Бохов увійшов до контори. З його поведінки, — Бохов вагався, чи передавати свій рапорт Кремеру, — староста табору одразу догадався, що писаря 38-го барака щось тривожить.
Кремер теж належав до тих в’язнів, які багато чого знали і мовчали. На посаду першого старости табору його було призначено саме завдяки товаришам з ІТК. На цю важливу посаду, що її раніше займав призначений другим лагерфюрером Клюттігом карний злочинець, який зловживав своїм становищем, дбаючи лише про свої власні інтереси, і тому був згодом усунений, треба було підібрати перевіреного й надійного товариша. І тоді один з членів комітету висунув кандидатуру блокового Вальтера Кремера. Спритно використавши розбрат між Клюттігом і комендантом табору Швалем, товариші з ІТК зуміли «зробити» Кремера першим старостою табору. Це завдання було доручено перукареві коменданта, випробуваному і надійному хлопцеві, який щоранку голив Шваля.
В той час, як Клюттіг, підбираючи в’язнів для внутрішньої табірної адміністрації, віддавав перевагу карним злочинцям, Шваль волів призначати на ці посади політичних в’язнів, більше покладаючись на їхній розум і дисциплінованість. Ці постійні чвари між Клюттігом і Швалем були добре відомі в таборі, і коли комендантів перукар підказав Швалю, що непогано було б призначити старостою табору політичного, той поставився до цього досить прихильно, наперед тішачись думкою про те, як він допече цим своєму противникові Клюттігу. Отак-то й зробився старостою табору Кремер, офіціально призначений на цю посаду самим комендантом.
Кремер, який сам не входив до складу ІТК, завдяки своїй посаді завжди стояв у центрі всіх подій. Все, що траплялося в таборі, проходило через його руки. Накази він діставав безпосередньо від коменданта Шваля, лагерфюрерів і рапортфюрера. Ці накази треба було виконувати. Але виконувати так, щоб не наражати на небезпеку життя в’язнів. Для цього потрібні були неабиякий розум, спритне маневрування.
Кремер, кремезний, широкоплечий мідник з Гамбурга, був втіленням спокою. Здавалося, ніщо не могло вивести його з рівноваги. У мовчазній взаємодії з комуністами виконував він свою важку й небезпечну роботу. Партія, табірний підпільний комітет підтримували з ним зв’язок через Герберта Бохова. І хоч про це ніколи не було сказано жодного слова, Кремер знав: все, що йде від Бохова, — йде від партії.
В своєму намаганні дати старості табору якомога менше шансів до кінця збагнути структуру підпільної організації Бохов іноді навіть перебирав міри.
— Не питай ні про що, Вальтер, так буде краще для тебе, — часто говорив він Кремеру, коли той хотів зрозуміти таємний смисл деяких вказівок, які передавав йому Бохов.
Звичайно Кремер мовчав, хоч іноді йому здавалося дивним і незрозумілим, чому це він повинен робити з цих вказівок секрет. Тоді він поплескував Бохова по плечу і говорив:
— Не напускай на себе таку таємничість, Герберт, я все чудово розумію...
Не раз він потай тішився тим, що знає про те, чого не повинен був знати, але часто все це його дратувало. На думку Кремера, в багатьох випадках Бохов зробив би краще, якби говорив з ним відверто. Так було й цього разу, після того як він добродушним бурчанням дав зрозуміти своїм відвідувачам, що вони тут зайві, і вони лишилися з Боховим наодинці.
Кремер запитливо глянув на Бохова:
— Трапилася дурна історія, — почав той.
— Що саме?
— Ти готуєш до відправки новий транспорт?
— Ну й що з того? — запитанням на запитання відказав Кремер.— Прелль он там, у конторі, закінчує складати списки.
— З останньою партією в’язнів прибув один поляк, його звуть Захарій Янковський. Він, напевно, зараз у малому таборі. Чи не можеш ти включити його до списку?
— А що з ним таке?
— Нічого, — похмуро відповів Бохов, — Ти повинен зв’язатися з Гефелем. Він передасть тобі дещо для поляка.
— Що саме?
— Дитину.
— Що?!
Кремер далеко відкинув олівець, яким писав. Бохов помітив, як вразили Кремера його слова.
— Прошу тебе, не питай мене ні про що. Так треба.
