Серед в’язнів-німців було декілька блоків, владу в яких захопили професіональні карні злочинці. Серед цих в’язнів знов-таки була велика кількість таких, які заради особистих вигод всіляко запобігали перед есесівцями, вони діяли заодно з блокфюрерами і начальниками команд, ставали донощиками і шпигунами.
Серед політичних в’язнів різних національностей, розкиданих по всіх бараках, також зустрічалися непевні елементи, для яких своя власна шкура була значно дорожча за життя й безпеку всіх товаришів.
До того ж, не кожен з тих, хто носив червоний трикутник на рукаві, був справді політичним, тобто свідомим антифашистом. Невдоволені скиглії та інші небажані для фашистського уряду особи, заарештовані гестапо, теж діставали червоний трикутник політичних в’язнів, і в бараках політичних можна було зустріти кого завгодно, починаючи від тих, що потрапили сюди за небажані для фашистів нарікання, аж до прихованих справжніх бандитів, і багато кому з цих людей більше пристало б носити не червоний, а зелений трикутник професіонального злочинця.
Поміж в’язнями-німцями та іноземцями — поляками, росіянами, голландцями, чехами, датчанами, норвежцями, австрійцями тощо, — зважаючи на різницю в мовах і всілякі інші перешкоди, попервах не було ніякого взаєморозуміння. Комуністам, які згуртувалися в ІТК, довелося подолати чимало труднощів, перш ніж їм пощастило розвіяти недовіру іноземців, яким дуже нелегко було звикнути до того, щоб вбачати в німецьких в’язнях своїх товаришів. Уперта, суворо законспірована, дуже небезпечна робота товаришів з ІТК була конче потрібна також для того, щоб пробудити в тисячах в’язнів думку про необхідність контакту й взаємної підтримки і завоювати їхнє довір’я.
В кожному бараці, заручившись підтримкою гідних довіри людей, діяли довірені особи членів комітету — зв’язкові, і ІТК поступово вдалося завоювати тверді позиції серед в’язнів. Комітет діяв так обережно, що жодна людина й гадки не мала про існування цілої підпільної організації.
Жоден товариш з ІТК не займав будь-якої відповідальної посади у внутрішній адміністрації концтабору, вони намагалися не привертати до себе нічиєї уваги. Трималися дуже скромно й непомітно: Богорський працював у дезинфекційній команді; Кодічек і Пшібула, як фахівці, — в оптичному бараці; ван-Дален — простим санітаром у ревірі[10]; француз Ріоман — кухарем в есесівському казино, де всі офіцери-гурмани дуже високо цінили його кулінарні здібності; Бохов — помічником писаря у 38-му бараці. Саме тут, в конторі 38-го барака, і знайшов собі надійний притулок колишній депутат ландтагу від комуністичної організації Бремергафена, на якого була покладена в концтаборі така небезпечна підпільна робота. Завдяки своєму каліграфічному почерку Бохову вдалося завоювати прихильність дурного, як пень, унтершарфюрера — начальника їхнього блока.
Бохов повинен був красивими друкованими літерами виводити для нього на картонних картках десятки глибокодумних афоризмів. І Бохов старанно писав: «Моя честь — це вірність», «Народ, рейх, фюрер!» Унтершарфюрер збував ці картки серед своїх знайомих, зробивши з них для себе вигідне додаткове джерело прибутків. Йому й на думку не спадало, що його вправний писар може бути чимось іншим, ніж простим «безневинним» в’язнем.
Саме Бохов на одній з нарад ІТК і запропонував призначити Андре Гефеля військовим інструктором підпільних груп Опору.
«Я добре знаю його, ми багато років працювали разом, я поговорю з ним».
Рік тому, коли Бохов після вечірньої перевірки відкликав Гефеля набік, у відлюдне місце, — бо те, що Бохов мав сказати йому, не повинна була чути жодна жива людина, — надворі мрячило так само, як і сьогодні. П’ятдесятилітній Бохов, сховавши руки в кишені, важко ступав поруч з струнким, на десять років молодшим за нього Гефелем. Його звучний, приглушений голос ніби й досі ще лунав у вухах Гефеля. Фраза за фразою, продумані й короткі, — Бохов боявся сказати більше того, що мав знати Гефель.
