Бохов почухав лоб, його мучили сумніви.
— Я мушу поговорити з товаришами тепер, негайно, — сказав він, — Треба скористатися з повітряної тривоги, іншого виходу нема.
Щодня близько полудня, не раніше й не пізніше, ескадрильї американських бомбардувальників робили нальоти на Тюрінгію, Саксонію і Бранденбург ось уже кілька тижнів підряд. Можна було буквально перевіряти годинники по цих нальотах, так пунктуально, в одну і ту ж годину, пролітали вони над табором. Під промінням сонця стаї літаків високо в небі здавалися сріблястими птахами, лише їх лункий спів свідчив про те, які небезпечні були це птахи. Тривоги бували щодня.
У робочих команд виробилася вже звичка триматися в стані постійної готовності по першій команді щодуху бігти під завивання сирен до табору, швидко перетинаючи просторий майдан. Минало кілька хвилин, і весь табір мов вимирав. Тільки на кулеметних вишках стояли вартові і вдивлялися в небо. Часто лише через кілька годин лунала сирена відбою тривоги.
Тоді табір знову оживав.
Здавалося, Бохов зважився на щось. Він глянув на Кремера.
— Ти повинен допомогти мені, хоч я й не маю права називати імена товаришів, але... що лишається мені робити?
Кремер відчув, як важко зараз Бохову, і сказав:
— Не бійся, я не запам’ятаю цих імен. Я розумію твої почуття, і товариші теж зрозуміють тебе. Адже це питання життя чи смерті.
Бохов з вдячністю кивнув Кремеру.
— Отже, слухай. Я піду зараз до ревіра і поговорю з капо, він знає про все. Він звільнить для нас якесь приміщення, де нас ніхто не підслухає, потім я скажу тобі, де саме це буде, а ти вже... розумієш, як би це тобі сказати... ну, одним словом, ти повинен будеш піти до лазні, бо я не хочу показуватися там.
— Ну, кажи вже швидше, кого мені викликати?
— Богорського, — тихо промовив Бохов. — Хай він під час тривоги не йде до свого барака, а прийде до ревіра.
— Гаразд, — кивнув головою Кремер.
— Як же ми домовимося з тобою, щоб я міг сказати тобі, де саме ми зберемося? — вголос міркував Бохов і одразу ж надумався: — Через десять хвилин ми зустрінемося з тобою ніби ненароком по дорозі до ревіра, поблизу мого барака.
Кремер погодився.
Ріоман під час тривоги не повертався до табору, доводилося проводити нараду без нього. Сповістити ван-Далена було неважко, Кодічека і Пшібулу можна було перестріти й повідомити по дорозі.
Кремер вийшов назустріч Бохову, коли той, повертаючись з ревіра, вже майже підходив до свого барака. Коротко кивнувши один одному, вони на мить спинилися.
— «Оп-два», — стиха зронив Бохов.
Кремер кивнув і пішов собі далі своєю дорогою.
«Оп-2» — то була друга операційна, а що вона містилася на горішньому поверсі добудованого кілька років тому флігеля, то під час тривоги там нікого не лишалося.
Майже в ту ж саму хвилину, як і щодня, завили сирени. На табірному майдані та на дорозі поміж бараками, як завжди, зчинилося сум’яття.
Бохов стояв на своєму посту і виглядав Кодічека і Пшібулу. Він скоро помітив їх, вони вдвох бігли до свого барака.
— Ідіть за мною, — шепнув їм Бохов.
— Що сталося?
— Ідіть за мною, — повторив Бохов і побіг уперед.
Вкрай здивовані, вони, проте, поспішили вслід за
Боховим, який біг униз по дорозі до ревіра.
Ще ніколи члени комітету не стояли перед та. кою загрозливою і напруженою ситуацією, як сьогодні.
Було взято Глогау. З обох боків Текленбурга, в Тевтобурзькому лісі, точилися запеклі бої. В напрямі Герфорда союзникам удалося глибоко вклинитися в німецькі позиції. В районі Варбурга і біля ріки Верра вони нібито просунулися вперед майже до північних околиць Ейзенаха... Якщо ці відомості, що їх принесли з собою Кодічек і Пшібула, підтвердяться, то не залишиться ані найменшого сумніву в тому, що розстріл сорока шести в’язнів буде підготовкою до загальної евакуації. Ця евакуація могла початися щогодини!
Зненацька завила сирена, знову було оголошено повітряну тривогу. Комуністи, збившись докупи в кутку операційної, прислухалися до шуму за стінами ревіра. Дзвінке гудіння моторів лунало над притихлим табором. На цей раз був, здається, великий масований наліт. Всі мовчали.
