мусив іти з ними до складу.
— Нічого лихого? Зовсім нічого лихого? — по-німецьки запитав він Гефеля.
Той ствердно кивнув.
— Нічого лихого, зовсім нічого лихого...
***
Немов щасливий хлопчисько, що одержав дорогий подарунок, Піппіг з чемоданом у руках біг сходами речового складу.
В надвечірні години ніхто з в’язнів робочих команд не затримувався на складі, де довгими рядами висіли тисячі мішків з цивільним одягом. Один лише літній в’язень, Август Розе, стояв біля довгого стола і рився в якихось паперах.
Він здивовано звів очі на Піппіга, що обережно скрадався мимо нього.
— Що це ти там тягнеш?
Піппіг швидко махнув рукою: мовляв, не питай мене ні про що.
— Де Цвейлінг?
Розе великим пальцем показав на кімнату гауптшарфюрера[8].
— Пильнуй як слід! — поквапливо прошепотів Піппіг і шмигнув у напівтемний куток складу. Розе подивився йому вслід і перевів погляд на засклені двері кабінету гауптшарфюрера, крізь які міг стежити за своїм начальником.
Цвейлінг сидів за письмовим столом над розгорнутою газетою, підперши голову руками. Здавалося, він
дрімав. Але худий, довготелесий есесівець не спав, а думав. Його тривожили останні повідомлення з фронту.
Ось Піппіг знову з’явився біля столу, заспокійливо махнув рукою Розе, навмисно з грюкотом відчинив двері контори, що містилася поруч з кабінетом Цвейлінга, і дуже голосно гукнув:
— Маріане, а спустись-но на хвилинку сюди, тут треба дещо перекласти!
Цвейлінг від несподіванки аж підстрибнув на своєму стільці. Він побачив, що поляк, якого щойно покликали, разом з Піппігом пішов зі складу.
Та тільки-но Цвейлінг відвернувся, як Піппіг зробив Кропінському швидкий знак, і обидва непомітно просковзнули вниз. В найдальшому кутку складу вони шмигнули за високі штабелі мішків з одежею загиблих в’язнів. Тут стояв таємничий чемодан...
Піппіг, нервово й збуджено витягнувши довгу шию понад мішками, ще раз пильно оглянув усе навколо, потер руки і багатозначно підморгнув Кропінському: мовляв, поглянь, що я приніс з собою...
Потім він швидко відкинув кришку чемодана. Самовдоволено засунувши руки в кишені, він тішився тим враженням, яке справив своїм сюрпризом на Кропінського.
В чемодані, згорнувшись клубочком, затуливши личко рученятами, лежала загорнута в лахміття дитина. Хлопчик років трьох на вигляд, не більше.
Кропінський присів навпочіпки і мовчки втупився очима в дитину. Хлопчик не ворушився. Піппіг ніжно провів рукою по його маленькому тільцю.
— Бач, яке кошеняточко! Приблудилося до нас.
Він узяв маля за плече, хотів повернути його до себе, але воно злякано зіщулилось і відсахнулось від нього.
Нарешті Кропінський заговорив.
— Бідне малятко, — промовив він по-польськи, — звідки ж ти прибуло сюди?
Почувши знайомі звуки польської мови, дитина витягла вперед тоненьку шийку, як комашка, що виставляє щупальці. Побачивши цей боязкий рух, обидва чоловіки страшенно розхвилювались; мов зачаровані, стояли вони і не зводили очей з хлопчика. На вузенькому личку його був суворий вираз людини, що багато пережила на своєму віку, очі дивилися не подитячому серйозно. Хлопчик у німому чеканні позирав на незнайомих чоловіків. Вони стояли перед ним, затаївши дух.
Розе, що аж палав з цікавості, не витримав. Він і собі потихесеньку прокрався в куток і враз став перед Піппігом і Кропінським.
— Що це тут у вас таке?
Здригнувшись від несподіванки, Піппіг швидко обернувся і прошипів здивованому Розе:
— Чи ти здурів? Навіщо ти приліз сюди? Забирайся звідси! Чи, може, ти хочеш, щоб Цвейлінг застукав
нас тут?
Розе махнув рукою.
— Він куняє.
Потім зацікавлено нахилився над дитиною і пропищав тоненьким голосом:
— Диви-но, яка гарненька лялька!
В цей час у кутку при вході, біля довгого стола, стояло кілька новачків, що прийшли здавати всякі дрібнички: обручки, в’язки ключів тощо.
В’язні з робочої команди під наглядом капо Гефеля складали все це добро в паперові мішечки.