— Ми повинні підготуватися, Андре... на випадок кінця... утворити інтернаціональні бойові групи... ти розумієш мене?.. Зброя...
Гефель здивовано звів очі на Бохова, але той різко махнув рукою, щоб він ні про що не питав.
— Поговоримо про все пізніше, не тепер.
І на закінчення Бохов додав:
— Ти ні в якому разі не повинен привертати до себе уваги, ясно?
Це було рік тому, і відтоді все йшло гаразд. За цей час Гефель дізнався, звідки береться зброя, про яку тоді не хотів говорити Бохов. В’язні таємно виготовляли холодну зброю в майстернях концтабору. Радянські військовополонені виточували на токарних верстатах веймарських військових заводів, на яких вони змушені були працювати, ручні гранати і тайкома проносили їх у концтабір, а фахівці, що працювали в ревірі і в патологічному відділенні табору, винайшли спосіб, як з різних хімікалій робити потрібну суміш для вибухового заряду гранат.
Про все це добре знав тепер Гефель, і коли вечорами, в потайному відлюдному місці, він навчав товаришів з бойових груп, як треба користуватися зброєю, особливо радів він з того, що міг навчати їх на пістолеті вальтер. Цей пістолет було украдено у другого лагерфюрера Клюттіга під час пиятики в есесівському офіцерському казино. Отак собі простісінько украдено одним з в’язнів, який прислуговував гульвісам-есесівцям. Винуватця так і не знайшли, бо навіть такому запеклому ворогові комуністів, як Клюттіг, не могло спасти на думку, що хто-небудь з в’язнів міг зважитися на такий відчайдушний вчинок. Підозра Клюттіга впала на одного есесівця, що пиячив разом з ним.
Яке ж треба було мати залізне самовладання тому, хто це зробив, щоб, повертаючись із казино у табір разом з командою в’язнів-кельнерів, пронести крізь ворота мимо вартових есесівців схований під арештантським смугастим одягом пістолет!
Щоразу, коли Гефель тримав у руках цю дорогоцінну зброю, коли він крадькома витягав пістолет із схованки і ховав його під одягом, щоб іти на півгодинне військове навчання, — через табір, мимо товаришів, які, ні про що не догадуючись, віталися з ним, мимо вартових есесівців, — і відчував дотик холодного металу до свого тіла, він згадував про того сміливця...
Поки що все йшло гаразд!
І раптом у таборі з’являється ця маленька дитина! З’являється так само таємно, як тоді оцей вальтер 7,65 мм, і так само, як тоді, це наражало всіх на страшну небезпеку. І він не міг нікому про це розказати, ні з ким порадитись — хіба що з одним-єдиним Боховим. Ті кілька кроків, які відділяли Гефеля від 38-го барака, здалися йому дуже довгою дорогою. Ніби важкий камінь наліг йому на груди. Можливо, він повинен був чинити інакше? Іскорка життя, що жевріла в цій крихітній істоті, якимсь чудом перелетіла через дротяні загорожі страшного табору смерті, де було замучено і спалено живими тисячі людей... Хіба не його святий обов’язок оберігати цю крихітну іскорку, щоб важкі ковані чоботи не затоптали її?..
Гефель спинився, задумливо втупився у блискучу мокру брущатку під ногами. Не могло бути нічого більш само собою зрозумілого, ніж таке рішення. Але це було б природно скрізь, де завгодно! Тільки не тут, у концтаборі. Про це й думав він зараз.
На мить уявив він собі всі ті страхіття, що загрожували тому слабенькому вогнику, який жеврів у потаємному куточку концтабору, але одразу ж одігнав від себе похмурі думки. Можливо, Бохов щось порадить йому?..
38-й барак — одноповерхову кам’яну будівлю — спорудили уже згодом, через кілька років після заснування концтабору: всі старі бараки були дерев’яні. Як і всі інші кам’яні бараки, він був розділений перегородками на п’ять окремих приміщень, одне з них правило за спальню.
В тому, що капо речового складу з’явився в чужому бараці, не було нічого дивного, і тому, коли Гефель увійшов до приміщення, в’язні не звернули на нього ніякої уваги.