Усі напружено поглядали вгору. Один за одним блокфюрери підходили до Рейнебота і вручали йому рапорти. Той записував так, ніби нічого й не сталося.
Кремеру було добре видно рапортфюрера. Ось він почав підраховувати цифри в усіх рапортах, порівняв із загальною кількістю в’язнів, полічив, знову почав перелічувати, і враз ледь помітна цинічна гримаса спотворила його обличчя. Тепер він уже підбив загальний підсумок. Та, замість того, щоб, як завжди, наблизитись до мікрофона, він підійшов до Вейзанга.
Кремер не міг розчути, про що він розмовляв з ним, але з їхніх мін і жестів можна було догадатися, що мова йшла про сорок шість чоловік. Вейзанг щось говорив, збуджено жестикулюючи. Він давав якісь вказівки Рейнеботу. Той знизав плечима і зробив руками такий жест, ніби хотів сказати: прошу, якщо ви так хочете...
Після цього він підійшов до мікрофона:
— Приготуйтеся! Слухайте мою команду! Струнко! Зняти шапки!
Команда прозвучала глухо, як завжди.
Радянських військовополонених перелічували окремо, під час перевірки вони лишалися у своїх бараках, обгороджених колючим дротом, і чули те, що говорилося у мікрофон, через свій гучномовець. Значна кількість цих восьмисот військовополонених входила до складу груп Опору. Командиром у них був Богор- ський. Серед цих людей також діяв закон конспірації, і лише найкращих і найбільш надійних з них приймали до груп Опору. Військовополонені сиділи за столами і чекали кінця перевірки.
У ревірі ван-Дален, Кен і санітари, що входили до санчастини, теж прислухалися до того, що діялося на майдані. Почувши Рейнеботову команду, що прозвучала, як завжди, так, наче нічого й не сталося, вони багатозначно перезирнулися між собою. Що б це мало означати?
У маленькому таборі, в якому так само перевірка провадилась на місці, довелося вдатися до деяких хитрощів, щоб приховати таємничий приріст числа в’язнів. Як завжди, за цю ніч померло кілька хворих, цих покійників довелося утаїти, а замість них полічили на перевірці новачків. Переодягнуті в лахміття, з пов’язками на обличчях і головах, вони злилися з загальною сірою злиденною масою в’язнів.
Це були страшні і небезпечні хвилини, разом з усім табором переживали їх і Кремер, Бохов, Богорський, Пшібула, Кодічек, Ріоман та ван-Дален. Вони чекали бурі... Хіба не зчинялася хтозна-яка буча щоразу, коли бракувало на перевірці бодай одного в’язня, який ховався де-небудь, охоплений раптовим страхом перед майбутнім днем? А сьогодні бракувало аж сорок шість чоловік! І оті, там нагорі, нібито зовсім не звертають на це уваги!
Ось Рейнебот, як завжди, відрапортував лагерфюреру, потому, як завжди, підійшов до мікрофона:
— Надіти шапки! Поправити! Струнко!
Рейнебот відступив від мікрофона, на його місце
став Вейзанг. Він міцно тримався за штатив, і його гучний голос з сильним баварським акцентом лунко звучав з гучномовця:
— Слухать сюди! Сьогодні лишайтесь мені геть усі в таборі! Сьогодні жодна робоча команда не вийде звідси! Лишайтесь мені сьогодні геть усі в бараках, щоб я ані душі не бачив надворі, ясно?
Він переступав з ноги на ногу, насилу вимовляв слова, здавалось, він хотів ще щось сказати, але потім, видно, передумав і полишив це на Рейнебота.
Рейнебот з тонкою усмішкою на губах знову підійшов до мікрофона:
— Призначеним в’язням зібратися біля щита номер два. Всім іншим — розійтись!
Він вимкнув мікрофон. «Призначені в’язні» — то й були ті сорок шість чоловік!
В’язні колонами рушили до своїх бараків, один за одним зникли за ворітьми блокфюрери, тоді Рейнебот шепнув Вейзангу:
— Жоден з цих хлопців не з’явиться, вони всі поховалися.
— Але ж це свинство, все це...
Біля шлагбаума в кінці під’їзної дороги, що вела до табору, спинилося два критих грузовики. Озброєне карабінами відділення есесівців на чолі з гауптштурмфюрером вишикувалося біля автомашин. Вартовий біля шлагбаума походжав туди й сюди. В маленькій кам’яній караульні сидів Клюттіг і чекав...
