Крики й лайка есесівців заглушали збуджений гомін голосів; блокфюрери, взявшись за руки, перейняли першу партію в’язнів і штурханами примусили їх спинитися. Багато хто з виснажених людей не мав уже сил стояти на ногах, важко дихаючи, вони падали на землю. Ворота знову замкнулися. Конвоїри-есесівці подалися до казарм.
В першому ряді бараків, що виходили на майдан, біля вікон товпилися в’язні.
— Староста табору, блокові і табірна охорона — до воріт! — пролунав з гучномовця голос Рейнебота.
Що б це могло означати? Весь табір, що ніби заціпенів перед лицем невідомості, насторожено прислухався. В’язні з табірної охорони зраділи цьому наказові, бо тепер можна було припинити їхні удавані розшуки. Вони прожогом вибігли з бараків, де застала їх команда, вишикувалися надворі і на чолі з капо поспішили до майдану; по дорозі до них приєднувалися блокові.
Рейнебот не дав Кремеру часу вишикувати за уставом своїх людей і доповісти про їх прибуття.
— Негайно розмістити транспорт у таборі!
Клюттіг наказав табірній охороні замінити блокфюрерів і оточити цепом юрбу змучених людей.
Кремер одразу ж зорієнтувався в обстановці і зрозумів, іцо цим владним тоном обоє офіцерів прикривають свою безпорадність і розгубленість перед таким напливом людей. Тут ішлося про те, щоб не схибити, вдатися до правильної тактики і, таким чином, стати господарем становища. Звільнені зі своїх постів блокфюрери кинулися до виснажених людей, немов оскаженілі пси. І Кремер швидко скомандував:
— Блокові! Построїтись колоною по двоє.
І в ту ж мить блокові вишикувались у дві колони.
— Струнко!
Не звертаючи уваги на Рейнебота і Клюттіга, Кремер наблизився до юрби новачків.
— Товариші!—вигукнув він, — Зараз вас розподілять по бараках. Товариші з табірної охорони вишикують вас і відведуть до бараків. Додержуйте дисципліни і порядку! Тоді ми швидко з цим упораємось!
Капо табірної охорони перейняв команду над своїми людьми. Він швидко поділив їх на групи по десять чоловік, і кожен з цих десяти, в свою чергу, вибирав по десять чоловік з натовпу в’язнів, їх шикували в колони по сто. Нелегка то була справа, бо знесилені люди не могли швидко виконувати накази: це зовсім не те, що командувати полком солдатів. Проте інстинкт самозбереження надавав сили бранцям, і якось обійшлося без втручання блокфюрерів. Вони полишили це на в’язнів з охорони і лише час від часу сильним штурханом підводили на ноги найслабших.
Тимчасом Кремер зробив перекличку,блокових, і невдовзі перша група в’язнів рушила вниз із майдану. Рівно через годину все було скінчено. Блокфюрери почали розходитись. На майдані лишилися тільки Рейнебот і Клюттіг. Вони стояли досі осторонь і мовчки спостерігали все. Один з усмішкою, барабанячи пальцями по борту мундира, другий — озлоблено.
Ось Кремер стягнув з голови шапку й доповів:
— Наказ виконано. Транспорт розподілено по бараках.
Клюттіг випнув уперед підборіддя.
— Ви, певно, почуваєте вже себе командиром, га?
І, як це часто траплялося, коли Кремерові доводилося розмовляти з Клюттігрм, він завжди старанно обдумував кожне своє слово, щоб не розлютити свого ворога, що так і пашів ненавистю. Кремеру треба було щось відповісти на це провокаційне запитання, бо інакше це було б сприйнято як підтвердження слів Клюттіга, і староста спокійно промовив:
— Ні, гауптштурмфюрер, я тільки виконував ваш наказ.
— Виконував наказ! — загорлав Клюттіг. — Якщо до обіду ті сорок шість не з’являться сюди, я сам, своїми руками пристрелю вас!
