Бохов сидів за столом блокового і писав рапорт для завтрашньої ранкової перевірки.
Гефель насилу пробрався крізь переповнене приміщення і підійшов до Бохова.
— Вийди-но зі мною на хвилинку...
Бохов мовчки підвівся, накинув пальто, і вони вийшли з барака. Надворі заговорили не зразу. Лише коли ступили на широку стежку, що вела до ревіра, по якій ще снувало немало в’язнів, Гефель почав:
— Мені треба з тобою поговорити.
— Щось важливе?
— Так.
Вони розмовляли тихо, намагаючись не привертати до себе нічиєї уваги.
— Розумієш, один поляк, Захарій Янковський, привіз сюди з собою малу дитину...
— І ти називаєш це важливим?
— Дитина зараз у мене, на складі.
— Що?!
— Я заховав її в себе.
В темряві Гефель не міг розглядіти обличчя Бохова. Якийсь в’язень, що, низько нахиливши вперед голову, щоб сховати обличчя від густої мжички, швиденько біг їм назустріч від ревіра, наштовхнувся на них. Бохов спинився.
— Хлопче, та ти збожеволів, чи що?
Гефель підняв руки.
— Дозволь пояснити тобі, Герберт...
— Я не хочу нічого знати.
— Ні, ти повинен це знати, — наполягав на своєму Гефель.
Гефель добре знав Бохова — той завжди був твердий і невблаганний. Вони рушили далі, і Гефеля раптом прорвало. Він схвильовано заговорив:
— У мене в самого є син, йому тепер уже десять років. А я його ще ніколи не бачив.
— Сентиментальність! Адже тобі було якнайсуворіше наказано не встрявати ні в які ризиковані справи. Ти що, забув про це?
Гефель пробував виправдовуватися:
— Якщо дитина потрапить до рук есесівців, вона пропала! Не можу ж я потягти маля до воріт і сказати: нате, беріть, ось що ми знайшли в чемодані...
Непомітно для себе вони майже дійшли до ревіра, повернулися і попрямували тією ж дорогою назад.
Гефель відчув холодну невблаганність, що йшла від Бохова, і докірливо кинув йому:
— Чоловіче, Герберт, невже в тебе немає серця в грудях?
— Я терпіти не можу ніякої сентиментальності!
Ці слова вирвалися у Бохова несподівано голосно.
Він враз замовк, сам злякавшись своєї необережності, і вже значно тихше вів далі:
— Немає серця в грудях? Тут ідеться не про одну дитину, а про життя п’ятдесяти тисяч чоловік!
Гефель, глибоко схвильований, мовчки йшов поруч нього, він не мав що заперечити на ці слова Бохова.
— Ну що ж, хай буде так, — заговорив він нарешті, пройшовши ще кілька кроків, — тоді я завтра ж уранці віднесу дитину до воріт і здам есесівцям.
Бохов заперечливо похитав головою.
— Тобі що, одної дурниці мало?
Гефель не в жарт розсердився.
— Одне з двох: або я сховаю дитину, або видам її!
— Ото ще мені стратег...
— А що ж мені робити? — Гефель витяг руки з кишень і безпорадно простяг їх до Бохова. Бохов боявся, що хвилювання Гефеля передасться і йому.
Щоб заспокоїти товариша, він сказав своїм діловим і трохи холодним тоном:
— Я чув у конторі, що скоро звідси відправляється транспорт, і сам подбаю про те, щоб того поляка теж відправили з ним. Ти передаси йому дитину.
Гефель здригнувся, почувши про це суворе рішення. Бохов спинився, підійшов майже впритул до Гефеля, зазирнув йому прямо в очі.
— Що ж можна ще зробити?
Гефель важко зітхнув. Бохов розумів, що діється зараз в душі товариша.
Тут, у концтаборі, понад усе для них був обов’язок. Чи міг він, Бохов, якого ІТК призначив відповідальним за підготовку підпільних груп Опору, допустити, щоб заради одної дитини наражався на небезпеку військовий інструктор бойових груп або й самі ці групи? А то навіть і все підпільне керівництво організації, створене ціною таких величезних труднощів? До того ж, це могло загрожувати небезпекою і табірній охороні, яка здавалася непосвяченим цілком легальною і невинною організацією, а насправді була прекрасно підготовленим військовим з’єднанням. Хіба можна було сказати наперед, чим закінчиться така невинна на перший погляд справа. Можливо, це маля дасть поштовх, і раптом на них обрушиться страшна лавина, змітаючи все і всіх на своєму шляху. Все це швидко промайнуло в голові Бохова, поки він пильно дивився в обличчя Гефеля. Він знову повернувся, збираючись рушати далі, і, звертаючись до свого товариша, промовив майже сумно:
— Не завжди варто прислухатися до голосу серця! Нехай той поляк сам вирішує, як йому бути з дитиною. Якщо він зумів живою доставити її сюди, то зможе провезти й далі.
