польськи відповів Янковський.
— А що там всередині?
Янковський щось говорив, жестикулював, благально простягаючи над чемоданом руки.
Шарфюрер вискочив з лазні і, люто лаючись, погнав перед собою голих змучених людей. Щоб відвернути його увагу від чемодана, Гефель потягнув поляка до посинілих від холоду людей. Янковський потрапив прямо до рук шарфюрера, той схопив його за плече і увіпхнув у лазню.
Янковський мусив теж пірнути в кадіб, потім його, разом з іншими в’язнями, що боязливо товпилися перед входом у душову, вштовхнули всередину.
Гаряче вогке повітря приємною теплотою обгорнуло їх перемерзлі тіла, і, стоячи під теплими струменями душу, Янковський відчував солодку млість і знемогу у всьому тілі. Ніби зникло кудись на часинку нервове напруження, страх, і його шкіра, здавалося, жадібно вбирала в себе теплоту.
Піппіг зацікавлено присів навпочіпки перед чемоданом і відкрив його. Але в ту ж мить швидко захлопнув кришку і збентежено глянув на Гефеля.
— Що там таке?
Піппіг знову відкрив чемодан, але тільки ледь-ледь підняв кришку, щоб Гефель, нахилившись, міг зазирнути всередину.
— Чоловіче, закривай швидше! — прошипів той, вмить випроставшись, і злякано пошукав очима шарфюрера.
На щастя, той був у лазні.
— Якщо тільки вони пронюхають про це... — прошепотів Піппіг.
Гефель нетерпляче махнув рукою.
— Тягни його звідси! Треба сховати! Швидше!
Немов той злодій, Піппіг скосив очі на лазню і
лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, квапливо побіг з чемоданом у бік якоїсь кам’яної споруди і вмить зник з очей.
У лазні походжав поміж душами, уважно розглядаючи новоприбулих, Леонід Богорський. На ньому були самі тільки тонкі тикові штани, на ногах дерев’яні черевики. Його голі атлетичної будови груди виблискували від води й поту. Росіянин, капо[7], або старший дезинфекційної команди, Богорський, як правило, під час прибуття нових поповнень тримався на задньому плані, але сьогодні шарфюрера можна було не боятися: він розважався біля кадоба.
Під теплими струменями води в серця заляканих і змучених людей вперше з часу прибуття до табору немов вливався спокій. Здавалося, наче вода поступово змивала з них усі тривоги, жах і перенесені страхіття. Богорський добре знав цю чудесну дію душу, це повторювалося щоразу, коли до табору прибував новий транспорт в’язнів.
Богорський був ще досить молодий чоловік, років тридцяти п’яти, не більше. Офіцер-льотчик. Проте ніхто з фашистів у концтаборі не знав цього. Для них він був рядовий російський військовополонений, що його, як і багатьох інших, привезли в Бухенвальд з якогось польового табору. Богорський всіляко намагався зберегти своє інкогніто. Він належав до складу Інтернаціонального табірного комітету — ІТК, — суворо засекреченої організації, про існування якої, крім небагатьох посвячених, не знав жоден в’язень табору, не кажучи вже про есесівців.
Богорський мовчки походжав поміж голими в’язнями. Самої його посмішки було вже досить, щоб новачки почували себе в деякій безпеці. Він спинився перед Янковським, уважно розглядаючи цього худого, як скелет, чоловіка, що, заплющивши очі, ніжився під теплими благодійними струменями.
«Куди полинув він у цю мить думками?» подумав, стиха посміхнувшись, Богорський і спитав його чистісінькою польською мовою:
— Як довго були ви в дорозі?
Янковський, пробуджений раптом від приємних видінь, які занесли його далеко-далеко звідси, злякано розплющив очі.
— Три тижні, — відповів він і теж посміхнувся.
Хоча Янковський з власного досвіду знав, що мовчання для нього найкращий захист, особливо в новому, невідомому оточенні, проте в цю мить він раптом відчув непереборну потребу поділитися з кимось усім пережитим.
Поквапливо, з неспокійно бігаючими очима, він почав розповідати про марш до Бухенвальду. Розказав про всі злигодні, яких їм довелося зазнати. Протягом довгих тижнів, голодні й виснажені, брели вони дорогами, не знаючи ні сну, ні відпочинку. Вночі їх зганяли в полі в один гурт, вони безсило падали на тверду, як камінь, вкриту снігом, промерзлу ріллю, і тісно тулилися один до одного, щоб хоч якось захистити себе від лютого холоду. А другого ранку немало з них вже не могли підвестися на ноги, щоб рушати далі. Тоді конвоїри-есесівці ходили по полю і пристрілювали напівживих людей. Згодом селяни знаходили трупи і закопували їх серед поля. Скільки з цих бідолах знеможено падали на землю, і тоді то тут, то там сухо потріскували постріли з карабінів. І щоразу, коли лунали постріли по живих мішенях, колону гнали вперед бігом.
— Гей ви, свині, бігом! Бігом, бігом!...
Коли Янковський, закінчивши свою розповідь, замовк, Богорський спитав його:
— Скільки ж людей вирушило з Освєнціму?
Янковський тихо відповів:
— Нас було три тисячі...
На обличчі його промайнула покірлива усмішка.
Йому хотілося сказати значно більше. Він відчував потребу розповісти хоч кому-небудь в цьому чужому таборі, що сховане у нього в чемодані, але в цей час шарфюрер наказав забиратися з душової і почав заганяти до лазні іншу групу новаків.
Янковський, похитуючись, пірнув у мокру холоднечу двору.
Чемодан зник!
Гефель, який чекав на поляка, затулив йому рота рукою і прошепотів:
— Цить! Все в порядку.
Янковський зрозумів лише, що він не повинен зчиняти шуму, і втупився в німця очима. Той підганяв його:
— Забирай своє манаття і гайда звідси!
Гефель кинув на руки Янковському його речі і нетерпляче потягнув його до групи в’язнів, що після душу йшли до складу міняти свій брудний одяг на чистий.
Янковський гаряче просив про щось німця. Хоч Гефель і не розумів по-польськи, проте відчув, що той дуже стривожений, і заспокійливо поплескав його по спині.
— Так, так, все гаразд. Іди собі, йди!
Опинившись у юрбі новаків, Янковський хоч-не-хоч