Він махнув рукою товаришам, які хотіли заперечити йому.
— Ось що хотів я вам сказати, щоб ви знали це! Ви повинні знати, що я був зарозумілий. Уявляв собі, що переважаю мало не всіх своїм розумом. То була зарозумілість і жорстокість, бездушна жорстокість! Відколи дитина з’явилася в таборі, щораз більше людей стаїоть на захист цього маленького життя; їхні серця, немов незламний мур, стоять на сторожі цього крихітного створіння... Гефель, Кропінський, Вальтер Кремер, Піппіг і його товариші, польські санітари з шістдесят першого барака, ви самі, отой невідомий... Відколи все це сталося, товариші, і ніякий Клюттіг чи Рейнебот неспроможні пробити цей мур, я збагнув, що з мене поганий товариш, збагнув, які великі ми в своєму приниженні, збагнув, що Гефель і Кропінський — сильніші за смерть...
Бохов скінчив свою сповідь. Всі зворушено мовчали. Голова Богорського схилилася на груди, він ніби дрімав: Серце Пшібули калатало в грудях, він присунувся до Бохова, обняв його і заплакав, притулившись до його плеча. Бохов міцно пригорнув молодого поляка до свого серця.
Надворі панувала мертва тиша. Тривога ще не скінчилася.
Нарешті Бохов звільнився з обіймів Пшібули і знову заговорив сухо, по-діловому:
— Нам треба вирішити, — сказав він, — але перш ніж ми зважимось на щось, треба як слід усе обміркувати. Чи є якась можливість врятувати сорок шість товаришів? Правда ж, Леоніде, ти також думаєш про це?
Богорський, ніби збудившись від сну, підвів голову.
— Я думав про це, — просто відповів він, — Але я мусив спершу глибоко зазирнути в наші серця, де таїться мужність і людяність. Сорок шість товаришів не повинні умерти. Вони повинні жити! Або померти разом із нами. Так думаю я.
Заговорив ван-Дален:
— Я теж думаю про це. Якщо вони помруть, то... — він не закінчив фрази, мовчки кивнув Богорському і рішуче провадив далі:— ІТК візьме сорок шість товаришів під свій захист! Ми сховаємо їх! Більшість з них можна сховати в ревірі. Решту — в таборі. Там знайдеться доволі сховищ.
— А далі? Що буде далі? — спитав Кодічек.
Він спитав це не від страху за себе, а побоюючись за товаришів, але Пшібула невірно зрозумів його.
— Ти хочеш бути боягузом? — вигукнув він.
Бохов поклав руку на плече поляка.
— Молодий польський товаришу, невже нас можна назвати боягузами через те, що ми обережні? Отже, вирішено, товариші, тих сорок шість чоловік ми беремо під свій захист. Ми не пошлемо п£ на смерть!
— Десять з них я можу сховати в ревірі, — пообіцяв ван-Дален, — Зробимо їм уколи, у них підвищиться температура, і вони нікому не впадатимуть у вічі серед інших хворих.
— А чом би не сховати усіх разом у підвалі під ревіром? — спитав Кодічек. — Місця там доволі.
— Нєт, — заперечив Богорський, — Якщо змести пісок на одну купу, — сказав він, — то його можна легко зібрати одним-єдиним ривком на лопату. Отже, треба краще розсипати пісок по всіх усюдах, щоб він зник з очей.
Він згоджувався на те, щоб не більше як двоє з приречених на смерть переховувалися в ревірі у ван-Далена, всіх інших краще заховати в таборі.
— А коли вони все-таки знайдуть хоч одного з них? — знову запитав Кодічек. — Невже доведеться тоді покинути його напризволяще?
Це запитання повисло над ними, немов важка кам’яна брила.
— Ми не віддамо жодного, —просто сказав Бохов. — Досі нам завжди щастило уникати всіх небезпек. Це було добре, дуже добре. Ми вміли завдяки розуму й спритності, завдяки щасливим випадкам і удачі не наражатися на небезпеку. Саме таким шляхом ішли ми всі ці роки. Ми захищали і оберігали нашу людську гідність тваринною хитрістю, часто нам доводилося ховати глибоко в серці все людяне, що було в нас. Так було досі, товариші, правду я кажу? Тепер перед нами останній відтинок нашого шляху: воля чи смерть! Відступати нікуди. Ми вийдемо звідси не як в’язні! З цієї години ми знову люди! Віднині і повсякчас, аж до останньої хвилини нашого життя, іцо б нам не судилося.
