На цей раз у таборі не зчинилося ніякого переполоху: усі в’язні були на місцях. Тільки шістнадцять чоловік із санітарної частини бігом подалися нагору, до майдану.
Німо й мовчазно лежав осяяний промінням ранкового сонця табір. Було це 4 квітня 1945 року. І високо на небі не видно було блискучих сріблястих птахів: американська штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала колони грузовиків, що поспішно рухалися з гори в напрямі Веймара.
Ця тривога на якийсь час припинила в районі есесівських казарм поспішні приготування до евакуації. Перед бліндажами з боєприпасами стояло чимало покинутих напризволяще, наполовину навантажених грузовиків. Есесівців ніде не було видно: вони поховалися в укриттях. Стрільці потрійного ряду караульних постів теж поховалися в траншеях. Здалеку, з долини, аж сюди на гору доносилася канонада.
Проте тривога продовжувалася всього одну годину, і вже через півгодини після відбою Кен повідомив
Кремера про все, що бачили за межами табору санітари. Вони помітили машини з боєприпасами. Біля зовнішнього цепу постів санітари наштовхнулися на потрійні караули, поміж ними стояли кулемети... На сторожових вишках розгледіли подвійні пости і важкі кулемети. Всі ці спостереження свідчили про те, що там, серед есесівців, розгортається гарячкова діяльність, яку довелося тимчасово припинити лише в зв’язку з повітряною тривогою.
Про це негайно треба було повідомити Бохова. Кремер поспішив до його барака. Бохов вийшов разом зі старостою на площадку кам’яних сходів, що вели на горішній поверх... Тут вони були в безпеці і могли говорити спокійно.
Кремер в кількох словах переказав Бохову всі новини. Бохов уважно вислухав його. Окинув поглядом ту частину табору, яку було видно звідси. Мовчазні й спокійні лежали під ними бараки. Ніде не видно було ані душі. Мовчазні й нерухомі, здіймалися за дротяною загорожею сторожові вишки. А далі, трохи осторонь, із закоптілого димаря крематорію ліниво клубочився дим. Знову спалювали людей. Сморід горілого м’яса змішувався з гострим запахом юшки, що йшов із кухні.
Бохов примружив очі. Дивлячись понад дахами бараків, він міг розглядіти частину майдану разом з надворітньою вежею і будинком комендатури. Йому здалося, що він розрізняє на ній замість звичайних двох чотири кулемети. Моторошно-тихо й нерухомо застигло все там, біля воріт, так само моторошно-тихо й нерухомо завмер і табір — точнісінько, як у природі перед грозою...
— Тут пахне небезпекою, — глухо сказав Бохов. Але в нього не було часу довго думати про це. Щохвилини могло розвіятися заціпеніння, і тоді тут почнеться справжнісіньке пекло. Обстановка настійливо вимагала негайно скликати нараду членів ІТК. Але яким чином могли б вони, не впадаючи нікому в вічі, пробратися до "сімнадцятого барака?
Допоміг Кремер. Як це не дивно, запах, що долинав із кухні, навів його на одну ідею.
— Слухай уважно, — сказав він Бохову, — товариші з ІТК прийдуть замість штубових з сімнадцятого барака на кухню за їжею. В загальній метушні ніхто не зверне на них уваги. Я домовлюсь про це. Але чи встигнеш ти позбирати до того часу всіх своїх овечок?
Бохов зрозумів, що хотів сказати цим Кремер. Адже староста був єдиним в’язнем, який, незважаючи на заборону Вейзанга, міг вільно ходити по території табору, і тільки через нього можна було повідомити товаришів з ІТК. Тепер Бохову довелося зовсім відмовитися від тієї обережності, якої він намагався додержуватися досі. Він назвав Кремеру прізвища і номери бараків кожного окремого члена комітету, яких староста мав негайно сповістити про нараду. Бохов поклав руку на плече Кремера.
— Віднині тобі буде дуже важко, Вальтер. В твоїй особі концентрується все.
Кремер не відповів ні слова. Його руки міцно стиснули заіржавілі поруччя сходів.
Лише після досить довгої паузи Бохов заговорив знову:
— Тобі щохвилини загрожуватиме небезпека. Ми не можемо закривати на це очі. Якщо вони не знайдуть нікого з тих сорока шести, ти можеш... Тоді може трапитися, що вони тебе... Адже вони вбачають у тобі керівну силу організації..
