— Дитина, напевно, сидітиме тихо, як миша, — похмуро промовив Гефель. Губи його були міцно стулені.
І знову троє чоловіків перезирнулися між собою. Кожен з них сподівався, що його сусіда візьме на себе якесь рішення в цьому незвичайному випадку. Побоюючись, щоб Цвейлінг часом не почав шукати їх, Гефель потягнув за собою Піппіга.
— Ходімо, нам треба вже йти.
І, звертаючись до Кропінського, додав:
— Лишайся тут, поки ми виберемося звідси.
Кропінський поклав нерухомий живий клунок назад у чемодан, руки його тремтіли, коли він із старих пальт готував для дитини постіль. Ніжно поклав він на неї хлопчика, укрив його і хотів обережно відірвати його ручки від обличчя. Він відчув при цьому слабенький опір дитини, очі маляти були судорожно заплющені.
Коли трохи згодом в куток непомітно прослизнув Піппіг з чашкою кави і шматком хліба в руках, Кропінському вже вдалося настільки заспокоїти нещасне маля, що воно знову розплющило очі. Кропінський посадив хлопчика і подав йому алюмінійову чашку. Піппіг підбадьорливо простягнув йому скибку хліба. Але маля не взяло її.
— Воно боїться, — зауважив Піппіг і всунув хліб йому в ручки, — їж, дурнику, — привітно кивнув він.
— Тепер ти повинен поїсти, заснути і нічого не боятися, — шепотів Кропінський.— Добрий дядько Піппіг дбатиме про тебе, і я теж, і я заберу тебе з собою у Польщу, — Він, посміхаючись, показав на себе: — У мене є там маленький будиночок.
Хлопчик звів серйозні очі на Кропінського, напружена увага відбилася на його худенькому личку. Ось він трошки розкрив рот. Несподівано, наче маленьке звіреня, він швидко заповз під пальто. Якусь мить обидва чоловіки чекали. Потім Кропінський обережно підняв пальто. Маля, лежачи на боці, жадібно жувало хліб. Кропінський знову ніжно укрив його, і чоловіки пішли із закутка, добре замаскувавши його цілим штабелем мішків. Вони пильно прислухалися. Але все було тихо.
Коли вони підійшли до столу, в’язні команди вже збиралися на вечірню перевірку. Робоча команда складу належала до числа «привілейованих»: в’язні працювали тут довше, ніж в інших командах, і тому їм дозволялося не брати участі в загальній табірній перевірці на майдані.
Начальник команди, нижчий есесівський чин, перелічував їх просто на робочому місці і потім давав звіт рапортфюреру, який приплюсовував цю цифру до загального числа всіх в’язнів концтабору. Цвейлінг тільки-но показався на порозі свого кабінету, як Піппіг і Кропінський швидко прошмигнули перед його носом і стали в стрій. Гефель, щоб приховати пізній прихід обох своїх товаришів, ламаючи комедію перед гауптшарфюрером, удавано сердито пробурчав:
— А вам, мабуть, треба посилати окреме запрошення, чи що?
Тримаючи шапку в руці, він виструнчився перед Цвейлінгом і браво доповів:
— Команда речового складу в кількості двадцяти в’язнів до перевірки готова!
Після цього Гефель теж став у шеренгу.
Цвейлінг, тикаючи в кожного пальцем, перелічив в’язнів.
Нерви Гефеля були напружені до краю. Схвильовано прислухався він до того, що робиться в кутку за штабелями мішків. А що, як дитина все-таки злякається і заплаче?..
Перелічивши всіх, Цвейлінг недбало махнув рукою, цей жест означав команду: «Розійтись!» В’язні почали розходитись, кожен повернувся до своєї роботи. Один лише Гефель все ще стояв на місці: він не помітив, коли Цвейлінг дав знак розійтися.
— Що з вами? — спитав його есесівець своїм безбарвним хрипким голосом.
Гефель здригнувся, ніби раптово пробуджена від сну людина.
— Нічого, гауптшарфюрер.
Цвейлінг підійшов до стола і підписав рапорт.
— Про що це ви так задумалися допіру? — Це мало звучати привітно й поблажливо.
— Та так, нічого особливого, гауптшарфюрер.
Цвейлінг висолопив язика і притиснув його до нижньої губи: це він так посміхався.
— Ви були вже, мабуть, у думках дома, га?
Гефель знизав плечима.
— Як це так? — здивовано спитав він.