Гефель все ще мовчав.
Вони звернули зі стежки, що вела до ревіра, і стояли тепер між бараками. Тут було безлюдно. Холодна злива проймала до кісток. В темряві вони ледве розрізняли обличчя один одного. Гефель засунув руки глибоко в кишені, плечі його мерзлякувато зіщулились. Здавалося, він і не збирався зрушити з місця.
Бохов схопив його за плече, по-дружньому струснув.
— Годі вже, Андре, заспокойся, — лагідно промовив він.— Іди лягай собі, виспись, я подам ще тобі звістку.
І вони розійшлися.
Бохов довго дивився вслід Гефелю. Важкими стомленими кроками йшов той до свого барака. Глибокий жаль заполонив його серце, і він сам не знав, кого йому було в цю мить шкода: Гефеля, малої дитини чи, може, того незнайомого йому поляка, чию долю вони вирішили хвилину тому. Так, вони, такі самі в’язні, як і він, вирішили його долю, бо в тій ситуації, яка створилася зараз, вони повинні були вдатися до своєї влади і зробити це.
Бохов спробував відігнати від себе ці думки. Тут треба було діяти швидко й рішуче. Він подумав якусь мить. Швидше назад, у барак!
Його блоковий Рункі саме збирався односити заповнений рапорт в контору, до старости табору, коли Бохов перестрів його на порозі барака.
— Дай мені, Отто, я сам однесу.
— Трапилось що-небудь? — спитав Рункі, помітивши, що Бохов чимсь схвильований.
— Нічого особливого, — відказав Бохов.
Рункі знав, що Бохов належить до числа найстаріших в’язнів табору, які користувалися великим авторитетом серед товаришів. Але про те, що Бохов входив до складу ІТК, та й взагалі про існування цього комітету, він не мав ніякого уявлення. Серед політичних в’язнів діяв закон конспірації: всі вони були об’єднані між собою беззаперечним довір’ям. Тут не лишалося місця для цікавості, вони твердо знали одне: треба мовчати про все, що б не трапилось. У концтаборі існувала найсуворіша внутрішня дисципліна і свідомість безумовної солідарності і приналежності всіх до одного великого колективу, а саме це й не дозволяло ставити будь-кому з товаришів необдумані запитання з приводу таких речей, про які не слід було знати. Всі їхні дії були підпорядковані одному: своїм мовчанням служити важливій справі.
Саме це взаєморозуміння і допомагало їм уникати викриття. Коло цих в’язнів було велике, воно поширювалося на весь концтабір. Скрізь — вірні товариші, які мовчки ховають глибоко в найпотаємнішому куточку серця те, що вони знають... Партія, що об’єднувала їх усіх, була тут, поряд з ними, в таборі, — невидима, недосяжна і всюдисуща. Звичайно, час від часу вони входили в контакт з тим чи іншим товаришем-комуністом, говорили з ним і бачили його, але завжди лише тоді, коли треба, і лише з тим, кому партія доручала і дозволяла це. А взагалі члени комітету нічим не вирізнялися серед інших в’язнів: на них було таке ж саме засмальцьоване смугасте лахміття, вони носили такі ж самі червоні трикутники на рукавах і номери на грудях, і голови у них були так само наголо острижені, як і у всіх...
Тим-то й Рункі ні про що не розпитував, коли Бохов забрав у нього з рук рапорт.
В кімнаті, що містилася поряд з конторою, сиділи обидва старости концтабору, Кремер і Прелль, вечірня робота вже закінчилася. Прелль, другий староста табору, ще порався в конторі. Крім першого старости табору Кремера, який на підставі окремих рапортів блокових складав для завтрашньої ранкової перевірки загальний рапорт, в кімнаті було ще кілька блокових і писарів окремих бараків, що вже поздавали рапорти і просто так, знічев’я, никали по кімнаті.