В'язню дозволялося уникати небезпек. А для людини є лише один шлях — і він веде пряме назустріч небезпеці! І в цьому — наша воля і наша гордість. Я знаю, що я кажу, товариші! Якщо есесівці знайдуть хоча б одного-єдиного з тих товаришів, — ми захистимо його, якщо треба, зі зброєю в руках! Ось яке наше рішення! Але це означає, що тоді почнеться повстання. Воля чи смерть! З часів Спартака людство не раз було свідком гордості і величі борців... Отже, чи згодні ви почати повстання?
Бохов простяг уперед руку.
В глибокому мовчанні руки всіх товаришів злилися в одному міцному потиску, погляди всіх зустрілися, і на їх суворих обличчях першим променем засяяв відблиск того, зовсім іншого, життя, яке мало початися з цієї хвилини. ,
Було вирішено: оголосити командирам груп Опору стан бойової готовності другого ступеня; вони мали виставити в бараках варту, послати виділених для цього людей з табірної охорони до схованок зброї і негайно подбати про те, щоб до вечора знайти і приготувати сховища для сорока шести товаришів, засуджених на смерть. З цієї години вся нелегальна організація переходила на стан бойової готовності, і, хоч до слушного часу їм треба було ще таїтися, проте вони були готові щохвилини вийти з підпілля і очолити повстання. Але було також вирішено, що вони перейдуть до відкритої боротьби лише тоді, коли обставини змусять їх до цього. З евакуацією табору вирішили якомога довше зволікати, щоб врятувати більше людей.
Кожний день, кожна година могли принести визволення, бо фронт підходив все ближче й ближче.
— Я хочу внести ще одну пропозицію, — сказав Бохов, — Нам слід всі наші накази передавати через Вальтера Кремера. В його руках сходяться всі нитки.
Можна сподіватися, що майбутня евакуація змінить дотеперішній порядок у таборі, а може, й зовсім знищить його. А що я єдиний з членів комітету безпосередньо зв’язаний з Кремером, то мені треба дати більшу свободу дій.
Товариші погодилися з його пропозицією.
***
З тривогою чекав Кремер кінця повітряної тривоги. Лише через дві години знову завила сирена, і він одразу , ж побіг до ревіра, щоб перестріти по дорозі Бокова.
— Ну що? — спитав він, коли вони порівнялися.
Вони йшли поруч по дорозі, стиха розмовляючи між
собою. ,
— До вечора всі сорок шість мусять зникнути. Жоден з них не повинен з’являтися до щита номер два.
Кремер і не ждав ніякого іншого рішення.
— Де ж їх заховати? — тільки й спитав він.
— Скрізь, де є надійні сховища, — відказав на те Бохов, — в підвалі лазні, де лежить вугілля, в підвалі кухні, де зберігається картопля, в ящиках, за дощаними перегородками! Зверху насипати на них вугілля, картоплю! Ми сховаємо їх у підвалах під бараками. Хай позаповзають у каналізаційні люки. Можна також розмістити частину з них у стайнях маленького табору і видати їм фальшиві номери. Хай одягнуть на себе таке ж лахміття, яке носять всі інші мешканці тих бараків.
Бохов широко розвів руками.
— Скрізь, розумієш? Після вечірньої перевірки, коли посутеніє, все повинно бути зроблено. Якщо хтонебудь із сорока шести може знайти для себе якусь схованку, хай зробить це сам.
Кремер мовчки вислухав все, що сказав йому Бохов, потім важко зітхнув. Це була нелегка справа.
— А якщо вони знайдуть котрогось? — спитав він.
Бохов спинився.
— Послухай, Вальтер...
Бохов заговорив тихіше. Кремер в глибокому мовчанні вислухав звістку про рішення ІТК оголосити стан бойової готовності. Ця звістка зовсім не вразила його, бо він розумів неминучість такого розвитку подій.
Коли Бохов сказав про те, що відтепер він буде безпосереднім зв’язковим між ІТК І табором, Кремер лише кивнув на знак згоди.