Цвейлінг не відповів. Багатозначно посміхаючись,
він попрямував до свого кабінету. Скоро по тому він вийшов із складу, щоб здати рапорт. На ньому було коричньове шкіряне пальто, вірний знак того, що він сьогодні більше не повернеться сюди. Ключ від складу Гефель після закінчення роботи здавав вартовому біля воріт.
В конторі в’язні тісно з’юрмилися навколо Гефеля і зацікавлено розпитували його, про що це базікав допіру Розе. Той почав галасливо виправдуватися, розповів, як вичитав йому Гефель.
— Я не хочу встрявати в цю халепу.
В’язні загомоніли, перебиваючи один одного.
— Але де ж ця дитина?
— Тихо! — заспокоїв їх Гефель і обернувся до Розе.— Ніхто з нас не хоче встряти в халепу. Дитина залишиться тут лише на одну ніч, завтра відправимо її звідси.
В’язні захотіли подивитися на хлопчика. Вони тихенько пробралися в куток. Кропінський обережно підняв пальто. Зазираючи через плечі тих, що стояли попереду, в’язні розглядали малятко. Хлопчик лежав скорчившись, немов личинка хруща, і спав. Ніби сонячний промінь пробіг по обличчях в’язнів: давно вже ніхто з них не бачив дітей. Всі дивувалися: «Диви-но, справжній маленький чоловічок...»
Гефель дав їм надивитися досхочу. Кропінський аж сяяв, показуючи свій скарб. Він знову ніжно укрив заснулого хлопчика пальтом, коли в’язні навшпиньки пішли із закутка.
Цього вечора вони довго тинялись без діла по складу й по конторі, збирались біля довгого стола, стиха розмовляючи між собою, і раділи, хоч ніхто з них не міг би, мабуть, сказати, чого він радіє. Найщасливішим серед них почував себе Кропінський.
— Це ж дитина з Польщі!—раз у раз посміхаючись, говорив він, і в голосі його звучала невимовна гордість.
***
Піппіг помітив, що Гефель чомусь уникає його. По закінченні роботи, прийшовши до свого барака, він сів за стіл біля Гефеля і дивився, як той без всякого апетиту сьорбає захололу юшку. Гефель відчув німе запитання в мовчанні Піппіга, роздратовано шпурнув у миску ложку й підвівся з-за столу.
— Хлопчика треба відправляти далі?
Гефель відмахнувся від Піппіга, мовчки пробрався крізь ряд в’язнів, що тісно один коло одного сиділи за столом, і попрямував до умивалки, щоб сполоснути миску. Піппіг і собі пішов слідом за ним. Тут вони лишилися наодинці.
— Куди ж ти хочеш його переправити?
Оці вічні запитання! Гефель невдоволено насупився.
— Ах, дай ти мені спокій!
Піппіг ображено замовк. Гефель ще ніколи не розмовляв з ним таким тоном. Той відчув це і, чи то гніваючись, чи то намагаючись виправдатись, провадив далі так само різко:
— У мене є для цього підстави. Завтра вранці дитини тут не буде. І не питай мене ні про що!
І він вийшов з умивалки. Піппіг ще якусь мить залишився там. Який гедзь укусив Гефеля?
А тимчасом Гефель швидко вийшов з барака. Надворі все ще сіялася мжичка, що проймала до самих кісток. Гефель здригнувся й пересмикнув плечима. Він розкаювався, що так грубо обійшовся з Піппігом. Проте він ніяк не міг розповісти цьому славному хлопцеві про те, що примусило його прийняти таке рішення, бо все це треба було зберігати в найсуворішій таємниці.
Ні Піппіг, ні інші його товариші не знали про те, що колишній фельдфебель берлінського гарнізону рейхсверу[9] і член тодішнього комуністичного партійного осередку Гефель тут, у концтаборі, був одним з військових інструкторів і організаторів інтернаціональних груп Опору. Ніхто й гадки не мав про це. Інтернаціональний табірний комітет з часом перетворився на центр руху Опору. На перших порах комуністи концтабору об’єдналися в Інтернаціональний табірний комітет, — скорочено ІТК, — як представники кожен своєї національності, щоб серед десятків тисяч зігнаних докупи в’язнів виділити і згуртувати колектив людей, який добивався б взаємного розуміння між різними національностями і з допомогою кращих серед них пробуджував би почуття солідарності, якого напочатку зовсім не було поміж в’язнями концтабору.