— Рано чи пізно це мало статися... — тільки й сказав він, підводячись і скидаючи з себе куртку. Не знайшовши більше, що б іще сказати, Кремер додав: — Лягаймо спати, це буде найкраще...
Довго крутився цієї ночі на своєму убогому ложі і Бохов. Отже, час настав. Під ним, у підвалі барака, ховався Рункі, в інших потаємних сховищах сиділа решта — сорок п’ять товаришів. Рішуча хвилина наближалася невблаганно й невідворотно. Це з його уст злетіло перше слово про повстання, фатальне і таке ж саме невідворотне!
Бохов заплющив очі, наказуючи собі заснути, але сон ніби дражнив його і тікав геть. Він прислухався до того, що діється в його серці. «Невже я боюсь? Тремчу? Що це зо мною? Хіба не з’єдналися руки всіх моїх товаришів в одному міцному потиску? Хіба моя воля не стала волею всіх? Усіх! І це були п’ятдесят тисяч чоловік, а не кілька товаришів з ІТК! Чи досить цих кількох рук, щоб розділити тягар відповідальності на всіх? Чи, може, тисячі пальців покажуть на мене: «Ти несеш відповідальність за все! Ти один! Ти сказав це слово! Ти винен!..»
Думки мішалися в мозку Бохова, але він зробив над собою зусилля, і в голові знову прояснилося. Адже він тільки вимовив те, що для всіх було неминучою потребою! І все-таки сон тікав від нього. Ця ніч, здавалося, не мала кінця-краю. Немов чорна німа примара, налягала вона йому на груди...
***
Було 4 квітня 1945 року, середа, щойно почало розвиднятися. Розчинилися двері 3-го барака, і з них вийшов Кремер. Повітря було вогке й холодне. Мрячив дрібненький дощ. Нічна темрява поволі й ніби неохоче поступалася місцем ранньому світанкові.
В німому безгомінні стояли сторожові вишки. Немов чиїсь насторожені ворожі очі, тьмяно поблискували на колючому дроті червоні лампочки. Широко простягався навкруги безлюдний і мовчазний в цю ранню годину майдан. Над ним невиразно біліла надворітня вежа. Дерева поріділого лісу, що оточував табір, німо й похмуро бовваніли в передранковій півтемряві...
Кремер мерзлякувато зіщулився, підняв комір пальта і витяг з кишені свисток.
Пронизливий свисток старости розітнув тишу. Кремер, важко ступаючи, рушив в обхід по табору.
В’язні з кухонної команди, для яких робочий день починався ще раніше, почувши сигнал, заходились готувати каву. Бараки ожили. Заправлялися постелі на нарах. В умивалках коло раковин товпилися оголені по пояс в’язні. Штубові гукали:
— Чергові, час іти по каву!
По дорогах між бараками почався рух. Постукували дерев’яні черевики. З усіх боків табору стікалися до кухні в’язні і ставали в чергу за кавою. Капо-куховар і його помічники вигукували номери бараків. Бряжчали цебра. Гомін голосів, рух, злагоджений і дисциплінований, прищеплений роками Муштри, — все було, як щодня.
Проте сьогодні в цьому звичному ранковому шумі почувалося якесь особливе напруження. В’язні стиха перемовлялися один з одним. Цієї ночі зникло чимало блокових. Як було заведено, їхні функції перейняли писарі або один із штубових барака. Всі знали, що сталося вночі, і, ніби змовившись, обходили цю надзвичайну подію мовчанням. Лише коли-не-коли і ніби так, між іншим, хто-небудь з них мимохідь зауважував:
— Хотів би я знати, чим усе це сьогодні скінчиться...
Серед тих, хто Належав до груп Опору, — кожна окрема група разом з командиром налічувала всього п’ять членів, — почувалася ще більша мовчазна згуртованість, ніж завжди. Бути напоготові!
Крім військового навчання, одним з найважливіших завдань підпільної організації було невпинно і невтомно пробуджувати в усіх в’язнів табору свідомість і дух солідарності. Не завжди це давалося їм легко. Серед сили-силенної найрізноманітніших в’язнів траплялися і погані люди, боягузливі і навіть підступні, що думали тільки про власну шкуру. Отож і бувало часом, що хто-небудь з таких в’язнів не хотів мати нічого спільного «з усім цим» і сам відокремлювався від колективу або, навпаки, колектив відгороджувався від нього.