Коло нього стовбичив Цвейлінг. Завжди напівроззявлений рот надавав його тупому обличчю зовсім пришелепуватого виразу.
Безладно навалена купа речей, видно, не зацікавила його, і він відійшов від стола.
Гефель провів есесівця поглядом: недбала розхитана хода робила його худу постать схожою на кривий гвіздок. Цвейлінг почвалав до свого кабінету.
Нарешті Гефель упорався з новачками і міг подбати про дитину.
Розе, який знову підійшов до стола, затримав його:
— Якщо ти шукаєш Піппіга...— з виразом жадібної цікавості на обличчі він показав рукою в найдальший куток приміщення.
Гефель коротко відказав:
— Я знаю. Про це нікому нічичирк, ясно?
Розе, здавалось, обурився.
— За кого ти мене маєш? Хіба я донощик, чи що?
Він ображено подивився вслід Гефелю.
Інші в’язні, що зацікавлено прислухалися до їх розмови, почали розпитувати, в чім річ, але Розе мовчав. Він з таємничою усмішкою попрямував до контори...
Хлопчик сидів у чемодані, а Кропінський, стоячи перед ним навколішках, пробував розворушити його і витягти з нього хоч слово.
— Як тебе звуть? Скажи мені. Де тато? Де мама?
До них підійшов Гефель. Піппіг безпорадно прошепотів:
— Ну що нам робити з малим? Якщо вони пронюхають про нього, вони ж уб’ють його.
Гефель теж опустився на коліна, допитливо вдивляючись в обличчя дитини.
— Він мовчить, — розпачливо пояснив Кропінський.
Здавалось, поява ще одного незнайомого чоловіка
зовсім налякала маля, воно смикнуло за свою подерту куртку, але обличчя його лишалося все таким же нерухомим. Можна було подумати, що хлопчик взагалі не вміє плакати.
Гефель міцно стискував тремтячі ручки дитини в своїх руках.
— Хто ти такий, маленький?
Маля ворухнуло губками і ковтнуло слину.
— Він просто голодний, — з полегкістю випалив Піппіг.— Я зараз побіжу, роздобуду що-небудь для нього.
Гефель підвівся на ноги і глибоко зітхнув.
Троє чоловіків безпорадно дивилися один на одного. Гефель нервовим рухом зсунув шапку з лоба на потилицю.
— Так... так, так... звичайно...
Піппіг зрозумів це як схвалення його наміру і хотів уже був побігти. Але ці позбавлені будь-якого змісту слова Гефеля були просто спробою якось сформулювати свої безладні думки, висловити те, що було в нього зараз на серці. Що буде з цим хлопчиком? Що вони з ним робитимуть? На якийсь час маля, мабуть, залишиться тут. Гефель спинив Піппіга і мовчки обдумував щось.
— Зроби для нього постіль, — сказав він Кропінському, — Візьми кілька старих пальт, поклади он там У кутку...— Він запнувся.
Піппіг запитливо глянув на нього. На обличчі Гефеля відбився раптовий переляк.
— А що, як хлопчик заплаче?..
Гефель стиснув руками лоб.
«Маленькі діти часто лякаються, і тоді вони плачуть... Прокляття!..» промайнуло в його голові. Він втупився очима в личко маляти. Дивився довго-довго. «А може... може, воно взагалі не вміє плакати?» Він схопив дитину за плечі і ніжно струснув її.
— Не можна плакати, чуєш? Інакше прийдуть есесівці.
І вмить обличчя маляти змінилося до невпізнанності. Хлопчик вирвався з рук Гефеля, знову кинувся в чемодан і скрутився на дні клубочком, злякано затуливши личко руками.
— Маля знає, почім ківш лиха, воно не плакатиме, — вирвалося у Піппіга.
Щоб перевірити своє припущення, він опустив кришку чемодана. Чоловіки прислухались. З чемодана не долинало ані звуку.
— Ну, все ясно, —повторив Піппіг, — воно добре знає, що не можна плакати.
Він знову відчинив чемодан, маля не ворушилось. Кропінський підняв його, і воно повисло на його руках, немов скоцюрблена комашка. Троє чоловіків розгублено дибилися на цю дивну істоту.
Гефель узяв дитину з рук Кропінського і, роздивляючись, повертав її туди й сюди.
Хлопчик притиснув до голови ноги і міцно затулив обличчя рученятами. Наче немовля, щойно вирване з материнської утроби, або жук, який прикидається мертвим. Вражений до глибини душі, Гефель знову передав це дивне створіння Кропінському, той пригорнув маля до себе і почав шепотіти йому якісь заспокійливі польські слова.