— Але ж дитина?! Чоловіче добрий, Герберт! Транспорт відправляється невідомо куди! Ти знаєш, що це значить?
Бохов почав нервуватися.
— Я не можу тобі більше нічого сказати.
Кремер підвівся.
— Що ж це за дитина? Що з нею таке?
Бохов ухилився від прямої відповіді.
— Нічого, тут ідеться зовсім про інше.
— Уявляю собі! — Кремер засопів.— Послухай, Герберт. Звичайно я ніколи не розпитую тебе, бо я завжди покладаюсь на те, що...
— Отож і не питай.
Кремер похмуро дивився перед собою.
— Часом мені буває дуже важко з тобою, Герберт.
Бохов примирливо поклав йому руку на плече:
— Ніхто інший не може уладнати цю справу, тільки ти один. Гефель уже знає про все. Скажеш, що ти прийшов від мене.
Кремер з похмурим виглядом пробурчав щось невиразне. Він був явно незадоволений.
***
Неспокійно біг Гефель стежкою, поки, нарешті, наблизився до свого барака. Кілька запізнілих в’язнів, голосно постукуючи дерев’яними черевиками, поспішно пробігли мимо нього в напрямку своїх бараків. Один за одним пролунало кілька свистків. Це староста табору робив вечірній обхід. Свистки означали, що ніхто з в’язнів не має права перебувати в такий час надворі.
Ось свистки подаленіли, зазвучали тихше... Матово поблискували мокрі дахи бараків.
Під ногами Гефеля рипів і потріскував щебінь. Час від часу він спотикався, бо не дивився собі під ноги, палаючи гнівом проти Бохова. Чого це він збив таку бучу через бідну дитину?
Тремтячи від холоду, Гефель увійшов до свого барака. У першому приміщенні не було ані душі, всі лежали вже на нарах. Кілька штубових побрязкували суповими цеберками. За столом сидів блоковий.
В повітрі все ще висіли випари прохололого супу з брукви, змішані з прілим запахом арештантської одежі, акуратно складеної на лавах.
Ніхто не звернув уваги на Гефеля, коли він, роздягнувшись, почав складати одяг на своєму місці на лавці.
«А може, все-таки Бохов мав рацію? — промайнуло раптом в голові Гефеля.— Яке мені діло до чужої дитини, я тільки набрався б з нею лиха».
Але Гефелю одразу ж стало соромно перед самим собою. Та не встиг він відігнати цю лиху, егоїстичну думку, як натомість виплив спогад про його дружину Дору. Чому раптом він згадав зараз про неї? Чи, може, це ота нещасна дитина, схована в потаємному кутку складу, пробудила в глибині його серця цю болючу згадку?
Спогади про минуле заполонили враз його душу: було дивно думати, що десь там, в далекому, такому чужому тепер для нього світі, існує жінка, яка була його дружиною. Йому здавалося, що він марить. У нього був син, якого він ще ні разу в житті не бачив, у нього була квартира, справжня людська квартира з окремими кімнатами, вікнами й меблями. Проте в його уяві поставали лише якісь безладні уривки спогадів, усе переплутувалося і хаотично нагромаджувалося перед ним, немов руїни сплюндрованого світу, повитого пітьмою.
Гефель сам не помітив, як стиснув обличчя руками. Він дивився прямо перед собою, у нього було таке відчуття, ніби чорна, як ніч, безодня розкривається під його ногами...
Раз на чотири тижні він регулярно посилав листа кудись у невідомість: «Люба Доро! Мені живеться добре, я здоровий, що поробляє наш малий?»
І так само раз на чотири тижні з тієї ж повитої мороком невідомості приходила відповідь, і щоразу в кінці листа його дружина писала: «...ніжно цілую тебе...»
«З якого світу приходила ця звістка? Боже мій, з якого? — думав Гефель.— Напевне, з такого світу, де є й маленькі діти, і ніхто не розбиває їм голівок об стінку, як новонародженим кошенятам...»
Гефель нерухомим поглядом дивився прямо перед собою. Під натиском цих згадок думки його наче пригасли і, нарешті, зовсім розвіялись; він виразно відчував іце тільки теплий дотик своїх власних долонь до обличчя. І раптом йому здалося, ніби з темряви до нього простяглися чиїсь руки, обхопили його обличчя і примарний голос ледве чутно прошепотів: «Андре... така беззахисна маленька дитина...»