Богорський уважно розглядав замкнуті, суворі обличчя товаришів. Бохов підпер голову кулаками і дивився прямо перед собою. Ван-Дален притулився головою до стіни, по його виразистому широкому обличчю легкими тінями пробігали думки. Очі Пшібули були суворі й нерухомі, губи міцно стиснуті. Кодічек перехопив пильний погляд Богорського і опустив очі додолу. Що крилося за цим мовчанням? Богорський глянув на Бохова, той також мовчав.
Гуркіт бомбардувальників подаленів і затих.
Десь там, посеред міста, зараз зі свистом падали бомби, розриваючи повітря оглушливим гуркотом; розвалювалися будинки, брунатножовті язики полум’я рвалися вгору, до неба, градом падало на землю потрощене каміння.
Десь там кричали зараз, не тямлячи себе від жаху й розпачу, знавіснілі люди, десь там, далеко від табору.
А тут, серед низьких притихлих бараків, у кутку маленької операційної, сиділо кілька мовчазних людей. Лиха доля шпурнула між ними і п’ятдесятьма тисячами в’язнів концтабору купку людей, отих сорок шість чоловік, і спокушала тепер цих п’ятеро, що мовчки сиділи в кутку, як колись на горі диявол спокушав Ісуса Христа. Бо коли завтра вранці помруть ці сорок шість чоловік, тоді...
Богорський не став ждати, поки заговорить хто-небудь із товаришів, він перший порушив мовчанку, висловивши те, про що думали всі присутні тут:
— Якщо завтра вранці буде розстріляно цих сорок шість чоловік, — сказав він, — то цим самим буде нібито розстріляно ІТК! Фашисти, — провадив він далі, — гадатимуть, що вони знищили керівну головку підпільної організації і розв’язали собі руки для евакуації. Але ми, товариші, ми залишимось тут, і наша організація не буде позбавлена керівництва. Ми зможемо врятувати людей, багато людей, бо ті сорок шість чоловік умруть заради нас, заради нас і п’ятдесяти тисяч! Хіба ж це не справедливо?
Ван-Дален високо звів брови, Кодічек знову опустив очі додолу, Пшібула стиха вилаявся: він не міг більше мовчати. Йому хотілося зірватися на ноги, але він боявся, що хтось побачить його через вікно, і лише неспокійно совався на місці.
— Ні, — раптом сказав Бохов і глянув прямо в очі Богорському.
Це «ні» луною озвалося в серцях усіх.
Пшібулі хотілося сказати так багато, але він спромігся лише повторити німецьке «ні» своєю рідною мовою, по-польськи:
— Нє! Не! Не! — палко прошепотів він.
Тепер і Богорський притулився спиною до стіни і заплющив очі, почуваючи невимовну полегкість і радість...
Бохов заговорив про інше.
— Я хочу сказати про дитину, товариші, — почав він, — Не щастить нам з нею. Ось тепер маля безслідно зникло. Хто забрав його? То міг бути лише один з нас. То була польська дитина. Це зробив ти, Йозеф? — спитав він Пшібулу.
Молодий поляк заперечливо замахав руками:
— Я? Я питаю сам, де дитина?
— Це був ти, Леоніде?
Богорський розплющив очі і відповів переконливим тоном:
— Я не забирав дитини.
Ван-Дален і Кодічек теж сказали, що нічого не знають. І кожен з них говорив щиро. Бохов одразу відчув би фальш, бо мав на це дуже тонкий слух. Отже, підозра падала на відсутнього Ріомана. Але всі вони, і Бохов також, були переконані, що француз не міг зробити цього.
Бохов підняв руки:
— Ну, гаразд, можливо, це Кремер переховав маля. Де б не була дитина зараз і хто б це не зробив, — так чи інакше її нема, вона зникла — і годі про це... Я мушу вам щось сказати, — Бохов притиснув руки до грудей. — В мені, в моїй душі, багато що змінилося. Моє серце, товариші... — Він запнувся; видно, нелегко було йому робити це признання.
— Коли мене привезли сюди, я ніби здав на склад, разом з речами, і моє серце, бо воно здавалося мені непотрібною і небезпечною річчю, яка навряд чи знадобиться тут. Прислухаючись до голосу свого серця, людина стає слабкою і безвольною, думав я, і мені здавалося, що я ніколи не прощу Гефелю того, що він... — Бохов урвав свою мову на півслові і замислився. Потім заговорив знову: — Я — представник німецьких комуністів в ІТК, крім того, я відповідаю за військову підготовку інтернаціональних груп Опору. Ви довірили мені це. Я хороший товариш, правда? Ні, я поганий товариш!