Опинившись у своєму кабінеті, Рейнебот схопив телефонну трубку, але в ту ж мить поклав її назад. «Краще мені не встрявати в цю справу, — подумав він, — нехай Клюттіг з комендантом самі розплутують її». Ситуація була занадто ризикована, і Рейнебот вирішив триматися осторонь. Зникнення сорока шести чоловік скидалося на відкритий виклик на бій, і Рейнебот просто не міг цього збагнути. Становище починало ускладнюватися. З часу недавньої, такої повчальної для Рейнебота наради у коменданта він став дуже обережний. Сьогоднішня подія свідчила про наявність таємних сил, які він у своїй бундючній зарозумілості ніколи не хотів серйозно брати до уваги. В’язні були для нього завжди лише покірливими рабами, а тепер він раптом відчув, що зовсім не так легко тримати їх у покорі з допомогою кулеметів. До того ж...
Рейнебот зробив кілька повільних кроків і задумливо спинився перед географічною картою на стіні. Кольорові головки шпильок з кожним днем дедалі більше наближалися до табору.
Рейнебот стурбовано випнув губи. «Всьому кінець, Аделя...»
На письмовому столі стояло фото у срібній рамці. З бундючною посмішкою, від якої зневажливо опустилися куточки його рота, довго розглядав Рейнебот чоловіка на фотографії, своє божество, із зачесаним на
лоб пасмом волосся... Раптом він дав своєму божеству щигля прямо по довгому носу.
— Аделя, — цинічно сказав він...
Вейзанг доповів комендантові про те, що зникло сорок шість чоловік. Шваль розлютився. Взявшись кулаками в боки, він простогнав:
— От ми й дочекалися! Цей чоловік завжди завдає мені самих неприємностей.
Шваль не міг зараз наказати, щоб його люди обшукали весь табір. На веймарському вокзалі вже чекав на першу партію в’язнів товарний поїзд.
Заспокоївшись трохи, Шваль якось дивно притих. Задумливо походжав по кімнаті. Раптом він спинився перед Вейзангом, який сидів у кріслі за довгим столом і стурбовано стежив за кожним рухом свого начальника.
— Після нас прийде більшовизм?— несподівано запитав Шваль.
Вейзанг закліпав очима і ковтнув слину, ніби мав відповідати на екзамені.
— Я так гадаю, а що ж іще може бути?
Шваль ще цройшовся по кабінету і, витягнувши вперед вказівний палець, обійшов навколо безпорадного Вейзанга.
— Одне я можу сказати напевно! На нараді міністрів закордонних справ, що відбулася тисяча дев’ятсот сорок третього року в Москві, було ухвалено вирок воєнним злочинцям.
Шваль багатозначно ткнув, себе пальцем у груди.
— От так штука... — вражено вигукнув Вейзанг.
— Все це не так просто, як здається Клюттігу, мій любий.
Шваль змучено застогнав.
— Розстріляти не важко. А може, щастя усміхнеться мені, і я викручусь як-небудь. Запущу собі бороду і стану лісничим де-небудь в Баварії...
— Оце було б добре, — із запалом погодився Вейзанг.
— Але якщо вони схоплять мене... Якщо вони мене схоплять... я буду для них тільки комендантом концентраційного табору Бухенвальд. І що буде, коли вони знайдуть тут після нас гору трупів? — Шваль покрутив пальцями, — Ні, ні, мій любий...
Вейзанг спробував продовжити логічний хід думок Шваля, але це йому ніяк не вдавалося.
— У тебе ж розумна голова. Що ж нам робити?
Шваль нервово рубонув рукою повітря.
— Покінчити з цими сорока шістьма! Цим самим ми відітнемо голову нелегальній організації в таборі. Всіх інших треба евакуювати. Ті, що загинуть по дорозі, мене не обходять. Як чиновник, я дуже добре знаю, що таке алібі. У всякому разі, тут, у концтаборі, не повинно бути жодного трупа.
— Я теж так думаю.
Шваль замислено стиснув між великим і вказівним пальцем нижню губу.
— Треба випередити Клюттіга, щоб він не встиг накоїти нам лиха. Іди зараз негайно ж до воріт, виклич старосту табору і табірну охорону і накажи їм шукати цих сорок шість чоловік.
— Ти гадаєш, що табірна охорона захоче зробити нам цю послугу і хоч один з цих хлопців...