Цей, здавалося б, нічим не вмотивований стрибок думки і згадка про сорок шість попереджала Кремера про небезпеку. В глибині душі він сподівався, що розшуки сорока шести чоловік скінчаться так само безрезультатно, як і розшуки дитини. На цю погрозу він повинен був реагувати. Та хіба придумаєш так швидко влучну відповідь?
В цю мить Рейнебот мимоволі прийшов йому на допомогу.
— Табірна охорона продовжуватиме розшуки, ясно?
— Так точно, — відповів Кремер і зітхнув з полегкістю.
— Можете йти!
***
Всі бараки ожили й заворушилися, коли в них почали вливатися сотні новаків. Багато хто з них, увійшовши до барака, зразу ж знесилено опускалися на звільнені для них лави або простягалися просто на підлозі, байдужі до того, що діялося навколо них. На їх змучених обличчях світилася радість: нарешті після всіх злигоднів і мук вони знову мали дах над головою.
Бохов, який замінив Рункі, теж привів до свого блока сто новаків. Він розмістив їх у чотирьох бараках. Нагримав на старожилів, які лізли до них з розпитуваннями:
— Дайте їм отямитись. Напоїть їх. Якщо у кого є зайвий шматок хліба, поділіться з товаришами.
Він сам вийняв свій пайок із шафки і розділив його. Інші зробили так само. Штубові принесли каву. Притягли ковдри, влаштували сякі-такі постелі. Багато хто із старожилів звільнили свої місця на нарах для хворих. Ніхто не думав зараз про те, що лягати на нари вдень суворо заборонено.
— Що вони можуть нам тепер заборонити? Ану, лягайте-но та відпочивайте!
Вони постягали брудне лахміття з висхлих тіл новаків. Дехто з цих нещасних аж застогнав від насолоди, простягтись на солом’яному матраці. Спати, спати, тільки спати! Навіть голод відходив на другий план перед цією непереборною потребою.
Після того, як все в бараці знову заспокоїлось і більш сильні з-поміж новоприбулих трохи оговтались в новій обстановці, Бохов міг поговорити з ними, розпитати їх. Цікаві старожили тісно оточили їх, уважно прислухаючись до того, що вони розповідали.
Багато тижнів тому їх було евакуйовано з підземного табору під Нордгаузеном, де вони працювали на воєнному заводі, що виробляв нову зброю — «Фау»[26]. Дорогою до них приєдналися такі ж самі транспорти в’язнів з Гальберштадта, Мюльгаузена і Лангензальци. Їх ганяли туди й сюди, в усіх напрямках, завжди поміж фронтами, есесівці силою зброї примушували їх тікати разом з ними від наступаючих американських військ. Особливо кепсько було поблизу фронту. Їхня довга колона привертала увагу штурмової авіації, яка, очевидно, не могла розрізнити, що це транспорт в’язнів, і нещадно розстрілювала колону на бриючому польоті. Скільки їх тоді загинуло, не кажучи вже про хворих і зовсім знесилених, яких пристрілювали по дорозі конвоїри-есесівці, а коли вони проходили через населені пункти — члени «Гітлерюгенд»[27]. Часто-густо колона мусила іти обочиною дороги, бо шлях був захаращений танками, гарматами і колонами солдатів. З гуркотом проносилися мимо них мотоцикли і автомашини, переповнені офіцерами. Поміж натовпів військових — біженці. Отак, невпинним потоком відкочувались назад по тюрінгських дорогах розбиті фашистські війська. В канавах обабіч доріг штабелями лежали цілі гори покинутих артилерійських і зенітних боєприпасів, яких солдати не могли тягти за собою, — так швидко вони тікали!..
Боячись пропустити бодай одне слово, жадібно слухали цю розповідь бухенвальдці. Так от який вигляд мало все це на волі! Як же, мабуть, близько звідси лінія фронту, коли вже відступають навіть тюрінгські передові загони!
В інших бараках в’язні так само довідалися від новоприбулих про всі ці події. З новою силою пробудилася надія в серцях в’язнів табору. З усього видно було, що з дня на день тут могли з’явитися американські авангардні частини...
Ще не було й одинадцятої.години ранку, коли завила сирена: повітряна тривога! Так рано вони ще не налітали ніколи.