Проте на цей раз смерть виявилася милостивою. Давно вже поклала вона свою рятівну руку на це, колись таке веселе й життєрадісне, серце...
В’язні в сусідніх камерах немов поприлипали до дверей. Ось вони почули, як з грюкотом замкнулися десь поряд двері, і злякано подалися назад, коли поквапливі кроки протупотіли повз їхні камери. Довго ще після того, як скрізь навколо знову залягла нічна тиша, стояли вони, важко дихаючи, шукаючи у темряві один одного очима і не говорили ані слова. Але думки стривоженим роєм снувалися в їх головах.
Вже рано-вранці блокові, іцо принесли Кремеру рапорти для перевірки, засипали його запитаннями.
— Що сталося сьогодні вночі в маленькому таборі?
— Кажуть, Клюттіг був у шістдесят першому бараці...
— Правда, ніби він шукав дитину?
Щоб мати змогу поговорити з Кремером, Бохов сам поніс рапорт замість Рункі. Він приєднався до блокових, що аж палали з цікавості, і, беручи участь у загальній розмові, в такий спосіб міг непомітно доручити Кремеру роздобути для нього повну інформацію про все, що сталося.
— Піди-но в маленький табір і довідайся, що там трапилось, — попросив він.
Кремер сприйняв його прохання як наказ, забурчав щось, щоб не так впадало у вічі, і вдав, ніби зовсім не цікавиться всією цією історією. А тимчасом і в нього так само, як і в Бохова, тривога і невідомість гризли душу, бо в сітці, натягнутій над Гефелем, Кропінським, Піппігом та іншими заарештованими в’язнями зі складу, над чотирма бідолашними поляками з 61-го барака, ба навіть над підпільним комітетом і усією організацією, цієї ночі знову було прорвано одну петлю, і всі вони, що ховалися під її захисним плетивом, за всяку ціну повинні були напевно дізнатися, чи справді існує цей розрив.
І цього ранку, як завжди, звідусіль потяглися до майдану в’язні. Як завжди, велетенський багатотисячний квадрат вишикувався рівними рядами точно один за одним, рівняючись направо, і, як завжди, після Рейнеботової команди:«Робочі команди, кроком руш!» — весь стрій враз розпався на безліч великих і маленьких груп, частина яких у супроводі озброєного карабінами конвою, тримаючи в руках шапки, промарширувала через ворота, тимчасом як інші рушили з майдану вниз, у напрямі до табірних майстерень і різних адміністративно-господарських служб.
Але з учорашнього дня ніби свіжий струмінь повітря повіяв над вершиною гори, і тисячі легень жадібно вдихали його. Десь далеко звідси відбувалися якісь події. Звідкись здалеку сунули сюди танки, аж земля двигтіла, і тисячі змучених людей на вершині гори відчували це двигтіння, немов відголоски далекого землетрусу. Відтоді, як по табору розлетілася чутка про загальну евакуацію, все те, гцо досі лише можна було побачити на залапаній географічній карті, почути з фронтових повідомлень по радіо, враз перетворилося на дійсність, до якої вони були безпосередньо причетні.
Клюттіг, Рейнебот, начальник по трудовій повинності і ціла зграя блокфюрерів, широко розставивши ноги і взявшись руками в боки або заклавши їх за спину, стояли за кованими залізними ворітьми і мовчки дивилися на нестримний потік робочих команд, який пропливав повз них. В пильних поглядах, що ковзали по стрижених головах в’язнів, десь глибоко притаївся страх.
Команда за командою, в’язні проходили мимо них, виструнчені, з шапками в руках, дивлячись прямо перед собою.
Нічим не впадаючи в очі, в цій безіменній смугастій масі проходили, чітко карбуючи крок, і численні члени підпільних груп Опору. Їхні пальці, що тепер міцно трималися за держаки лопат, не раз і не два в глибині підвалу таємно обхоплювали Приклад карабіна так, як їх навчав їхній військовий інструктор, що мучився зараз у камері бункера, повз який вони марширували. І вони гордо несли на плечах свої голови, і за чолом кожного з них, немов за захисним щитом, ховалися їхні справжні думки. В найпотаємнішій глибині серця вони вже бачили себе творцями того майбутнього, яке було так близько від них, що, здавалося, досить простягти вперед руку — і ти доторкнешся до нього... Але поки що їхні руки ще міцно притискувалися до тіла по команді струнко. І вони знали, які думки снуються в головах тих, мимо кого вони проходили зараз, супроводжувані їх пильними поглядами. Думки їх катів і їхні власні думки були зараз такі далекі одні від одних, немов небесні тіла у світовому просторі, але що буде, коли вони раптом зіткнуться?