— Я знаю.
— Чи не було б краще для тебе, коли б ти теж своєчасно сховався... Сорок шість чи сорок сім чоловік зникнуть — це тепер не має ніякого значення.
Кремер звів очі на Бохова. Обличчя його було серйозне й зосереджене. Кремер згадав погрозу Клюттіга, про яку він нічого не сказав Бохову.
— Можливо, у нас не буде більше ні часу, ні нагоди поговорити один з одним, Герберт, — промовив він, ледь розтуляючи губи, — тим-то я й хочу сказати тобі зараз ще кілька слів. Це — тільки для тебе. Я хочу жити, мені зовсім не хочеться вмирати перед самим кінцем. Зрозумій мене правильно. Незалежно від того, яким би не був цей кінець. Можливо, мені хочеться жити тому, що... Я хочу сказати: цікаво все-таки було б побачити, яке буде життя після війни...
Жарт явно не вдався Кремеру. Він глянув на небо.
— На тому тижні минуло рівно одинадцять років, відколи мене заарештовано. Одинадцять років! Чорт забирай! Хотілося б все-таки знати, чи варто було терпіти стільки років.
Кремер замовк і міцно стиснув губи. Шануючи його мовчання, Бохов теж мовчав. І ніби розгнівавшись на себе за те, що раптом так розчулився, Кремер вилаяв сам себе:
— Дурниці! Розстріляють? Ну що ж, коли навіть і так. Тоді вони гадатимуть, що відтяли голову підпільній організації, і це, зрештою, теж непогано, — для ІТК, я маю на увазі, — правда ж?
Дивно було б чекати від Бохова ствердної відповіді на це запитання. І Кремер збентежено засміявся.
— Чого це ми стоїмо тут стільки часу, і я мелю казна-що...
Ідея, запропонована Кремером, була справді непогана.
Він швидко порозумівся з блоковим сімнадцятого барака, той похапцем проінструктував штубових.
— Слухайте, що я вам скажу. Коли ви підете за обідом на кухню, ви візьмете з собою кількох товаришів. Їм треба на якийсь час знайти таке місце, де б їх ніхто не підслухав. І не базікайте про це.
Не розпитуючи ні про що більше, двоє штубових пішли на кухню і непомітно привели з собою «помічників». Ті одразу ж зникли у безлюдному в цей час приміщенні для спання.
Карантинний барак аж кишів в’язнями різних національностей, такими самими замученими й отупілими, як мешканці маленького табору, і ніхто тут не звернув уваги на нежданих гостей.
Нараду треба було провести якнайшвидше. Після роздачі їжі товариші з комітету мали знову віднести на кухню порожні цеберка, щоб так само непомітно, як і прийшли, повернутися до своїх бараків.
Бохов доповів товаришам про всі спостереження санітарної частини: потрійні караульні пости навколо дротяної загорожі, подвоєна кількість кулеметів на вишках, ручні та протитанкові гранати... Немов хижий звір, небезпека підкрадалася все ближче й ближче до табору. Що робити, коли почнеться евакуація? І знову й знову члени ІТК знаходили тільки одну-єдину відповідь на це запитання, що все частіше повставало перед ними: пасивним опором і всіляким зволікай- ням видерти з пазурів хижого звіра, коли він кинеться на свою здобич, якомога більше людей.
Зброя, групи Опору — невже все це, вся старанна підготовка до повстання втратили свій сенс? Інакше чому ж тоді всі члени комітету так одностайно почали заперечувати невгамовному Пшібулі, який чути нічого не хотів про зволікання і вимагав негайно дати сигнал до збройного повстання? І він, здавалося, мав рацію.
— Я не можу зрозуміти, — говорив поляк, — чому ми не повинні піднімати повстання, коли багато, багато наших товаришів пошлють на смерть? І ми повинні виступити, якщо вони знайдуть хоча б одного із сорока шести. Я не можу цього зрозуміти.
— І проте саме так воно й є, — відповів запальному хлопцеві Бохов, — Будемо сподіватися, що нам пощастить уникнути цього ризикованого кроку. Життя — це останнє, що ми маємо віддати. Але доки хоч іскра життя жевріє в нас, ми будемо його захищати. Я — за повстання, коли настане для нього слушна година. Ця година ще не настала.