Однак цього ранку можна було наочно побачити результати виховної роботи, почувалася сила людської натури, що пробуджується в такі хвилини, коли йдеться про те, щоб усім стати стіною за спільну справу. Усі почували себе зв’язаними між собою. Особливо в тих бараках, де був один чи декілька таємничо зниклих товаришів, поміж в’язнями панувала мовчазна згода і взаєморозуміння: один за всіх, усі за одного!
Вони намагалися приховати легке хвилювання, від якого дужче билося серце, бо всі. почували майже фізично, що сьогоднішній день буде багато в чому вирішальним у їхньому житті і що тут ідеться не лише про тих сорок шість чоловік. Усвідомлення того, що рішуча хвилина наближається, особливо міцно об’єднувало. Хоч які різні люди були серед в’язнів, хоч які різні почуття сповнювали їх серця — мужність, світлі надії, упевненість чи страх, — цього ранку перед лицем невблаганної долі всі вони згуртувалися в одну нерозривну громаду. І коли почало розвиднятися надворі і підійшов час ранкової перевірки, колони вишикувалися і ряд за рядом, барак за бараком рушили вгору, до майдану. Але сьогодні вони йшли не так, як завжди. Твердіші й рішучіші були кроки тисяч людей, і похмурі, тверді й рішучі були їх обличчя.
Табірний майдан захряс народом, велетенський квадрат вишикувався, в’язні стояли один за одним, мовчазні й сповнені напруженого чекання. Тисячі очей були спрямовані до воріт, де Рейнебот встановлював мікрофон, де щойно з’явився перший лагерфюрер Вейзанг і де стояли ненависні блокфюрери, ці брутальні й цинічні головорізи.
Кремер вручив Рейнеботу загальний рапорт про чисельність в’язнів концтабору. Зграя блокфюрерів розсипалася, кожен поспішав до свого барака, щоб перелічити в’язнів.
Що ж тепер буде?. На перевірці бракувало сорок шість чоловік! Такого в таборі ще ніколи не траплялося! Невже зараз зірветься буря?..
В’язні затаїли подих. Вони напружено вслухалися в цю лиховісну тишу. Нерви всіх були напружені вкрай, немов сталевий трос, що от-от порветься. Чому мовчать блокфюрери?..
Кремер, стоячи на своєму звичайному місці трохи віддалік од велетенського квадрата, спиною до вишикуваних рядів, почував якусь моторошну порожнечу навколо себе: йому здавалося, ніби він стоїть одиноднісінький на всьому величезному майдані. Він прислухався до себе, перевіряючи, чи міцні в нього нерви і мускули. Як б’ється серце? А руки? Чи не повисли вони вздовж тіла, важкі, мов налиті свинцем? Чи не холоне в животі від страху? Ні, нічого цього він не почував. Рівномірно піднімалися й опускалися груди. Отже, все гаразд.
Він вичікував.
За двадцять метрів від нього Рейнебот теж чекав, поки блокфюрери відрапортують йому, чекав і вічно п’яний Вейзанг. Чому це сьогодні проводить перевірку не Клюттіг?..
Кремер чув за спиною то тут, то там. голос котрогось із блокових:
— Блок номер шістнадцять, струнко! Зняти шапки! Блок номер шістнадцять у кількості трьохсот п’ятдесяти трьох в’язнів на перевірку з’явився...
— Блок номер тридцять вісім, струнко! Зняти шапки! Блок номер тридцять вісім у кількості вісімсот двох в’язнів на перевірку з’явився. Один відсутній.
Це був голос Бохова! На мить Кремер затаїв дух. Що зараз діється за його спиною? Він відчув непереборне бажання обернутися, побачити все.
Доповідаючи про відсутність Рункі, Бохов був зовсім спокійний. «Його» блокфюрер, для якого він вимальовував афоризми, на секунду відірвав погляд від журналу, куди занотував кількість в’язнів, і байдуже спитав:
— Де ж він?
— Не знаю.
Більш про це не було сказано ні слова, і раптом гаряча хвиля ударила в груди Бохова: «Вони дістали інструкції!»
Блокфюрер пройшов вздовж строю, сковзнув очима по непокритих головах в’язнів і почав лічити по десятках.
Очі в’язнів крадькома стежили за ним. Чому ж так тихо? Чи, може, в цьому мовчанні, з яким блокфюрери вислуховували рапорт, таїлася якась велика, ще не відома їм небезпека?