О Бухенвальде, ми не скаржимось нікому,
Яка би доля не чекала нас,
Ми скажем «так» життю, наперекір усьому,
Бо ще настане день — свободи час...
Як завжди, табірна пісня і сьогодні літала над стриженими головами в’язнів, вона рвалася вперед, мов прапор, коли команди йшли на роботу...
Ще перш ніж промарширувала через ворота остання робоча команда, Клюттіг з Рейнеботом пішли з майдану і попрямували до кабінету рапортфюрера. Вони не впускали нікого до кімнати.
Клюттіг, застогнавши, опустився на стілець: він знову переживав у думках свою нічну невдачу.
— Ця наволоч, певно, одразу ж догадалася про все, коли я прийшов у табір, — похмуро пробурчав він, — Хіба я міг стати невидимкою?
Рейнебот поклав на стіл журнал з рапортами.
— А може, вони обдурили твого Гая, і шістдесят перший барак — просто вигадка?
Клюттіг випростався на стільці і огризнувся:
— А хто порадив мені звернутися до гестапо?
Рейнебот почав виправдуватися:
— А хіба я тобі зразу не казав, що вони шпурлятимуть цього малого вилупка, як м’яч, з місця на місце, і ти ганятимеш по колу, наче сліпа вівчарка?
Він запалив сигарету.
— Ти повинен схопити оцих хлопців, що є в списку, як наказав тобі Шваль, тоді ти принаймні матимеш щось істотне в руках.
— Цей мерзотник таки пошив мене в дурні, — сердито пробурчав Клюттіг. — Я ще повинен допомагати йому непомітно прибрати сміття...
— А це непогано придумано, — зауважив Рейнебот, підходячи до карти.
Якусь мить він уважно розглядав її, потім витяг шпильку з кольоровою головкою, що стирчала біля населеного пункту Трейза, і встромив її далі, біля пункту, позначеного на карті як Герсфельд. Звичним рухом засунувши великий палець за борт мундира, він задумливо забарабанив по ньому. Потому він обернувся і глянув на Клюттіга. Той добре помітив, які маніпуляції проробив Рейнебот з шпилькою. Рейнебот недбало сів за письмовий стіл, широко розставив ноги і сперся на нього руками.
— Взагалі я такої думки, що наш дипломат багато в чому правий...
Клюттіг так рвучко підняв голову, що в нього заболіла потилиця. Він підвівся з стільця, рушив до Рейнебота і спинився перед столом.
— Ти хочеш цим сказати...
Вони вп’ялися один в одного гострими поглядами.
— Авжеж, — насмішкувато промовив Рейнебот, — дипломат номер два...
Рейнебот глузливо посміхнувся.
Клюттіг щосили загорлав на нього.
— А хто оце допіру стукав себе кулаком у груди: «Поки на мені цей мундир...»
— Ото ж то й воно, — озвався Рейнебот, — хто знає, доки ще ми носитимемо його...
Клюттіг злісно випнув уперед підборіддя, на товстих скельцях його окулярів спалахнули вогники.
— Отже, мій хоробрий соратник також кидає мене напризволяще...
Він щосили ударив кулаком по столу:
— Я лишуся тим, чим був, поки живу!
Загасивши в попільничці сигарету, Рейнебот легко
скочив з місця.
— Я також, пане гауптштурмфюрер, тільки... — він хитрувато примружив око і високо звів брови, — тільки в зв’язку зі зміною обставин...
При цьому він провів пальцем по карті.
— Герсфельд — Ерфурт — Веймар... — І він цинічно посміхнувся просто в обличчя Клюттігу. — Сьогодні у нас друге квітня. Скільки днів нам ще лишилося? Скільки?
Немов якийсь фокусник, він розчепірив перед очима Клюттіга всі десять пальців.
— Чи стільки? — Він стиснув у кулак праву руку. — А може, стільки? — І він почав підгинати палець за пальцем на лівій руці. — Вивчати англійську мову і бути напоготові, — повторив він те, що говорив уже колись.